|
Це моя перша спроба писати українською. Чесно кажучи, не думав що це так важко. Прошу допомогти конструктивною критикою.
Безтурботний промінь нахабно вдерся до мого барвистого, немов новенька льняна сорочка, сну, за мить до того як будильник, спокійний наче нейрохірург, полоснув по сонних вухах простенькою мелодією. П’ята ранку, якого біса? Та вже нічого не вдієш, потрібно вставати, ще один сірий день дивиться у вічі, готується зрадливо скинути мене у звичну безодню рутини. Мовчки шкандибаю до ванної. Після традиційного ранкового обряду на мить зупиняюся перед дзеркалом, намагаюсь видавити з себе посмішку, ту саму - безтурботну, але бачу ту іншу, що з присмаком свинцевих скронь.
Сталева ручка холодильника прохолодним цілунком застигла у моїй долоні. Усе ще сонним поглядом відшукав пляшку «Старопрамен» -а та зачинив дверцята. М’якенький килим на балконі тепло зустрів мене босого, в одних лише шортах. Маківки стареньких «хрущовок» ніжно танули у променях липневого сонця. Пустотливий вітер радісно покуйовдив моє волосся та безтурботно шугнув під зелене плаття сусідньої яблуні, яка обуреним шелестом зашарілася у екстазі, мліючи від ледь-теплих цілунків бешкетника. Невпевнене «ч-ш-ш-вп» якось буденно увірвалося в ранкову ідилію. Піна ласкаво обпекла мою долоню і безжальні хвилі хмільного прибою тужливо змили затхлу нічну росу, не забувши при цьому розірвати на шматки змертвіле горло.
- Ха-а-а, - з бадьорою приреченістю видихнув я. Шлунок безцеремонно вимагав уваги і мені залишилося тільки пристрасно ковтнути на повні груди залишок нічної тиші та пошкандибати на кухню під акомпанемент першого трамвайчику. Хах, а хтось прокидається ще раніше…
Яєчня з докторською поважно шиплять на сковорідці, у ящику Микола з захопленням розповідає про температуру в центральних областях України, а чашка латте у долонях дарує відчуття такого примарно-необхідного затишку, неповторно-ніжним ароматом наповнює мене силами, запалює серце емоціями… Що ж, здрастуй, Рутино!
Оговтався лише перед концертом, за декілька хвилин до виходу на сцену, сповнений усіма можливими відтінками сірого день нарешті випльовує мене зі своєї всепоглинаючої пащеки. Яскравий софіт сліпить очі, друзі посміхаються, серце шалено калатає під супровід поодиноких викриків із зали.
- Доброго вечора, дякую що прийшли. Ми починаємо! – завзято пролунали слова соліста.
Ніби за наказом емоції нестримною хвилею підхопили мене, кинули у барвисто-чаруючий вир акордів, слів, нот. Усе на мить стало неважливим, слова втратили усілякий сенс, вони виявилися обмеженою примарою почуттів, безталанними каліками, які не спроможні навіть сухо схарактеризувати ту чаруючу атмосферу виступу. Басист безжально пішов на коду, і всі ми брали останню ноту так, ніби після неї вже нічого не буде, ніби ще один такт здатен змінити долі мільйонів. Але концерт закінчено, шалені овації теплим осадом огортають наші спустошені серця.
- Щиро дякуємо, добраніч, - понуро-бадьоро промовив соліст.
Декілька посмішок, поглядів із зали... Ні, набридло! Рішуче опускаю очі та йду до гримерки, лише діставшись м’якої шкіри дивану розумію як сильно я втомився, як довго не проводив час з друзями, як довго не мовчав з ними про одне і те саме. Мабуть, у їх головах відбувалося щось схоже адже сьогодні ніхто не йшов у справах, всі вирішили провести трохи часу разом десь у забігайлівці.
Надворі було обурливо тепло і ми ледачо шкандибали Андріївським узвозом, паралельно обговорюючи найяскравіші моменти виступу. Сутеніюче небо вигравало нехитрими барвами, втомлені промінчики безтурботно танули в обіймах причарованих хмар. Вечірній вітер тужливо огортав нас свіжими спогадами невпинно старіючого дня, наповнював наші груди пекучим запахом знесиленого важким літнім днем міста. Ми вийшли на Контрактову площу і застигли. Багряне сонце ніжно пестило дахи стареньких будиночків, насичено-червоні барви навіки закарбувались нам у душу, все одразу постало перед очима: перше кохання, перша перемога, перша бійка, перша нота, перша поразка, мамині руки, батькова усмішка, все це промайнуло за декілька секунд, залишився лише невимовний сум, адже все це вже було, цього не повернути, не відчути, не прожити знов. Час іде, спогади тьмяніють залишаються лише химерні образи, примари втрачених миттєвостей.
- Хотів би я бути поетом. Тоді б я точно знайшов потрібні слова щоб назавжди запам’ятати цей момент, - у розпачі прохрипів тромбоніст.
- Так, слів дійсно бракує, - кинув гітарист запаливши цигарку.
- Ми все життя намагаємося спіймати світ у пастки слів. Не думаємо про те, що навіть усі слова світу не здатні осягнути масштабів Всесвіту, - спокійно сказав баритоніст.
- Що за дурниці? Всі речі і явища мають назву, а значить і Всесвіт і будь-що у Всесвіті можна осягнути словами, їх точно вистачить з лихвою, - впевнено заперечив тенор.
- У світі існують вчинки, яким немає назви, почуття, які не передати словами, моменти, сутність яких неможливо укласти у тисячі слів, все це можна тільки пережити, відчути і не інакше, - пристрасно випалив баритоніст.
- Хм, а й справді, але ж митці, а особливо поети - здатні відтворити будь-що!
- Так, вони здатні створити обмежену словами копію власних почуттів, емоцій, в якій кожен бачить щось своє, це лише відлуння спогадів. Справжня глибина світу карбується у серці і ніжно плекається ним, виколисується у гойдалці, сплетеній з таких от миттєвостей, у яких слова – безсильні кати свободи, безталанні ловці спогадів.
Ми ще довго стояли мовчки. Вже кожен думав про своє, але у ту мить, коли сонце приречено зникло за дахом останнього будиночка, всі подумали про одне… Спрагою стане наступний день, але наші душі завжди пам’ятатимуть цей захід сонця, пам’ятатимуть наступний світанок, світанок химерних мрій, світанок нових розчарувань та звершень.
Останнє літо дитинства добігало свого кінця, доля відверто сміялася у наші збентеженні обличчя, а ми вимушено всміхалися у відповідь, спрагло ковтали кожну мить, додаючи її до веселки спогадів, вільної від пасток слів. Ось воно, справжнє дзеркало світу у кожному з нас, без слів, без фальші.
c. Перелесник
|
Вхід
Реєстрація
На головну
Допомога
Пошук
