Відправити свій текст твору
Сьогодні: 21/08/2019, 05:54

Часовий пояс UTC + 2 годин [ DST ]



Створити нову тему Відповісти  [ 467 повідомлень ]  На сторінку 1, 2, 3, 4, 5 ... 47  Далі
Автор Повідомлення
 Тема повідомлення: Королева вогнянок. частина ІІ
ПовідомленняДодано: 02/07/2011, 15:29 
Офлайн

З нами з: 02/07/2011, 15:13
Повідомлення: 4
Глава 11 Індіра

Король Олелекс І сидів на своєму троні у головній залі і обмірковував події останніх днів, ледве стримуючи власну злість. Всьому тому причиною була ВОНА, Меріенн. Що йому до втечі тих п’ятьох ненормальних вогнянок та їх викладачки? Найбільше його непокоїла не стільки сама по собі втеча Меріенн, скільки те, що вона, скоріше за все, втекла разом з тим хлопчиськом. Отже, всі його старання були марними. Вже декілька тижнів поспіль його охорона розшукувала втікачів, але марно. Однак він мусив її знайти і не лише через власні почуття. Олелекс чудово розумів, що ця дівчинка у майбутньому може забрати його владу у свої руки. «Ні, не можна надавати їй волю, ніяк не можна», – розмірковував він. Раптом, його роздуми перервав стук у двері. Увійшов той самий слуга, що колись, здавалось, вічність тому, сповіщав короля про візит Меріенн. Але тепер він лише вклонився, поставив тацю зі сніданком і – ще раз вклонившись, залишив кімнату.
Однак король не торкнувся їжі, його думки витали навколо молодої вогнянки, яку він не мав права залишити у спокої, якщо сам бажав вижити. Її слід будь-що негайно розшукати, але як? Раптом йому сяйнуло – Індіра… так, саме вона зможе допомогти.
Індіра була чаклункою, що невідомо з яких часів мешкала в королівському палаці. Дехто розповідав, що ця жінка, можливо, була ровесницею самої великої Елізи. Індіра зналась на різних видах магії і, найголовніше, могла відшукати будь-яку річ, або людину за допомогою видінь, або, якщо видіння змушували сумніватись, використовувала магічний амулет – великий сапфіровий камінь, що завше носила на шиї. Також за потреби вона могла перетворюватись на різних тварин, але не любила цього робити, бо, нібито це забирало в неї багато сил.
Саме до неї і вирішив звернутись король. Він викликав слугу і наказав йому негайно викликати Індіру, де б та не була.
За декілька хвилин чаклунка вже стояла в головній залі перед повелителем. Незважаючи на свій вік, Індіра виглядала досить молодою: в її довжелезному світло-каштановому волоссі не було жодної сивої волосинки, на ній була довга темно-зелена сукня з широкими рукавами, що лише підкреслювала її високу і аж надто худорляву статуру, її вік видавали лише великі зелені очі, що несли у собі всю мудрість світу і біль пережитих за довгий вік страждань.
– Я знаю, де Меріенн Фінтер-Антур, – промовила чаклунка на диво мелодійним голосочком, перш ніж король встиг запитати у неї що-небудь. – чого ви дивуєтесь, мій повелителю, адже ви покликали мене, аби довідатись саме про це.
– І де ж вона? – спитав король з певною недовірою.
– А що я отримаю, коли відповім на ваше питання? – з нахабною посмішкою спитала чаклунка. Такого нахабства король ще не бачив. Якби роль Індіри не була зараз такою важливою, то він би просто прогнав чаклунку з перед очей. Натомість він мовив:
– Що завгодно…
– Навіть те, про що тобі невідомо?
– Я знаю все, що відбувається в моїй державі…
– Але не знаєш, що за її межами, якщо й досі не знайшов вогнянку… – розсміялась Індіра, – гаразд, Меріенн у лісі, що оточує твоє королівство… дівчинка оголошує тобі війну, вона шукає собі соратників, аби скинути тебе… Стережися! – вигукнула чаклунка.
– Я так і думав, – з гіркотою в голосі промовив король, – Скажи, а той юнак, що втік з золотої вежі, він з нею?
– Авжеж. І не лише він… Це все, що я можу сказати, – несподівано урвала Індіра. – пам’ятай про свою обіцянку…– вона зареготала і… просто зникла з зали, ніби там і не з’являлась.
Олелекс довго дивися на те місце, де вона стояла декілька митей тому. «Що може бути мені невідомо?» – думав він.
Тим часом Індіра сиділа у своїй кімнаті і, здавалось, вона задрімала. Натомість, вона бачила видіння: одні образи змінювали інші, доки вона не побачила те, чого прагнула: Меріенн і досі перебувала в тому лісі, збираючи сили собі на підмогу. Раптом, чаклунка подумала : «А що, як заглянути в майбутнє цієї дівчинки?». Образ змінився: з видіння Індіра зрозуміла, що на Меріенн чекає зустріч з чимось жахливим, але водночас близьким для самої чаклунки. Заглибившись далі, вона побачила Меріенн з короною на голові. Раптом, Індіра відчула біль – хтось заважав її видінню. За мить, вона сіпнулась, ніби з неспокійного сну і – отямилась.
– Так-так, – прошепотіла вона – ця дівчинка багато досягне, але ж яким нелегким буде її шлях…
– Пані Індіро, – у дверях стояв слуга короля, – повелителю негайно потрібна Ваша допомога.
– Щось сталось? – здивувалась Індіра
– Ходімо, самі все побачите, швидше
За мить вони увійшли до просторої кімнати поруч з головною залою. В цій кімнаті на ліжку лежав колись найгрізніший король, однак тепер він скидався на досить жалюгідну істоту. На його грудях виднілась жахлива рана, завдана якимось незрозумілим предметом. Коли Індіра увійшла, Олелекс здригнувся, розплющив очі і насилу промовив:
– Вона повертається… це було попередження… – його очі випромінювали жах.
– Хто – вона? – перепитала Індіра в проміжку між якимись заклинаннями, що вона їх бурмотіла собі під ніс, від чого рана повелителя почала потроху затягуватись.
– Диявол у жіночій подобі, – з люттю прошипів Олелекс, – ми запізнились, Індіро…Тепер нам необхідно надійно захистити медальйон…
– Не турбуйся, я про це подбаю. – сказала Індіра, – до речі, хто це зробив? – спитала вона, вказуючи на те місце, де щойно була рана.
– Це з’явилось раптово, само по собі… Мабуть, вона скористалась якимись чарами на відстані… Це був знак, вогнянка скоро повернеться.
– Але ж ти сам хотів її знайти.
– Так, але тепер занадто пізно.
– Ще не зовсім все втрачено, – задумливо промовила Індіра. – вона ще й досі перебуває в лісі… Сподіваюсь, що ти не забув, ЩО там мешкає…
– Справді, – жорстоко посміхнувся Олелекс. – Ми ще побачимо, хто кого переможе… – і він холодно розреготався.

Глава 12 Жах у хащах

– Меріенн, про що ти думаєш, – долинуло до втомлених чуттів вогнянки. Дівчина підняла голову і обернулась. З неї не зводив очей Марк.
– Ні про що, – посміхнулась дівчина.
– Ти сама не своя…
– Облиш. Зі мною все чудово.
– Меріенн, – Марк з докором подивився їй просто в очі. – ти ніколи не вміла брехати.
– Добре, – зітхнула Меріенн, – я вчинила помилку, розумієш. Я думала про короля, про те, скільки нещасть він приніс усім нам і… випадково скористалась чарами на відстані. Тепер Олелекс знає, де ми знаходимось…
– Тепер це не має значення. Ми вже готові відкрито виступити проти нього. Ельмітанці нададуть нам допомогу в разі потреби.
– Так, – засумнівалась Меріенн, – Однак надалі нам слід бути обережнішими, Марку, інакше ми ніколи не досягнемо мети…
– Авжеж…
– А де дівчата та пані Хок? – раптом поцікавилась дівчина.
– Вони вирішили оглянути ліс і, можливо, знайти ще якихось істот, які допоможуть нам…
Марк не встиг доказати, адже знадвору долинув жахливий крик. До хатини швидко увійшли вогнянки на чолі з пані Хок. Тільки тепер стало помітно, що Мілісента ледве тримається на ногах, всі інші підтримують дівчину, а на її тілі зяє жахлива рана. Всі були нажахані, адже ніхто не знав такої сили, яка могла здолати вогнянку…
– Кладіть її сюди, швидше, – вигукнула Меріенн, вказуючи на свою постіль.
– Тут нічим не допоможеш, – сумно мовила пані Хок.
– Це ще побачимо, – зі злістю відказала Меріенн. Дівчина затримала руку за міліметр над раною нещасної і скерувала всі свої сили їй на допомогу. Прямо під тонкими пальцями вогнянки творилось диво: з-під її блідої руки виривались струмені золотавого сяйва, а рана швидко заживала. За мить Мілісента повністю прийшла до тями, а решта вогнянок ошелешено дивились на Меріенн
– Як ти це зробила? – спитали всі майже в один голос.
– А що тут такого? – здивувалась Меріенн, – мабуть, кожна вогнянка може таке зробити.
– Ні, дівчинко, – заворожено промовила пані Хок, – ми можемо використовувати силу вогню в битві, але на таке здатні лише обрані. Хоча Еліза теж володіла цим даром.
– Ну що ж, – озвалась Меріенн, – це зараз не має значення, краще поясніть, що сталося.
– Ми пішли оглянути ліс, – заходилась пояснювати Мілісента, – пані Хок наказала нам розділитись. Я заглибилась в гущавину і там на мене напало…воно.
– Що це було? – втрутився раптом Марк, – опиши те створіння, що на тебе напало.
– Я не пам’ятаю… до того ж, там було досить темно…– замислилась Мілісента, – а втім, це було щось схоже на драконів із казок, але набагато жахливіше… У нього кігті гострі, як кинджали… – дівчина мимоволі здригнулась…
– Не турбуйся, я більше не дозволю тій істоті тебе зачепити, – заспокоїла її Меріенн.
– Дякую, – відповіла та.

Коли решта вогнянок були досить далеко, аби можна було поговорити наодинці, Меріенн заговорила до Марка пошепки:
– Знаєш, я збираюсь піти на пошуки тієї істоти, ким би вона не була.
– Меріенн, це безглуздо!
– Ні, аж ніяк! Уявляєш, якщо нас вдасться схилити те створіння на свій бік, наскільки це буде важливий союзник.
– Тоді я іду з тобою!
– Ні, ти залишаєшся. Хто дбатиме про шістьох жінок, якщо зі мною щось станеться. До того ж, мені краще вдається щось, коли я сама.
Марк хотів щось заперечити, однак лише зітхнув. Він знав що якщо Меріенн Фінтер-Антур щось задумала, то вона не зупиниться ні перед чим на шляху до мети.

***

Наступного ранку Меріенн вирушила на пошуки чудовиська. Ступаючи чарівним лісом сама-самісінька, одягнена в свій темний шкіряний костюм вона являла собою образ сміливості і могуті, яка лише може бути притаманна жінкам. Її волоссям грав легенький вітерець, і це лише підкреслювало її справді таки вогняний характер. На її обличчі не було і тіні страху, вогнянка вперто крокувала лісом навпростець, адже тільки так можна було знайти лігвище дивного звіра.
Незважаючи на те, що нині був ранок, у лісі як завжди панували морок і тиша. Повільно просуваючись крізь зарості якихось невідомих трав та кущів, дівчина раптом натрапила на дивну знахідку: це був предмет у формі гігантського кігтя, точніше, це і був кіготь якоїсь невідомої дівчині істоти гігантських розмірів. Мимоволі захопившись цією річчю, вогнянка обережно взяла її своїми тонкими пальцями та почала розглядати. Знахідка була завбільшки з меч, яким вона билась з Олелексом і який зараз висів у неї на поясі. Раптом, дівчина помітила якийсь напис на потемнілому від часу кігті і тричі провела по ньому пальцем, аби очистити напис від бруду. Раптом, дівчина поволі почала впізнавати слова: це була мова вогнянок. На кігті було написано: «Вогонь підкоряє країну, два вогні – всесвіт». Захопившись роздумами над змістом напису, Меріенн і не помітила, як в лісі стемніло ще більше, а за мить морок був осяяний золотавим світлом і щось велетенське жваво опустилось на землю. Меріенн обернулась і мало не скрикнула від несподіванки: неподалік від неї на землю опустився велетенський золотавий дракон.

***

Сяйво його луски осяювало лісовий морок, велетенський хвіст ламав молоді деревця, а з рота стирчали довгі гострі зуби. Незважаючи на зачудування цим створінням, вогнянка невдовзі помітила, що тут щось не так. Велетенська істота здалась дівчині хворою, або пораненою, а всі її рухи нагадували агонію. Переборюючи свій острах перед велетнем, Меріенн почала наближатись до нього, лишаючись непомітною. Наблизившись на достатню відстань, вогнянка зрозуміла, що не помилилась: під лівим крилом дракона виднілась жахлива рана. Дівчина раптом відчула жаль до цієї велетенської істоти. Вона наблизилась ще на декілька кроків, але ця відстань була небезпечною: несподівано дракон помітив її і дихнув полум’ям. Але вогонь, торкнувшись тіла Меріенн, звісно, не завдав їй жодного болю, лише надавши їй енергії. Мить істота спантеличено спостерігала за всім, а потім Меріенн раптом почула голос:
– Хто ти? – голос лунав з вуст золотавого дракона, сумнівів не було.
– Я вогнянка, – спокійно мовила дівчина, – Меріенн Фінтер-Антур…
– А, – хрипло прогарчав дракон, – то це тебе всюди шукають. Ти смілива, – додав він, на диво вдоволено.
– Дозволь допомогти тобі, – озвалась Меріенн, – дозволь мені вилікувати твою рану.
– Мені вже не можна допомогти, – сумно озвався дракон.
– А я в цьому сумніваюсь, – гордо мовила вогнянка і рішуче наблизилась до велетня, якого таке нахабство змусило лише спантеличено роззявити рота.
Меріенн заплющила очі, і відчула незвичний приплив сил. Вона простягла над раною свою руку, скерувала енергію на лікування і за мить під її блідими пальцями засяяло помаранчеве світло, а рана стала затягуватись та невдовзі зовсім зникла.
– Як ти це зробила? – прошипіла істота здивовано.
– Просто скерувала енергію в необхідне місце, – задоволено посміхнулась вогнянка, – до речі, ти не сказав, як тебе звуть… Чи дракони не мають імен?
– Не мають? – глузливо зареготав той, – люди вважають нас нерозумними істотами, винищують наших дитинчат через свій страх. А ми з’явились на цій планеті задовго до появи людей. Моє ім’я Артур. А, бачу ти знайшла мій перстень, – він вказав на кіготь, що Меріенн і досі тримала в лівій руці. – Колись за часів правління легендарної Елізи вогнянки та дракони підтримували одне одного. Ти бачила талісман Елізи? Ти вважаєш, що центральний камінь зроблений з бурштину? Помиляєшся: то частинка моєї луски, спеціально відшліфована. Я був і є королем драконів, коли Еліза панувала над вогнянками. Я дав їй свою луску на виготовлення медальйона, а вогнянки зробили мені перстень, на якому Еліза сама написала гасло. Коли її скинули, драконів почали зневажати, – він сумно похнюпив голову.
– Я – наступниця Елізи, – раптом промовила Меріенн.
– Так, ви справді дуже схожі, майже одне обличчя до того ж, ти теж Фінтер-Антур…– засумнівався Артур. Вогнянка несподівано оголила своє ліве плече, вказуючи на татуювання на ньому:
– Бачиш це? – спитала вона, – ось найкращий доказ того, що я кажу правду. Мить Артур дивився на неї своїми бурштиновими очима, а потім промовив:
– Тоді, я у боргу перед тобою, королево Меріенн. Що я можу для тебе зробити?
– Пообіцяй ніколи не чіпати вогнянок, адже вчора ти напав на мою подругу.
– Після скинення Елізи вогнянки несуть нам загрозу, але я приношу свої вибачення. З дівчиною все добре.
– Так, з нею все гаразд, вибачення приймаються, – м’яко мовила Меріенн. – Артуре, отже в тебе є всі підстави ненавидіти Олелекса?
– Ненавидіти? – загарчав дракон, – це м’яко сказано.
– Тоді мені необхідна твоя допомога.
– Радий буду допомогти, королево Меріенн, – знову сказав дракон.
– Чому ти називаєш мене королевою.
– Тому, що лише ти гідна посісти трон після того, як ми скинемо Олелекса.
– Ми скинемо його, Артуре, – промовила Меріенн, а її очі засяяли, – адже два вогні підкоряють Всесвіт, – і вони змовницьки підморгнули одне одному.






Глава 13 Спогади

Марк сидів у лісовій тиші, очікуючи Меріенн. Він тривожно вслухався в кожен звук, що видавав ліс, але марно. Думаючи про Меріенн, він поволі почав заглиблюватись у спогади про їх тихе і досить таки щасливе минуле. Він згадував ті часи, коли ще були живі батьки і вони з Джулією були дітьми. А потім його сестра раптово зникла.
Раптом Марк перейшов до найприємнішого спогаду: Якось його батько лагодив човен на березі моря, коли раптом помітив щось у воді. Морські хвилі розтинала якась химерна посудина золотаво-багряного кольору. Це був човен, однак витончений, фантастичної краси з якимось чотирикутним символом, вирізаним на його носі. На човні не було видно весел, однак він спрямовано наближався до берега. Марк, яком у тоді було десь років з шість стояв поряд з батьком, зачудовано розглядаючи диво. Коли човен наблизився до берега, Марк з батьком побачили в ньому маленьку дівчинку, яка міцно спала на дні човна. Їй було не більше чотирьох років, але її обличчя вже набуло рис ідеальної краси. На дівчинці була сукня з найніжнішого білого шовку, а на її шиї вони знайшли дивний золотий медальйон, на гладенькій поверхні якого був зображений той самий чотирикутний символ з лілією посередині. Коли його розкрили, то виявилось, що медальйон складається з трьох частин: На одній з них був маленький портрет молодої чорнявої жінки, на іншій – русявого чоловіка з короною на голові, а на середній частинці , що була ніби окремо вкладеною в медальйон була зображена та сама дівчинка, що припливла на човні. Зі зворотного боку її портрету був напис «Меріенн Фінтер-Антур», решта слів була написана на незрозумілій мові. Тоді батьки Марка взяли дівчинку в свою родину, обіцяючи, коли вона виросте неодмінно розкрити їй таємницю її походження. Дівчинка одразу збагнула, що люди, в яких вона мешкає – не її рідні батьки, та й взагалі вона знала більше за них усіх разом.
Батьки так і не встигли розповісти Меріенн усю правду – невдовзі вони потонули в морі при загадкових обставинах.
Відтоді Марк та Меріенн ще міцніше здружились між собою, а невдовзі їх дружба переросла в щось більше.
Марк озирнувся навколо, але ліс все ще мовчав. Юнак зітхнув і замислився: «Тепер їй треба сказати правду» – подумав він. Перед тим фатальним плаванням батько віддав йому медальйон, ніби передчував щось. Тепер Марк мусив розкрити дівчині всю правду про її походження. Але щось зупиняло його, щось підказувало, що ще не настав той час,
Тож Марк знову вслухався в таємничі звуки лісу. За мить до нього долинули кроки. Він схопився, але то була Джулія.
– Щось сталось? – спитав юнак схвильовано
– Ні, поки-що нічого, – сумно мовила Джулія
– Я не мав права її саму відпускати, – почав картати себе Марк
– Ти ні в чому не винен. Меріенн скоро повернеться, я впевнена. Краще розкажи мені, як ви познайомились, адже я й досі нічого не знаю.
Коли Марк розповів їй про все їх життя після її зникнення, дівчина була збентежена, здивована і засмучена водночас.
– Я не знала, що батьки загинули, – промовила дівчина, і з її очей викотилось декілька сльозинок, – чому ти раніше про це не казав?
– Не хотів тебе турбувати. Ти дуже змінилась. Тепер ти – вогнянка, друга за силою після Меріенн. Я пишаюсь тобою.
– Мені дуже приємно чути таке від тебе, – всміхнулась Джулія. – а як щодо тієї історії з походженням Меріенн, ти так і збираєшся мовчати?
– Авжеж ні, – відказав Марк, але скажу це тоді, коли прийде необхідна мить. А ти повинна пообіцяти, що ніхто про все це не дізнається.
– Обіцяю, – згодилась Джулія. Трохи подумавши вона спитала: – Ти любиш її?
– Більше за життя, – палко відповів Марк
– Сподіваюся, ти розумієш, що вона – вогнянка королівського походження, а ти, на жаль, лише людина.
– Ні, Джуліє, це мене не зупинить, – промовив юнак, – до того ж, ми з тобою вже давно перестали бути звичайними людьми, відтоді, як переступили кордон Королівства Вогняної Лілії.
– Так, це правда, – задумалась Джулія. – а, втім, яка різниця, хто якого походження, коли наближається війна.
– Ти певна, що без цього не обійтись?
– А ти думаєш, що Олелекс просто віддасть корону і впаде нам під ноги?
– Авжеж не думаю. Але мені не хотілося б, аби страждали ні в чому не винні люди.
– Мені теж, – зітхнула дівчина, – але справедливість вимагає жертви.
– Джуліє… – щось почав було говорити Марк, але вона спинила його.
– Тихо, – мовила Джулія, – я бачу видіння. Вітаю, Меріенн наближається жива-здорова… але що це?
– Що? – стривожився юнак.
– Зараз сам все побачиш. Поглянь ось туди.
Не встиг Марк подивитись у вказаному напрямку, коли прямо над його головою почувся дзвінкий дівочий сміх, а за мить на землю важко приземлилась якась велетенська золота істота. На її спині, немов мініатюрна лялька сиділа Меріенн Фінтер-Антур. За мить вона зіскочила на землю і, поклавши руку на шию істоті промовила:
– Знайомтесь, це Артур – перший і останній король драконів та наш нинішній союзник.

Глава 14 Атака короля

– Ваша Величносте, – поважно звернулась Індіра до повелителя, – це , звісно, не моя справа, але чому Ви і досі не робите нічого, аби приборкати вогнянку.
– Довга відсутність ворога присипляє пильність, – зареготав той у відповідь, – ти мала б знати це, Індіро.
– Але ж ви самі казали, що вже й зараз ми спізнились.
– То була хвилинна слабкість, а зараз я думаю, що вже час нагадати нашій юній Меріенн про існування короля, – і він зайшовся таким шаленим реготом, що навіть Індіра дещо зблідла від нього. – а тепер – іди, – наказав Олелекс. Дуже скоро це дівчисько опиниться в наших руках, я відчуваю.

***

На лісовій галявині півколом стояли п’ятеро вогнянок, пані Хок та Марк і з німим зачудуванням дивились на велетенську золотаву істоту та слухали подальший план дій.
– Пані Хок, – з завзяттям промовила Меріенн, – нас підтримують дракони, ельмітанці, а , отже, у нас великі шанси на перемогу. Однак нам усім не слід втрачати пильності, а отже не забувайте про тренування, а ще нам слід подумати, як пробратися в замок і взяти медальйон Елізи.
Весь час від дня прибуття сюди вогнянки продовжували тренуватись у бою, доки Марк та Меріенн шукали собі союзників. Тепер настала та мить, коли слід почати діяти відкрито, але водночас не забувати про деяку обережність.
– Меріенн, – раптом озвалась Едгеліна, – я зв’язалась з деякими вогнянками з королівства, і більшість погодилась нам допомагати.
– Це було надто ризиковано, – насварила подругу Меріенн
– Але ж для справжньої вогнянки не існує перешкод, – вигукнула Едгеліна.
– Слід мати голову на плечах, навіть якщо ти – вогнянка, – посміхнулась Меріенн, – але ми всі вдячні тобі за допомогу…
Раптом, сталось щось дивне: на галявині стало напрочуд темно навіть як для магічного лісу. Друзі навіть не помітили, що їх оточила стіна воїнів у темних обладунках. Їх була сила-силенна. Всі стояли мовчки, ніхто не нападав. Минула довга хвилина напруження і чекання неминучого, аж раптом залунав голос:
– Ми не зачепимо вас, якщо видасте нам те дівчисько Фінтер-Антур, – вигукував один воїн, – решті вогнянок та їхній наставниці повернуть права мешкати в королівстві.
– Ні, – першою озвалась пані Хок, – я ніколи не повернусь і Меріенн ми вам не віддамо.
Решта вогнянок та Марк оточили дівчину, намагаючись захистити її. Але Меріенн аж ніяк не видавалась беззахисною: вона стояла, гордо стискаючи в руці меча, і з ненавистю та презирством дивилась на своїх ворогів.
– А чому Олелекс прислав вас, – почувся її голос, повний зневаги та насмішки, – невже наш непереможний король злякався?
– Ти відповіси за ці слова, – прошипів той самий воїн, – він вийняв меча і зняв з обличчя каптур – всі окрім Меріенн заніміли – то був Олелекс І.
– Що ж, – і без нотки страху мовила Меріенн, – так навіть краще, Але нащо було тягнути за собою ціле військо, аби перемогти вісьмох чоловік, серед яких семеро беззахисних жінок?
– Ти варта цілого війська…
– Зараз побачимо, чого вартий ти, – презирством кинула дівчина.
Вона вхопила меча і накинулась на короля першою. Олелекс добре знав, чим закінчувались для нього такі битви, але відступати було запізно. Вони швидко пересувались по колу, а їх мечі виблискували, неначе драконяча луска. Але не встиг бій протривати і декілька хвилин, як на Меріенн накинулись два воїни і схопили її.
– Ану відчепіться від неї, – раптом скрикнула пані Хок і кинулась на допомогу дівчині, але її випередив Артур. Міцними лапами дракон розкидав воїнів в різні боки. Мить Олелекс дивився на грізну потвору напівзлякано-напівздивовано, а потім з люттю мовив:
– Цього разу ти зайшла надто далеко.
Тим часом бій розгорівся з новою силою: вогнянки відчайдушно відбивали атаку воїнів, а Артур літав то тут, то там, полегшуючи дівчатам роботу. Пані Хок осатаніло розкидала воїнів за допомогою сили вогню і зовсім була не схожа на ту строгу вчительку, якою вона вперше постала перед очима Меріенн. Марк, який невідомо де взяв меча, бився одразу з трьома воїнами. Сама Меріенн одним влучним ударом меча повалила Олелекса на землю і приставила зброю йому до горла.
– Накажи своїм відступити…
– Нізащо, – прохрипів король.
– Тоді я вб’ю тебе.
– Ти не посмієш…
Раптом, увагу вогнянки привернуло місце, де бився Марк. Один з тих трьох воїнів вже заносив над юнаком свого меча. Меріенн непомітно наблизилась до нападника і жбурнула йому в голову вогняну кулю. Воїн завив від болю.
– Дякую, озвався Марк.
Дівчина нічого не відповіла. Раптом, всі воїни залишили своїх супротивників і напали на Меріенн. За мить, мітка на її плечі яскраво засяяла, освітивши лісовий морок. В цю мить пані Хок зойкнула і схопилась за серце. Декілька воїнів повалились на землю, але їх було занадто багато. Дівчину схопили і міцно зв’язали. Інші воїни за допомогою кількох заклять змогли подолати Артура. Олелекс особисто сів верхи на дракона, посадивши перед собою полонену вогнянку і знявся високо в небо. Воїни помчали до королівства.



Глава 15 Відчай

Здавалось, усе загинуло: Меріенн та Артура було захоплено в полон, а без них сам напад не мав жодного сенсу. Марк і вогнянки блукали галявиною, не знаючи, що тепер робити.
Звісно, лигалися ще ельмітанці, але без Меріенн та підмоги драконів їх атака була приречена на поразку.
Пані Хок і досі нерухомо стояла посеред галявини, тримаючи руку на грудях та весь час говорила:
– Це неможливо, неможливо.
– Пані Хок, вас не поранено? – спитала Джулія, наблизившись до викладачки.
– Що? Ні, все добре, – ніби отямилась зі сну та.
– Нам слід подумати, як рятувати Меріенн.
– Просто напасти на королівство, вбити того Олелекса і годі, – з запалом вигукнув Марк.
– На жаль, це дуже ризиковано, – мовила Кеті.
– Ти пропонуєш чекати, доки її вб’ють? – накинувся на неї юнак, – не можна чекати більше жодної миті.
– Ні, – рішуче сказала Джулія, – треба хоча б залучитись підмогою ельмітанців.
– Стривайте, – заговорила Едгеліна, і в її голосі майнули нотки страху, – Ми не можемо зв’язатись з ельмітанцями. Камінь з перснем лишився у Меріенн.
Ця нова хвиля відчаю охопила всіх разом з подвоєною силою. Здавалось, настав кінець світу. Всі дивились в лісову гущавину, сподіваючись звідти якогось дива.
Марк міряв кроками галявину, а потім кудись пішов, розчинившись в лісовій гущавині.
– Куди це він? – стривожилась Джулія.
– Нічого, – мовила Едгеліна, – нехай побуде на самоті.
– Годі, – раптом заговорила Розен Лібер, – невже ви не розумієте, що саме цього і добиваються наші вороги. Олелекс схопив Меріенн, аби посіяти паніку серед нас. Пані Хок, нам необхідно продовжувати тренування.
– Скоро мають прибути ще декілька вогнянок, які погодились нам допомогти, – озвалась Едгеліна.
– Стривайте, – мовила Джулія, – я пам’ятаю те місце, де я вперше зустріла Лірмінду. Думаю, що ми маємо інший шлях до Ельмітанії.
– Не все ще так і погано, – мовила пані Хок, – я обіцяю всім і кожному, що ми помстимось Олелексу за всі кривди, принесені королівству і за Меріенн і за ельмітанців і за нас! – вигукнула вона. А зараз час на тренування, аби наші вороги не тішились.
За мить всі вогнянки почали відпрацьовувати техніку боїв на мечах та кидання вогняних куль. Кеті вправлялась з самою пані Хок. Над лісом лунав брязкіт мечів і веселий гомін. Здавалось, у хащах стало світліше.

***

Марк йшов лісовими нетрями вже декілька годин. Спершу він просто біг навпростець, намагаючись утекти кудись якнайдалі від усіх, або від самого себе – він не знав. Але чим далі він йшов, тим більше стомлювався і, врешті-решт, він знесилено опустився на камінь, порослий мохом.
У лісі був той самий морок. Звідси не було чути ні брязкоту мечів, ні розмов вогнянок. Незважаючи на те, що Марк обходив весь ліс декілька разів, у це місце він потрапив уперше. Поряд з каменем був швидкий струмочок. Юнак мимоволі задивився на нього, але перед очима йому стояла вона – Меріенн, така, якою він бачив її востаннє – висока і струнка, одягнена в свій темний костюм, довге темне волосся розвівається на вітрі, з войовничим поглядом, з мечем у руці – справжня вогнянка. Раптом перед ним постає інший образ – вона, маленька дівчинка в білій сукенці на дні човна, принесеного морем. Перед його очима мимоволі постав той день, який мав назавжди змінити їх долі – і змінив, але зовсім не так, як це уявлялось. Це було тоді, коли вони обоє стояли на скелі, де їх розділила скляна стіна Олелекса, а потім – втеча від короля. Одні спогади змінювали інші, а на душі у юнака була пустка: «Її більше нема поряд» – думав він. Навіть у золотій вежі йому не було так гірко без дівчини, як зараз. А він, боягуз, так мало сказав їй тоді на скелі всього лише якесь «Ти мені дуже подобаєшся». Як мало було цих слів для того, аби описати його почуття. Він був закоханий у Меріенн Фінтер-Антур, але не через те, що вона була вогнянкою, а просто… Він навіть не знав, що саме в ній такого особливого, що змусило його закохатись. Для Марка Меріенн була ідеалом. Він один бачив у могутній вогнянці ніжну дівочу душу, справжнього янгола.
А зараз, сидячи коло цього потічка, юнак відчував у душі страшенну пустку та почуття вини, що не зміг її захистити. Це вона врятувала йому життя, як робила це завжди й до того. Саме Меріенн уклала угоду з драконами, а він навіть не ворухнув пальцем заради їх спільної справи.
«Ні, я не вартий її», – думав юнак, відчуваючи, як на очі
йому навертаються сльози, – «Хто я? Звичайний хлопчисько з приморського селища. А вона – вогнянка»

Раптом, його сумні роздуми перервали чиїсь легкі кроки і хтось поклав руку йому на плече. Він аж підскочив від несподіванки, але то була лише Джулія.
– Все буде добре, – мовила вона, чомусь соромлячись глянути йому в очі, – ми врятуємо її…
– Як ти тут опинилась? – спитав Марк.
– Я шукаю місце, де вперше зустріла Лірмінду, ходімо зі мною, мені знадобиться твоя допомога.
Марк мовчки погодився і вони пішли магічним лісом, що і нині був поглинутий мороком. І лише чистий струмок мчав кудись удалечінь, співаючи свою дзвінку пісню.




Глава 16 В’язень золотої вежі

Олелекс вирішив помститись полонянці якомога жорстокіше. Він наказав зачинити дівчину на найвищому поверсі, де раніше тримав Марка. На відміну від більшості в’язнів, вогнянка залишалась напрочуд спокійною. З першої миті свого ув’язнення дівчина думала над тим, як втекти. Проте шанси на втечу були напрочуд мізерними навіть для Меріенн, адже вона була зачиненою на вершечку золотої вежі, одна-єдина на цілий поверх. Відповідно, її охороняли найбільш ретельно. Дівчина мимоволі згадувала про свій перший візит до цієї темниці. Але тоді вона мала мету, яка надавала вогнянці життєвої енергії, а тепер? Що вона має? Артура захопили в полон разом з нею. Без неї вогнянки навряд чи зможуть перемогти короля Олелекса, навіть, якщо ельмітанці їм допоможуть. Чим більше минало днів з часу її ув’язнення, тим Меріенн все більше впадала в відчай. Але щось тримало її на плаву. «Марк не падав духом, опинившись тут», – говорила вона собі. – отже, й я не маю права оплакувати свою долю.» Слід думати, як вибратись звідси.
Якось, дівчина вкотре оглядала свою «клітку», в надії знайти шпаринку для втечі. Вогнянка з сумом окинула поглядом міцну високу стелю та темні понурі стіни. Раптом, оглядаючи підлогу, дівчина почула якийсь шум, що долинав знизу. Було схоже на те, що якийсь ув’язнений так само як і вона шукає виходу. Раптом, вона почула, як хтось тричі постукав просто у підлогу в неї під ногами. Машинально вогнянка кинула погляд на кам’яну підлогу, коли побачила, що суцільний камінь зник, а просто в неї під ногами опинився невеличкий золотавий люк, через який пробивалось якесь магічне сяйво. Вражена дівчина відступила на крок і правильно зробила, бо наступної миті люк відчинився і з камери, що знаходилась просто під кімнатою Меріенн нагору виліз якийсь чоловік у темному потертому одязі. Дівчина машинально подала йому руку, допомагаючи піднятись. Незнайомець глянув на неї і той погляд здався дівчині напрочуд знайомим. Але те тривало лише якусь мить. Наступної хвилини чоловік за допомогою якоїсь таємної сили знерухомив охоронців, а потім прошепотів якесь слово і золотавий люк зник, на його місці знову опинилась лише сіра кам’яна підлога. В’язень зацьковано озирнувся навколо, а тоді поволі опустився на кам’яний уступ на підлозі
Це був чоловік середніх років, але в його колись темному волоссі вже було напрочуд багато сивини, темні від природи очі якось потьмяніли і втратили свій блиск. Він окинув вогнянку пронизливим поглядом і спитав:
– Як вас звуть?
– Яке це має значення? – сумно спитала дівчина, – невже ім’я ще грає якусь роль у цих стінах.
– Це залежить від нашого вибору… Я вже понад десять років бачу лише саме каміння… людина звикає до всього.
– Ви зі світу людей? – спитала Меріенн.
– Я жив серед людей…
– Я не про це, ви – звичайна людина?
– Ви самі знаєте, що це не так, адже бачили мої магічні здібності. – він гірко посміхнувся, вказавши рукою на нерухомих охоронців. Я належу до особливо темних чаклунів, але у свій час був вигнаний з їх кола і мусив жити серед людей.
– А чому? – запитала дівчина, – чому Вас вигнали?
– Я закохався в дочку нашого правителя… вона набагато сильніша за мене…І, як не важко в це повірити, вона теж мене полюбила… не одразу… але … словом ми вирішили побратись, зустрічались потай у найтаємніших місцях, де ніхто не міг нам завадити любити одне одного… Але король дізнався про все і наказав мене стратити. Моя кохана упросила батька залишити мені життя і ми удвох з нею мусили залишити чаклунів і блукати світом… Потім ми оселились серед людей, поблизу моря… незабаром у нас народився син… через декілька років – дочка. Ми були щасливі… відірвані від батьківщини, але – щасливі… А потім наша дочка просто зникла… ми не знали, де вона…Я й досі про це не знаю. А потім… Втім, це інша історія… – раптом, один охоронців отямився і затарабанив по гратах камери.
– Мені час, – мовив чоловік, – можна я прийду наступної ночі?...Якщо буде нагода…– чоловік щось прошепотів і за мить з’явився люк. Через декілька секунд Меріенн вже стояла сама-самісінька посеред камери і слухала як лаявся охоронець:
– З ким ти говорила?
– Я іноді сама з собою розмовляю, – відповіла дівчина з зухвалою посмішкою.
– Не бреши!
– Не смійте говорити зі мною в такому тоні… – холодно промовила вогнянка. Від її голосу охоронцеві зробилось моторошно, але наступної миті він мусив по-справжньому злякатись:
– Що тут відбувається? – пролунав холодний голос. Охоронець обернувся і побачив…що за його спиною стоїть сам король Олелекс І у супроводі охоронців. – залиш нас… я прийшов відвідати нашу королеву… – і він зареготав. Охорона поспішила зникнути.
– Ну що, Меріенн, – м’яко озвався правитель, проте в його голосі чулись нотки погрози, – ти ще й досі вважаєш себе надто розумною? Моя тобі порада: послухайся мене, я віддам тобі усе, тільки попроси.
– Ти? – засміялась дівчина, – Ти смієш мені це пропонувати після всього, що накоїв?
– Послухай, – король знову перейшов до благального тону, – ти будеш жити, як королева, лише скажи, що ти згодна. Навіщо було тікати від мене, дурна дівчинко, що може дати тобі той хлопчисько…Подумай…
– Іди геть, – твердо промовила Меріенн.
– Ти пошкодуєш про це…– прошипів король і помчав униз сходами. Дівчина чула, як він за щось сварить охорону.






***

Наступні декілька тижнів сусід Меріенн знизу не приходив. Дівчина вже навіть почала сумніватись у тому, що той взагалі не привидівся їй, коли нічний візит повторився.
– То що було з Вами далі, – спитала Меріенн, коли охорону було знято і чоловік сів на своє постійне місце. – Що за інша історія?
– Перш ніж розповісти, ви маєте обіцяти мені, що збережете все це в повній таємниці.
– Обіцяю… – мовила дівчина тоном, що не давав засумніватись у правдивості її обіцянки.
– Добре… Незадовго після того, як зникла наша донька, сталось щось дивне. Одного разу до нашого берега приплив золотий човен, в якому ми знайшли маленьку дівчинку. На її шиї був медальйон, що свідчив про королівське походження…
– А далі? Що було далі? – спитала дівчина, коли він замовк
– Одного дня, коли ми з дружиною пливли на човні, на нас напали вояки Олелекса… Мене замкнули ось сюди, а моя дружина і досі прислужує десь у покоях повелителя, якщо вона ще не померла…
– Але за що?
– Як це не смішно, але я й досі не знаю… Мені лише натякнули, що це пов’язано з тією дівчинкою, яку принесло до нас морем…
Якусь мить обоє помовчали.
– Мені час іти, – схопився чоловік, – якщо охоронець отямиться, нам буде непереливки…
– Авжеж, – сумно мовила Меріенн…
– Стривайте, я й досі не знаю Вашого імені…
– Боюся, що це нічого не змінить…
– І все ж…
– Добре, мене звуть Меріенн Фінтер-Антур.
В ту мить, як дівчина промовляла ці слова обличчя чаклуна скам’яніло, він зблід і ледве мовив:
– не може бути…
– Стривайте, звідки ви мене знаєте?
– Меріенн, дівчинко… Звідки ти тут?
– Ні, це неможливо, – озвалась Меріенн, нарешті вона впізнала цього чоловіка, – містере Стоун? То ви не загинули?... Марк і я вважали вас давно померлим…
За мить вони міцно тримали одне одного в обіймах…
– Скажіть мені лише одне: та дівчинка на човні, то була я?
– Так, ти… Я збирався давно тобі сказати…Але не встиг.
– Марк був тут, ви знали?
– Знав, але не зважився показатись на очі рідному синові, який вважає мене мертвим.
– Джулія жива… вона стала вогнянкою, втім як і я…
– У Марка лишився той медальйон, який розповість про твоє істинне походження… Лише ти все сама зрозумієш…
– Ми скоро виберемося звідси, містере Стоун, я відчуваю…
– Ти виберешся… мені вже нема сенсу чекати на порятунок…
– Ні, не кажіть так… Я Вас не залишу…Якби я залишила Вас тут, т о як би я дивилась в очі Маркові?
– Багато в’язнів готові кинути виклик королю…
– Більше того, нас підтримують дракони та ельмітанці.
– Тоді чого ми чекаємо? – спитав Джон Стоун, батько Марка, – завтра ж в’язні знищать золоту вежу… Між кожною камерою є такий самий прохід як між твоєю та моєю, отже, у нас має вийти.
– І ми це зробимо – гордо промовила Меріенн і на її обличчі засяяла посмішка надії.
Глава 17 Несподівана союзниця і падіння золотої вежі

Сходами несподівано загупали важкі кроки і містер Стоун спішно залишив камеру. За декілька секунд двері розчинились навстіж і до кімнати увірвався король Олелекс. Його лице аж палало люттю. Він кинувся на дівчину і, мабуть, розірвав би її на шматки, аби вона вчасно не застосувала свою вогняну силу.
– Говори, який зв'язок ти підтримуєш з тим хлопчиськом і пані Хок?! – заволав він
– Про що ти? – ошелешено перепитала вогнянка і щире здивування відбилось на її обличчі.
– Годі! Вогнянки збунтувались проти мене! Я знищений! І це завдяки тобі!
– До чого тут я? – справді нічого не розуміючи озвалась дівчина.
– Все ти розумієш – аж зашипів Олелекс і грубо кинувся на вогнянку.
Все сталось так несподівано, що Меріенн навіть не встигла усвідомити, що сталось. Король штовхнув вогнянку і вона вдарилась головою об грати камери. За мить з руки повелителя зірвалась блискавка і увійшла Меріенн просто в груди. Вогнянка знепритомніла і більше нічого не пам’ятала.
Коли він пішов, Джон Стоун зважився піднятись нагору. Видовище, що відкрилось йому було жахливим: Меріенн Фінтер-Антур розпростерлась на підлозі, її темне волосся було закривавлене і під головою була калюжа яскраво-червоної крові, на обличчі застиг вираз здивування.
– Ні! – крикнув несамовито Джон, – ні!
З нижніх поверхів вежі почулись чиїсь кроки. За мить, нагору піднялась купка худих, обдертих постатей – в’язні відчинили потаємні ходи. Всі вони оточили Стоуна, що схилився над дівчиною, не знаючи, чим можна допомогти.
– Ні! Ні! – постійно повторював містер Стоун і гарячі сльози лилися з його очей, – Не помирай, цього не може бути…
– Вона жива, – почувся поруч мелодійний жіночий голос, – тобто ледь жива… Але, я думаю, їй можна допомогти…
Стоун обернувся на голос і … онімів… це була вона …принцеса Індіра, його дружина і мати його дітей…Здавалось, що від їх останньої зустрічі не минуло ні хвилини…
– Ти? – прошепотів він
– Я… – відповіла вона. – але зараз не до цього… ми повинні їй допомогти
– Так…– проговорила вона, оглядаючи дівчину, – бачу король потрудився… Наші справи кепські… Мої чари тут не допоможуть… Джоне, послухай мене, нам треба забиратись звідси і знайти Марка та інших… Мені чомусь здається, що лише Марк тут може щось зробити…
– Він? Що ти маєш на увазі?
– Ти сам зрозумієш згодом… А зараз ходімо…
Тим часом вежу оточила Олелексова охорона. Тут і там у повітря злітали сині блискавки, брязкали мечі. Але повстанці, осатанілі після нападу на Меріенн кидались просто на охоронців. Різали й рубали їх саморобними мечами, били руками, а Стоун та Індіра чинили опір за допомогою чарів.
Поки одна частина колишніх ув’язнених билась з воїнами правителя, інша по цеглинці розбирала на перший погляд міцні стіни вежі.
– Час виходити, Джоне, – промовила Індіра і взяла його за руку.
– Так, – промовив він і, нахилившись, підняв на руки непритомну вогнянку. Декілька воїнів кинулись допомагати йому. Невдовзі процесія на чолі з чарівницею Індірою досягла підніжжя золотої вежі.
Раптом, на шляху у них виникла ще одна несподівана перешкода: Олелекс чекав на них особисто, приготувавшись метнути блискавку в груди першого, хто кине йому виклик.
– Це зрада! – залементував він, побачивши, що на чолі загону крокує Індіра.
– Ні, Олелексе, – спокійно озвалась та, – це не зрада, це – повстання. Ти мучив мене понад п'ятнадцять років… але тепер у тебе нічого не вийде… Я оголошую тобі війну, від імені усього народу Королівства Вогняної Лілії…
– Де медальйон?! – раптом заволав Олелекс. – ти ж знаєш…
– Він схований у надійному місці… І лише нам з Джоном відомо, що за таємниця там прихована… Окрім тієї особи, що зробила напис, звісно…
– Я вб’ю тебе! Я знищу всіх вас, як знищив це дурне дівчисько, – і він вказав рукою на непритомну вогнянку, яку несли на руках колишні в’язні золотої вежі… – Всі ви помрете… жоден з вас не вийде живим зі стін королівства…
В цю мить останній камінчик з фундаменту було вийнято і золота вежа, сколихнувшись верхівкою, впала, здійнявши хмару пилу та каміння. Попереджені повстанці встигли відійти на безпечну відстань, але основний удар дістався воїнам короля. У цій метушні мало хто помітив, як у момент падіння вежі поряд приземлилась велетенська золота істота, видобувши зі своєї пащі хмару пекельного полум’я прямо на те місце, де стояв правитель. Король Олелекс жахливо звереснув і… зник. Лишилась лише лунка тиша навколо.
– Він що, помер? – спитав Джон Стоун
– Сумніваюсь, – відповіла Індіра.
– Ні, Олелекс не помер, – почувся поряд юнацький голос.
Тільки тепер всі помітили, що велетенською істотою, яка дихала вогнем був король драконів Артур, а поряд з ним стояв стрункий юнак приблизно Маркового віку, одягнений у золоті обладунки, – Король Олелекс не помер, – повторив він, – Але його сила значно послабшала. А зараз нам слід забиратись у безпечне місце, негайно. Артур понесе дівчину, якщо, звісно, ви, королю драконів, не будете проти.
Артур явно не був проти, тому юнак мовчки обережно взяв дівчину з рук повстанців, що поглядали на нього з недовірою і, мимоволі замилувавшись її красою, міцно прив’язав до дракона.
– Ми з Артуром полетимо вперед, ви ж ідіть завжди на захід і невдовзі наздоженете нас. Пересувайтесь обережно.
– Стривайте, насторожився Джон Стоун, – ви не сказали, хто ви такий і чому ми повинні довіряти Вам.
– А, так… моє ім’я Афонс Лойд, я хранитель Храму Вогню. А зараз нам час рушати, якщо хочемо вибратись живими.
І, мовивши це, він злетів у небо разом з драконом.


Глава 18 Храм Вогню

Темрява поволі розсіялась і у Меріенн виникло дивне відчуття, мовби вона злітає над своїм тілом. Дівчина бачила, як над нею схилився містер Стоун, але їй було байдуже. За мить її горда, звільнена від тілесної оболонки душа вже неслась кудись далеко, набагато далі за золоту вежу, навіть далі, ніж простягало свої кордони Королівство Вогняної Лілії. Вогнянка просто минала знайомі незнайомі краєвиди, милуючись іноді ними, але ні над чим особливо не задумуючись.
Лет був стрімким. У вухах відлунювали тисячі невідомих їй раніше голосів. Раптом, ці голоси злились у одну мелодію – вічну і таємничу. Здавалось, з цією музикою сама вічність промовляла до дівчини. Чарівні голоси продовжували кликати її за собою.
На мить Меріенн поглянула вниз і … не впізнала місцевості: скрізь простягались довжелезні пасма гострих скель, а небо було темного кольору з криваво-червоними хмарами, що нагадували собою голови якихось пекельних створінь. Найдивніше, що вогнянка не була навіть вражена. Вона відчувала, що все це має бути саме так, як воно є і при цьому їй було так радісно і легко, ніби всі її біди назавжди відступили.
Вона не мала тіла, але відчуття було таким, ніби вона і справді існує: її волоссям грав легенький вітерець, але всі відчуття були немов уві сні.
Раптом, на горизонті з’явилась яскрава пляма, яка невдовзі перетворилась на хмару вогню. Наблизившись, Меріенн збагнула, що то був велетенський вулкан. Розпечена лава виринала з його пащеки, піднімалась високо вгору і падала на землю, котячись полум’яною річкою, застигала, лишаючи по собі золотаві кам’яні стежки. Вже з того, що лава, застигаючи, перетворювалась на золото було видно, що цей вулкан був незвичайним, як і все у цій дивній місцевості.
Замилувавшись цим видовищем, вогнянка і не помітила, що почала спускатись на землю. За мить вона вже стояла коло підніжжя цього ж велета, що дихав розпеченою лавою.
Несподівано земля задвигтіла ще дужче, і у горі почав з’являтись прохід. Спершу спалахнуло золотаве полум’я, потім воно утворила форму вертикальної лінії на кам’яній скелі. Далі почали вимальовуватись контури велетенських дверей. Ще раз сліпуче спалахнуло полум’я і перед Меріенн з’явились великі золоті двері, які за пишнотою оздоблення не поступались жодній речі у Королівстві Вогняної Лілії. Та, несподівано щось привернуло увагу вогнянки... На дверях було викарбувало знак нащадка Елізи… Чотири кути символу були викладені з коштовних каменів, а в центрі було зображено яскраву, справді вогняну лілію.
– Ласкаво просимо, королево Меріенн! – пролунав тихий мелодійний голос і двері розчинились навстіж, пропускаючи вогнянку досередини.
Меріенн опинилась у великій залі, стіни якої були зроблені зі щирого золота. На одній зі стін було велетенське, більше за людський зріст дзеркало у золотій оправі. Мимоволі вогнянка кинула туди свій погляд. Те, що вона там побачила змусило її здивуватись: Тіло Меріенн було прозоре. Вона мимоволі усвідомлювала це ще під час своєї подорожі, але, вперше зіткнувшися з цим вона мало не втратила дар мови; і без того довге волосся вогнянки тепер сягало їй майже до колін і у ньому сяяла… яскраво-червона лілія, на дівчині була золотава сукня з напрочуд тонкої тканини, а на прозорому плечі набагато яскравіше сяяв знак нащадка Елізи.
Лише тепер Меріенн Фінтер-Антур помітила, що у кімнаті стояв великий круглий стіл. За ним сиділо дванадцятеро чоловіків у довгий темних плащах. На столі, розставлені у формі того ж символу нащадка Елізи палали свічки, кидаючи пітьму на золотаві стіни кімнати.
Меріенн повільно наблизилась до столу. Темні постаті встали на знак пошани. Лише тепер стало помітно, що у них така ж прозора шкіра, як і у неї.
Вона помітила тринадцяте крісло: золотий трон з викарбуваним на його спинці символом нащадка Елізи.
Дівчина підійшла до трону, дала знак чоловікам і велично зайняла своє місце. Чоловіки сіли також.
– Ласкаво просимо до Храму Вогню, королево Меріенн, – промовив найстарший з них, що мав хитрі сірі очі і довгу посивілу бороду. – Ви здивовані, чи не так?
– Відверто кажучи, це все більше, ніж дивно, – відповіла Меріенн.
– Це місце називають Храмом Вогню. Тут повинні були отримувати корону справжні правительки Королівства Вогняної Лілії. Але життя розставило все за власним міркуванням, – сумовито додав він. – Тут отримала колись корону легендарна Еліза… Так, – продовжив він, побачивши вираз здивування на обличчі Меріенн, – Так, вона сиділа на цьому ж троні, така ж прекрасна, як і Ви…І сюди приблукала її душа, коли настав час. Вогнянки не безсмертні, як вам, можливо, говорили в королівстві, але на відміну від людей вони мають вибір: жити, або померти.
– А у мене, – спитала Меріенн, – у мене теж є цей вибір зараз, чи не так?
– Так, – так само зі скорботою і сумом в голосі озвався старий мудрець, але на його обличчі засяяла тінь дивної посмішки. – У вас теж є вибір: залишити це життя назавжди, або повернутись у світ живих. Хто зна, можливо, ти колись повернешся сюди з іншою метою… Я був би радий бачити з короною на голові справжню наступницю, а не того нездару Олелекса.
– Тихіше, – застеріг його інший мудрець.
– А що чекатиме мене, – несподівано спитала Меріенн, – якщо я оберу смерть?
– Тоді ти присвятиш себе Вічності. Тобі буде дана Вічність, аби пізнати всі закони світу, але за це ти заплатиш повною самотністю…
– Самотність мене не злякає, – рішуче мовила вогнянка, – але я не можу залишити Марка і всіх, хто в мене вірить. А що буде з королівством, якщо мене не стане? Олелекс знищить всіх, хто кидав йому виклик… Землі занепадуть…– з гіркотою промовила вона і її очі зблиснули дивовижним сяйвом. – Ні, – рішуче мовила вона, – я повинна повернутись.
– Ти не врахувала лише одного, – почувся звідкись молодий юнацький голос. Меріенн обернулась: до зали увійшов високий чорнявий юнак приблизно Маркового віку, вбраний у золоті обладунки. – Ти не врахувала одного, Меріенн, – повторив він. – Ти хочеш повернутись заради інших – заради Марка, який так тебе любить, що навіть нічого не зробив, аби визволити тебе, заради народу, який піде за Олелексом за першої ж погрози, або підкупу… Ти хочеш повернутись для інших, а для себе? Невже якби цього всього не було ти б обрала смерть?
– Я не знаю… – завагалась вогнянка, не в змозі заперечити ту гірку правду, яку говорив незнайомець. – Можливо…
– Тоді обирай те, що краще насамперед тобі. Але, як на мене, у світі ще надто багато прекрасного, аби молода і гарна вогнянка віддавала своє життя на користь вічності.
Запала довга мовчанка. Меріенн сиділа з широко розкритими очима, вдумуючись у те, який вибір слід зробити.
– Я вирішила, – раптом пролунав її голос, – я повертаюсь. Я хочу жити. Але хто Ви? – звернулась вона до незнайомця, до якого, як вона бачила, з великою пошаною ставились всі дванадцять мудреців храму.
– А, так, звісно. Моє ім’я Афонс Лойд, я головний хранитель цього храму… Хочеш повернутись? Тоді давай руку, я виведу тебе на світло.
Меріенн з деяким острахом і зніяковінням простягла хранителеві свою руку і той міцно стиснув її у своїй.
За мить золота зала зникла і Меріенн Фінтер-Антур отямилась у світі живих.






Глава 19 Новий друг

Декілька секунд вогнянка лежала, широко розкривши очі, і не цілком усвідомлювала, де вона і що з нею. Невже все, що вона бачила за декілька хвилин до цього їй наснилося? Ні, це неможливо.
Дівчина піднесла до очей свою руку і помітила, що її тіло вже не прозоре. Отже, вона жива. Але де ж вона тоді? Ошатна кімната, в якій вона лежала дуже мало нагадувала камеру у золотій вежі. Але найбільше її хвилювало, що сталося з містером Стоуном, куди подівся Олелекс після нападу на неї і, головне, чи не запізнилась вона, зрештою.
– Як ти? – почула вона на диво знайомий голос. Коло її ліжка стояв той самий юнак, що був там, у Храмі Вогню.
– Здається, все гаразд, – насилу відповіла дівчина, – де я?
– Ти в надійному місці, де ніхто тобі не зашкодить, не хвилюйся.
– Що сталося з містером Стоуном? Де подівся Олелекс?
– Після того як король напав на тебе, в’язні розгромили золоту вежу і втекли. Той чоловік про якого ти кажеш, мабуть, приєднається до решти повстанців. Сила короля значно послабла. Йому дістався жахливий удар пі час руйнування вежі. Це все, що мені відомо.
– А те, що було у Храмі Вогню, то було справді?
– Авжеж, – чомусь всміхнувся Афонс, – То все було насправді. Я радий, що ти вижила. Олелекс використав проти тебе найжахливішу зброю, на яку тільки він спроможний. Тобі пощастило.
– Скажи, це ти мене врятував?
– Ні, – скромно промовив юнак. – тебе врятувала твоя сила вогню і любов до життя, ну і Артур, – додав він з легенькою усмішкою.
– Артур? Король драконів? Він на волі? Я рада! – посміхнулась Меріенн. – Але я все-одно дуже вдячна тобі. За все. – додала вона з певним зніяковінням.
– Що ти робитимеш далі? – спитав він несподівано.
– Приєднаюсь до повстанців і скину владу Олелекса, – впевнено промовила Меріенн.
– Добре, а якщо тобі все вдасться, то що ти робитимеш далі?
– Буду королевою. – і дівчина дзвінко засміялась.

Вогнянка провела у Афонса ще декілька тижнів, перш ніж повністю видужала. За цей час між ними установились прості дружні взаємини. Вони могли годинами розмовляти про все, що завгодно: від майбутньої війни до розмов про зоряне небо. В ці тижні дівчина відчувала себе щасливою. Якби ж то на ній не лежала відповідальність за долю цілого королівства, вона, напевно була б ще щасливішою.



Але в той день, коли Меріенн зібралась у дорогу і прийшла попрощатись зі своїм новим другом, сталась несподіванка.
Надворі був чудовий день, яскраво сяяло сонце. Афонс був у квітучому саду коло будинку. Він застигло стояв серед саду, очевидно про щось розмірковуючи.
Раптом він почув у себе за спиною легкі кроки. Афонс обернувся – перед ним стояла Меріенн, вбрана в дорожній одяг.
– Афонсе, – мовила вона, – я прийшла попрощатись…
– Невже ти справді підеш? – спитав він. – Може, варто затриматись ще на декілька днів? – у його голосі почулась надія.
– Ні, – рішуче мовила Меріенн, – я повинна йти, я потрібна їм…
– Кому? – спитав він. – Ти знову повернешся до того Марка, який навіть пальцем не поворухнув заради тебе.
– Не смій так говорити про нього! – спалахнула Меріенн, – Ти ж його зовсім не знаєш…
– Авжеж, – з гіркотою промовив Афонс і його погляд, повний суму та відчаю пронизав Меріенн наскрізь.
– Не дивися на мене так… – промовила вона, – пообіцяй, якщо хочеш, аби ми лишилися друзями, що ти ніколи не скажеш ні про Марка, ні про когось іншого з тих, кого я…люблю нічого поганого…
– Обіцяю. – зі смутком промовив він.
– Прощавай, – сказала вогнянка і розвернулась, аби піти.
– Зачекай, я маю тобі дещо сказати… Бо іншої такої можливості може просто не бути…
– Що?! – спитала Меріенн і в її очах спалахнули дивні іскри.
– Меріенн, ти чудова, і …мені здається, я в тебе закоханий…– врешті вимовив він.
– Афонсе, послухай, – мовила Меріенн, хоча сказане їй сподобалось, – давай закриємо цю тему раз і назавжди. Зрозумій, я ніколи не зможу відповісти на твої почуття. Давай залишимось друзями, добре?
– Добре, – відповів юнак, насилу стримуючи сльози.
– Тоді прощавай, – мовила вона, – я думаю, що ми ще побачимось…
І Меріенн Фінтер-Антур зникла, залишивши Афонса на самоті зі своїми думками і почуттями.


Догори
 Профіль  
 
ПовідомленняДодано: 02/09/2011, 16:25 
Офлайн

З нами з: 02/09/2011, 16:04
Повідомлення: 4
а це нормальна тема - викласти весь роман. всеодно ніхто не надрукує, а так хоч люди побачать :clap:


Догори
 Профіль  
 
ПовідомленняДодано: 02/09/2011, 16:29 
Офлайн

З нами з: 15/06/2011, 17:36
Повідомлення: 149
Ну почему, вы так решили? Если роман хороший, то его обязательно напечатают. И не раз))))

_________________
http://moiskazki.ucoz.ru/


Догори
 Профіль  
 
ПовідомленняДодано: 21/09/2011, 20:07 
Офлайн

З нами з: 15/08/2011, 12:09
Повідомлення: 10102
elton написав:
а це нормальна тема - викласти весь роман. всеодно ніхто не надрукує, а так хоч люди побачать :clap:

дякую))) дуже цікаво було почитати


Догори
 Профіль  
 
ПовідомленняДодано: 02/11/2011, 22:59 
Офлайн

З нами з: 18/05/2011, 09:55
Повідомлення: 10722
сподобалося, молодець!


Догори
 Профіль  
 
ПовідомленняДодано: 05/01/2012, 15:57 
Офлайн

З нами з: 11/10/2011, 22:32
Повідомлення: 20837
Роман интересный, а по-поводу того, что никто не напечатает, нужно стучаться во все двери, кому-то из издательств обязательно понравится, и, очень может быть, что его напечатают!


Догори
 Профіль  
 
ПовідомленняДодано: 12/01/2012, 08:34 
Офлайн

З нами з: 18/05/2011, 09:55
Повідомлення: 10722
під лежачий камінь вода не тече. Спробуйте домовитися з видавництвами чи сходіть до редакцій літературних видань. Треба ж із чогось почати. Мало простого розміщення в інтернеті.


Догори
 Профіль  
 
ПовідомленняДодано: 09/02/2012, 15:59 
Офлайн

З нами з: 07/06/2011, 22:03
Повідомлення: 4009
Звідки: м.Ковель
Мені розповідь сподобалась. А ще цікаво чи спробували Ви неї десь надрукувати?

_________________
Зображення


Догори
 Профіль  
 
ПовідомленняДодано: 18/05/2012, 19:05 
Офлайн

З нами з: 28/11/2011, 22:10
Повідомлення: 4024
Gor_Ka написав:
під лежачий камінь вода не тече. Спробуйте домовитися з видавництвами чи сходіть до редакцій літературних видань. Треба ж із чогось почати. Мало простого розміщення в інтернеті.


це такий дурний старезний міф про те , що зроблю блог буду писати, його хтось прочитає з потрібних людей, відсток цього прецеденту катастрофічно низький.


Догори
 Профіль  
 
ПовідомленняДодано: 30/05/2012, 16:31 
Офлайн

З нами з: 07/06/2011, 22:03
Повідомлення: 4009
Звідки: м.Ковель
diz написав:
Gor_Ka написав:
під лежачий камінь вода не тече. Спробуйте домовитися з видавництвами чи сходіть до редакцій літературних видань. Треба ж із чогось почати. Мало простого розміщення в інтернеті.


це такий дурний старезний міф про те , що зроблю блог буду писати, його хтось прочитає з потрібних людей, відсток цього прецеденту катастрофічно низький.

Але все ж відсоток існує і не потрібно опускати свої і так замучені руки. Як кажуть в народі надія помирає останньою. Пострібно сподіватись, як кажуть думки матеріалістичні, хто знає а може.... (продовження для кожного своє)

_________________
Зображення


Догори
 Профіль  
 
Відображати повідомлення за:  Сортувати за  
Створити нову тему Відповісти  [ 467 повідомлень ]  На сторінку 1, 2, 3, 4, 5 ... 47  Далі

Часовий пояс UTC + 2 годин [ DST ]


Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 3 гостей


Ви не можете створювати нові теми у цьому форумі
Ви не можете відповідати на теми у цьому форумі
Ви не можете редагувати ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете видаляти ваші повідомлення у цьому форумі

Знайти:
Вперед:  
Powered by phpBB® Forum Software © phpBB Group
Український переклад © 2005-2011 Українська підтримка phpBB