• Перегляд теми - Примара (Глава 1...2) драма, містика
Відправити свій текст твору
Сьогодні: 16/08/2018, 01:04

Часовий пояс UTC + 2 годин [ DST ]



Створити нову тему Відповісти  [ 8 повідомлень ] 
Автор Повідомлення
ПовідомленняДодано: 15/05/2012, 20:56 
Офлайн

З нами з: 15/05/2012, 20:51
Повідомлення: 5
Бігла, наче тікаючи від кінця світу.
Притиснувши м'який заверток до грудей, неслася крізь ніч як навіжена. Хто б бачив, думав – тікала. Од кого? Та хіба ж мало? Налякав хто, от і біжить. А, може, й сама від себе тікала, натворила, мабуть, бозна що. От тільки вгадувати нікому. Безлюддя на парковій алеї – немов повимирали усі. Або інопланетяни викрали як то показують у кіно. Чи болячка яка місцевістю пройшла. Усіх побрало, окрім цієї навіженої із завертком в руках.
Либонь, умисне залишили. Подивитись, що то воно буде далі?
Адже у таку холодінь, коли листопад ось-ось втратить звання останньої надії осені, лише вдома сидіти, завернутися перед телевізором у ковдру і чашкою чаю руки зігрівати. Проте, не для неї. Не для тієї, що біжить. І не тому, що в неї немає вдома чаю, чи телевізора, чи ще якої дрібниці, без котрої яка-небудь випещена сучасна панянка буде вважати вечір згаяним попусту. А тому що в неї немає нічого, крім отого ганчір'яного пакунка в руках. Немов би ганебного. Немов би сором'ящого її. Швидше б позбутись, – у кожному її русі. Швидше б забути, – в її диханні. Скараскатись й забути, як той конфуз, коли застукали за зайняттям чогось непристойного.
Що там? Що ж у тебе там таке?
Біжить. Не оглядається. Не роззирається довкола. Ноги позбивала та навіть не призупиниться ніде. Сльози по щоках, з вуст то прокляття, то плач. А холодний нічний вітер, перемішаний із колючою сніжною круп'янкою, січе по лицю як скажений. Гудить у бездушно провислих пасмах верб так люто, як то десь лавина сходить. Ненавидить ту єдину, що набралася нахабства вийти на безлюдну паркову алею. Дме їй у лице морозним піском із такою силою, ніби шкіру живцем здерти хоче. Та й хіба нема за що? Хіба за ясні очі стільки в нім лиха? Чи, може, сама природа постає проти відчайдушного безумства, їдкою кислотою пропалившого душу бідолашної із завертком в руках?
Може, тим свистом пробудити її хоче? Гріх, який навис над простоволосою юною головою хмарою чорноти, попередити? До кісток пронизати та й тим самим до тями її привести, ніби у транс впавшу?
Зупинись, бідо! – шипить вітер через стиснуті зуби. – Зупинись! Прокинься ти вже врешті-решт! Стямся, нещасна!
Та хто ж її зупинить? Хто зупинить поїзд, що мчить без машиніста на всій швидкості? Хто накаже воді, що прорвала загачену греблю, повернути назад? Вітер? Сніг? Холод? Ні, адже вона і сама – як та стихія, що втратила над собою остаточний контроль. Розвертілось у ній всередині, клекоче, тріщить, реве нестримним смерчем, і в одному сліпому напрямку штовхає – вперед. Вперед. У кінець алеї.
Що ж їй вітер, якщо сама як той вітер?..
Якщо й підкориться, то лише персту Всевишнього. Але Він мовчить. Допускає стихії набирати обертів, позволяє розгортатися і рухатись далі, знищуючи все на своєму шляху. Залишаючи по собі палаючі рани на серці й випалюючи до шорсткого пороху душу. Невідомо нащо, та позволяє вчинити їй так, як вона того хоче. Не уразить ані яким недугом, ані перешкоду ніяку не створить. Навіть підніжки не поставить. Врозумити – хоча б спробувати! Дать хоча б шанс їй переосмислити затіяне – не хоче. Мовчить з небес, навіщось позволяючи збутися нестямному задуму.
І чи ж насправді немає нікого, окрім Бога, хто міг би її ухопити за ті барки та струснути добряче, аби вгамувати?
На диво є. І це не хтось, наділений силою небес. Не наближений до Бога. Звичайна людина. Втім, єдина, тут на Землі, що могла б попередити біду. Спить п'яний як чіп десь у своїй машині. З перебинтованою наспіх рукою. Пов'язка майже повністю просякла кров'ю, важкі краплі розтеклися озерами на голубих джинсах. Мілкі уламки розбитого скла все ще у нього за пазухою, у капюшоні.
Це він у неї цілився, але п'яний от і схибив. Шкода лиш, що тільки у цьому. Адже у всьому іншому він виявився, на жаль, вправним стрільцем. З тих, хто вміють вбити людину, не маючи ніякої зброї. Одним нікчемним поступком. Одним лишень словом. Одним відтинаючим, відторгуючим поглядом, який говорить: "Я більш тебе не знаю…"
Уламок криги замість серця. Отруйний газ замість душі. Це змушує втрачати розум і відчуття рівноваги. Це змусило її відчути втрату себе. Змусило схопитися і бігти. Завернути те, що мала, у ветхе ватне одіяльце, й бігти. У холод, ніч, в лють пануючого північного вітру, в безлюдний парк, на студений кам'яний міст…
Тут раптово зупинилася. Відразу, як то в ній електрику вимкнуло. Раз! – і у тривозі застигла посеред дугоподібної кам'яної переправи. Не ворушиться, лиш пара з вуст як у загнаного жеребця. Ціль досягнуто, залишилось лиш виконати те, ради чого тут. Дихає важко, тремтить як у пропасниці, та зимовий холод тут ні до чого…
Сльози замерзли на щоках. Лице, груди, руки заніміли, чужими стали, як підмінив хто. Перед очима порожньо, чорно, сніжна курява немов прорідити темряву береться, але дарма. Немає вже для неї просвітла, нічим не продрати ту темінь, що мішком німої самотності обтягнула її зі всіх сторін.
Зробила крок до темної прірви за бетонним поручнем. Протягнула чужі руки над ним, у пакунок подивилась – немає жалю, хоча твереза свідомість десь так близько. От-от прорве цупку пліву божевілля і спалахне у голові врозумляючою блискавкою. Гляди, напоумиться дівчина, притисне заверток до грудей та й піде собі. Однак… в вологих очах відчуженість. Майже й не розуміє, звідки той пакунок у неї в руках взявся. Наче попросив хто потримати кілька хвилин, а сам не повернувся. І що вдіять? Не собі ж забирати?
Викинути…
Не викинула. Просто пальці розтиснула. А воно й вислизнуло. Полетіло вниз каменем. Десь на півдорозі до води схлипнуло. Так, що серце у тієї, що залишилась стояти на мосту, на мить затихло. І само у прірву зірвалось.
Не переплутати ні з чим той схлип. Скільки не гадай – ні з чим. Ні на що інше він не схожий, окрім як на… плач немовляти. Навіть тієї короткої миті, допоки заверток не пірнув у холодну воду, було достатньо, щоб осягнути все жахіття скоєного.
Вона викинула у річку власну дитину.
- Я… Господи… що ж я…
Губи відмовлялись виконувати наказ мозку. А він ввімкнувся ніби лишень зараз. Мов би циганський гіпноз зійшов і тільки зараз виникло розуміння – оддала геть усе! Боже, яка ж безглузда! Всього лиш мить назад – віддала усе, що в тебе було. Все, ради чого вартувало жити. Ради чого ти сама, можливо, з’явилась на цей світ дев’ятнадцять літ тому.
Усе віддала! Божевільна, що ти наробила?!
Різко перехилилась через парапет, вдивляється в бездушний хлюпіт води. Нічого. Тиша. Ковтнула річка заверток з притаманною їй для цього легкістю, навіть сліду не залишилось. І не спливе ніде більш, очі не видивляй. Не заплаче.
- Артусику! – скрикнула. А сльозами очі залило – й не бачить вже нічого.
У голові замерзло. Сніг неначе проник всередину й засіяв там усе. Думати стало боляче. Та й навіщо? Одне рішення як тромб закупорило тунель у голові. Вслід! Ну ж бо, вслід! Холодними пальцями сперлася на бетонний парапет, одну ногу перекинула. Висоти буде недостатньо щоб розбитись, проте на ній вдосталь одежі, щоб не добратися до берега. Потягне пальто на дно і згине, проклята, згине!
Закинула й другу ногу. Зараз тільки відштовхнутися… Це легко. Й справді – зробила це легко. Спокутувати вину, яку визнаєш, не може бути важко. Нехай та вода, що прийняла її дитя, прийме і її саму. Бодай хоч темним хвилям буде тоді до них діло.
Видихнувши повітря з легень, відштовхнулася. Сніжинки, - хоча які то "сніжинки", якщо ніби жар опалюють лице, - вдарили її ще сильніше. Це замість похоронного маршу тобі. Замість відданої шани близьких людей. Замість гротескної поїздки на вантажівці з одкинутими бортами. Люте жбурляння снігу в лице – саме те, чого ти заслужила цієї диявольської ночі.
Та Бог утримав. В останню мить за руку схопив, вона і повисла на кам’яному мосту як вішальниця. Ногами засовала, закричала щось несусвітнє. А вдержують її міцно, не одчепитися. Зиркнула наверх – ні, не Божа то рука, хоч і кремезна, як, мабуть, у того, хто дві тисячі років назад столярував у Єрусалимі. Але ж матюги такі може лишень далекий потомок Адама гнути! Із грішної плоті і крові зліплений. Тягне і криє матом; на всю округу, гляди, вже чути його.
- Що ж ти… га? Таке робиш?.. Зовсім з глузду?.. Та тримайся! Чуєш, що кажу?! Другу руку дай, бо зараз сам утоплю!
Подіяло. Невідомо як, але подіяло. Може, подумала, що якщо пручатиметься і впаде, то той, хто її тримає, пірне за нею? А його ж-бо не повинно бути у цьому сценарію. Тому підвела зап’ясток під протягнуту п’ятірню, він й ухопив. Як у лещата затиснув, сильно, до болю. Потяг наверх як ту корову, що провалилась у колодязь.
Сама подумала, може той, її? Хоч зараз опам’ятався за жінкою. За дитиною? Кинула оком. Ні, не він. Долоні цілі та й навряд чи вистачило б йому духу її витягти. Могутній орк з біцепсами та шиєю у три обхвати був лишень на його аватарі "в контакті". В житті "орк" міг хіба що пляшку пива у руці тримати та вертіти кермом батьківської "мазди шістки", і на більше того.
Втягнувши на міст, рятівник кинув її під поручень. Дещо грубо це зробив, неначе мішок з непотребом, але й вибачатись не поспішав. І питати нічого не брався. Осуджував, певне. Сам нахилився, руки в коліна впер, відсапується як то після стометрівки. З неї очей не спускає – відчуває, що не впевнено вона на краю цього світу тримається. Все ще на той хоче.
На міст з алеї вийшли люди. Двоє чи троє хлопців, веселі, щось святкували. Один із них став жваво розпитувати що трапилось, інший – телефонувати комусь. Водночас, з цікавістю поглядали на забиту під парапет дівчину, здавалось, не вірячи, що вона могла бути там, по ту сторону бетонної загорожі.
- В неадекваті чи що? – тихо спитав один із них у рятівника. – П’яна?
- Та вроді як ні, - одказав той.
Такі питання могли б її образити, але вона не бачила цих людей й не чула. Їх не було у її світі. Перед очима у неї все ще йшов сніг, а в вухах навік залишився ходити луною той схлип.
Біс із всіма ними. Дитина… Де вона? Може, ще жива, поки вона тут під насмішкуватими поглядами підлітків валяється? Може, десь сплив зав’язок та й на хвилях гойдається? А не кричить, бо води хапнуло? Штучне дихання та й вернеш дитину! Дрібниця, що після переохолодження у лікарні треба буде місяць провалятись. Головне, що дитина виживе! То чого ж ти досі сидиш, дурепо?
Серце в грудях затарабанило так, що ось-ось, здавалось, прорве клітину. Змахнула дівчина з місця настільки раптово, немов до швидкісного катера прив’язана була. Чорною стрічкою звилась вниз, вбігла на алею, на похилі бетонні плити і – вниз до краю самісінької річки. Хтось кричав услід – не чує. Ні хто, ні про що. Щодуху помчала назустріч колючій заметілі, а очі лишень по воді ковзають, вишукують хоча б що-небудь на тихій зловітній гладі. Хоча б край завертку. Хоча б не потоплений кутик одіяла.
- Артусику… Артусику!
А нічого. Нічогісінько. Мілкі хвилі лишень та й ті не усюди. Сніг у воду, дитя у воду – однаково розтають без сліду.
Хтось біг ззаду. Дарма, не наздожене. Не встигне. Адже вона вже й сама не біжить. Зашпортнувшись за щось, летить. Головою в бетонні плити. Боляче. Але водночас й легше. Пітьма забирає її у свої теплі обійми. Вона розуміє, що не назавжди, що рано чи пізно їй прийдеться покинути теплу обітницю забуття, однак вперше за все своє життя їй так хочеться помилятись.
Так хочеться аби сон, що обтягнув її чорними, теплими простирадлами, був вічним.
Втім…


Прокинулась у знайомому місці. Дім? Аж ніяк. Саме приміщення у якому вона прийшла до тями слугувало поняттям антидому. Пофарбовані стіни кімнати були для неї чужими, а от запах – знайомим. Безперечно, видасть місцеперебування навіть для того, хто прокинеться посеред ночі з пов’язкою на очах. Адже так пахне лише у лікарні. Лікарняна палата. Мішанина запахів з присмаком різнобарвної безлічі медикаментів, туалетної хлорки і білих халатів наскрізь пройняла цю споруду, зведену із бетону, крові і людських страждань.
Назавжди.
- Скільки я тут? – спитала навмання. Нікого не бачила, але напрочуд ясно відчувала на собі чиїсь погляди. Дивляться, знають щось. Мабуть, не переставали обговорювати те, що вона накоїла. Тільки уявити собі, як вже їй кості перемили. Обсмоктали, гляди, до кольок в язиках.
Проте… хіба це насправді її хвилює?
- Сьогодні вночі привезли, - відповіла жінка, на слух так приблизно літ шістдесяти. На диво, без якогось особливого виразу в інтонації. Як то на вулиці її спитали котра година.
А цю, на ліжку, мов громовиця пробила. Надворі ж лишень світанок зайнявся.
О, Господи, усього лиш кільки годин минуло! – промайнуло в голові з жахом, а до грудей немов розпечений камінь хто приклав. Як закипить! Плакати, вити, верещати хочеться – а у горлі стисло, ледве для дихання повітря вистачає. Лежить і стук серця слухає, а на важких, нерідних вустах як то колодка повисла, і ключ невідомо де.
Утопила, утопила… - хор божевільних вішальниць у голові. – Артусика утопила… Проклята, проклята… Артусика утопила…
Сльози бризнули, гарячими ручаями по щоках потекли. Лице скосило, навколо очей наморщилось як у баби старої, зуби стисла до оніміння, кулаки так зжала, що нігті врізались у шкіру. Бракувало свіжого повітря. Бракувало простору – ба ні, краще вже був би морг, ніж лікарняне ліжко. Краще холод каталки, аніж тепла ковдра. Хто її з тутешніх зрозуміє? Хто загляне усередину її душі й осягне те чорне кубло, що там сповили отруйні змії? Де їй набрати слів, щоб виразити хоча б частку тих почуттів, які виплітали зашморг у неї на шиї?
Ніхто. Ніяк. І ніде.
Не забула, часом, де тобі сходити, люба? Отут твоя кінцева. Відшукай лезо і йди покінчи із цим раз та назавжди. Отак. Так буде краще. Для всіх. Так тебе збагнуть і – хто зна? – може й пожаліють після всього? Може й віднайдуть в собі крупицю розуміння, яка проллє світло на твій вчинок. Хоча б частково. Адже у такому випадку ти поступиш виправдано. Вбила дитя, для чого ж тоді самій жити? Ходити по землі, сміятись, пити вино із друзями, виголошувати тости? Ти маєш бути завжди поряд, як справжня мати. Не хвилюйся за суспільство, люди такий твій вибір приймуть. Нехай з жахом в очах та прикритими долонями устами, але приймуть. До того ж мерців завжди шкодують, навіть тих, які були виключними паскудами при житті. Вмер – синонім слова "звільнився". Звільнився сам і світ від свого безглуздого буття звільнив.
Отож бо, не гай часу, зроби цьому пропащому світу ще одну послугу. Не тривожся, він її достойно оцінить. Достойно того, на що ти заслуговуєш.
Вона підвелася з ліжка, пустим поглядом обвела палату. Чотири жінки, що ніби випадково зайняли койки якомога далі від неї, її не цікавили. Майже не звернула на них уваги, вишукуючи на поверхнях приліжкових тумбочок щось таке, що могло б їй знадобитись. А нічого не знайшовши, попленталась до дверей. На місці зорієнтується.
Намірилась була шукати туалет, але випадкова перешкода на шляху зупинилась. Перед нею стояв чоловік у свіжій, голубій формі міліціонера. Під пахвою шкіряна, затерта на краях папка, якісь папірі стирчать, наспіх, видать, у неї закинуті. Сам лейтенант молодий зовсім, чорний чуб з-під фуражки виглядає, лице ще таке юнацьке, відкрите, не зіпсоване надмірною "співробітницькою" пихатістю, без штампу товстошкірості й безкрайнього цинізму. Саме з училища десь. Молочний період новопризначеного дільничного. Зовсім скоро він осмислить своє вигідне становище і цьому відкритому лицю край. Замаскується добряче за виразом душевної людини, а за оболонкою щирості скупа злидня сидітиме. Одну руку протягне – позолотити проситиме, – а іншу в кулак зіжме. Як не так, то так, вибирай.
- О, ви вже прокинулись, - сказав він, оглянувши дівчину. Вимушено посміхнувся, але одразу ж зрозумів, що це було абсолютно лишнім і посерйознішав. Принаймні, намагався. – Це добре. Треба поставити вам кілька запитань. Ми можемо поговорити?
- Я погано почуваюся, - відповіла вона.
- О, так, - дільничний (скорше за все це він) знову вичавив на лице вимушену, зовсім недоречну посмішку, - звісно, вибачте. Мене попереджали, що ви можете почувати себе не найкращим чином. Я зачекаю скільки треба буде. Проте… ми все одно маємо з вами поговорити.
Я чекатиму, - говорили його очі, – але ти знай, що я вимушений буду обтирати стіни цієї клятої терапії допоки ти там належишся. Тому відбути цю виставу чим раніше, тим краще для нас обох.
- Е, навіщо ви?..
Приспів лікар чи медбрат. Ні, все ж лікар – ціановий халат з дорогих, напрасований, хрусткий, та й ковпак височенний, явно лікарський. На краю носа окуляри з вузьким склом, немов би для вузькооких азіатів. Пахне від нього дорогими парфумами. Не дуже насичений, проте стійкий, холодний запах дуже личить чоловікові середнього віку. Йому під стать. Точно лікар.
- Навіщо ви піднялись? – Він простяг руку й торкнувся їй плеча. Очікував либонь, що вона почне падати, такий вже вигляд мала. – Хто вам дозволив? А вас я ж просив, - це вже до дільничного, – не треба її зараз турбувати. В неї че-ем-те, чи ви не розумієте? Брикнеться зараз тут і буде вам тоді. Нікуди не дінеться – допитаєте.
Ясно. Не за неї хвилювався. Вона йому що, родичка якась, чи що? Розходився. Не хоче аби "брикнула" отут посеред коридору, та й усе. Незручності можуть виникнути, тягни її тоді в палату за руки-ноги.
"Че-ем-те"… Дівчина приклала долоню до лоба, нащупала марлеву пов'язку, помацала, шукаючи її край. Зморщилась, тільки зараз відчувши пекельний біль. Перебинтована була як фронтовий боєць, пов'язка кільцем Сатурна обвилась їй по висковій лінії. Згадала як воно було. Бігла ж в ніч як несамовита і в бетонний виступ – лобом. Дивом, що жива.
І так жаль, що жива…
- Поверніться у палату, - спокійно, але з відчутними владними нотками у голосі наказав лікар, кивнувши на відкриті позаду неї двері. – О десятій годині, якщо все буде нормально, на рентгенографію підемо. А зараз йдіть, ляжте, не вистачало мені тут ще…
- Я, взагалі, в туалет. - Сказала вона, опустивши руку. – Якщо можна.
- Добре. Я проведу, - сказав лікар із помітним роздратуванням. Обернувся до ординаторської з розчиненими дверима: – В цьому ж відділенні більше нема кому водити хворих до туалету. Пішли, страждальна.
Схоже, самострата відміняється до кращих часів. Їй прийшлось справити нужду майже під наглядом лікаря – той хоч і стояв за порогом, проте двері причинив не повністю. Шпарини якраз вистачало аби він міг за нею спостерігати. Хоч і робив це професіонально, майже непомітно. Робив вигляд, ніби дивиться прямо себе. При якійсь іншій ситуації, дівчина б не посоромилась завернути для нього кілька відбірних матюків, але не зараз. Як на неї, то нехай би хоч над унітазом стояв, все одно.
За кілька хвилин повернулася до палати номер шість – тієї самої, де вона й прийшла до свідомості. По обличчям "сусідок" зрозуміла – чули все, що говорилось у коридорі. Ні, не просто "чули", вони все вислухали. Витягували кожне слово як ті подоби інформаційних пилососів. Затягували у вуха кожен шурхіт, навіть незначні паузи ковтали з затаєною напруженістю. Нічого не упустити, все зрозуміти правильно, щоб не перепитувати у "колег".
Так, нею цікавляться з міліції, значить, тут не все чисто. Слухи, що було увірвались до цієї палати разом із каталкою вночі, обростають аргументами. Таки, значить, вчинила щось ця дівка. Не спроста ж її міліція чатує. Аби ще хто ствердив, що таки правда, ніби вона оту свою новонароджену дитину у ріку викинула, взагалі ціни не було б.
Та, треба віддати належне співробітнику внутрішніх органів, з нього вони не вибили ані слова по цій темі. Бідні, їм приходилось повертатися до пала ні з чим і продовжувати плести пустопорожні здогади лише з власних умовиводів.
Дільничний чекав своєї черги аби мати, як то кажуть "доступ до тіла", увесь день. Тягнувся по п'ятам за дівчиною, куди б її не водили і куди б вона не йшла сама. Окрім усього, – це ж було очевидно, – ще й охороняв її, таке було у нього завдання. Аби не здумала накивати п'ятами. Те, що втеча у такому стані малоймовірна нікого не хвилювало, її треба було тримати на контролі. Що він і робив.
Кілька разів до нього приїздив хтось із райвідділку, спілкувались недовго, питали щось – не розбери що, знайомили молодого з чиїмись показами. Читаючи, він мугикав, хитав головою, прицьмакував, ніби сказати намагався: "Ну й справа буде! Убережи, Господи". А скільки разів за день телефон у нього наспівував "Магадан" й не злічити. Відповідав, як правило, лейтенант за проформою: "ні, ще ні", "думаю, що так", "десь скоро".
Насправді ж зміг захопити ординаторську й усадовити дівчину за стіл напроти себе лише о дев'ятій вечора. Коли вона нарешті виспалась (якщо то можна було назвати сном) після виснажливих процедур і хоч на трохи від лобної частини відступила біль.
- Значить, я – дільничний інспектор міліції, - о, ну звісно, - мене звуть Юрій Іванович Палаш. І, як ви вже зрозуміли, я маю до вас кілька питань.
Він відклав на край столу фуражку, узяв до рук гелеву ручку, змахнув з білого, постеленого на столі, аркуша паперу крихти. Мабуть, очікував од неї якоїсь реакції, а вона навіть не поворухнулася. Сиділа, опустивши перебинтовану голову, й роздивлялась щось на подряпаній, старій столешні. Як то після сімейного скандалу, коли жодна зі сторін не наважується сказати першим примирливе слово.
Насправді, на цей час він вже знав про неї все, однак порядок вимагав розпочинати відбір пояснень саме з установлення анкетних даних. Для звірки. От він й почав.
- Назвіть, будь ласка, повністю ваше прізвище, ім'я та по-батькові, - завчено заговорив Палаш, – рік народження, місце роботи або навчання, адресу проживання.
Під високою стелею горіла лише одна лампа, та й та потужністю ват сорок, не більше. Для просторої ординаторської світла достатньо аби роздивитися один одного, але для писання не годилось. Втім, хіба ж вибирати?
- Марченко Валерія Андріївна, – відповіла вона, – сьомого червня дев'яносто другого року народження, студентка Вінницького торгово-економічного університету, другий курс, місце проживання… місто Хмільник, вулиця Курортна, два.
Записав у стовбець з правої сторони. Зупинив перо, не закінчивши цифру "2", поглянув на неї.
- Курортна-два – адреса цієї лікарні.
- Ну ти ж питаєш місце проживання, - знизала вона плечима, не підводячи очей. – Іншого не маю.
- А-а… - він підхопив у руки блокнота, полистав і зупинився на передостанній сторінці. – Свердлова, дев'ятнадцять, хіба не там ти проживаєш?
Без попередження відкинув офіціоз та перейшов на "ти" услід за нею.
- Там колись жила моя бабуся. Будинок не придатний для проживання.
- То… де ж ти мешкала до цього часу?
Вона промовчала. Міцно зажмурила віки, щоб не заплакати, стисла кулаки. А він, передбачаючи можливу її реакцію і знаючи, що відбір пояснень у підозрюваної може любої миті завершитись з причини нервового зриву, у заспокійливому жесті протягнув розкриту п'ятірню.
- Добре-добре, пропустимо…
Ох, гірше за все допитувати жінку, яка знаходиться на межі. Невірно поставив питання – зараз же зринеться у плач, істерику. Поводитись із нею треба немов з тією відкопаною з часів ядерних п'ятдесятих бомбою. Обережно і ще раз обережно.
- Скажи, будь ласка, ти знаєш, чому я тут?
- Не веди себе зі мною як із… - запнулася, хотіла сказати "як із дитиною", та слово сухою щепкою тріснуло у неї в горлі. – Роби, що маєш і давай швидше закінчимо цю розмову.
- Добре, - він зітхнув з рішучістю і полегшенням, – тоді розкажи мені, Валеріє, чому ти сюди потрапила? У лікарню.
- А хіба це не помітно? – вона підвела на нього вологі очі, торкнулася пучками пальців до пов'язки.
- Помітно. Але як саме ти отримала цю травму? Сама чи… може хтось?
- Я впала. Просто бігла та й впала. Вдарилась у щось головою. Все?
- Просто бігла? А можна дізнатись причину?
Вона випустила ніздрями повітря, очі її під марлевою "банданою" заблищали, звузились, налились гіркою озлобленістю, брови насунулись до перенісся.
- Та про що ти питаєш?! Все, що тобі необхідно знати, це те, куди я діла свою дитину! Хочеш отримати відповідь? Тримай – я втопила її! Достатньо? Треба доказів – шукай їх десь на дні Бугу. Якщо мене заарештовано, то не гай часу, бо більше я все одно не маю тобі чого сказати.
Він намагався видатись незворушним, та насправді більш був схожий на пришпиленого до стіни метелика. Спочатку навіть очима не кліпав. Облизнув губи, пограв ручкою між пальцями – ніби доказав, що не дивлячись на схожість, не воскова він лялька у ментовській формі.
Вона підірвалась аби йти, але лейтенант ухопив її за руку. Сам відірвався від стільця, кинув ручку на лист із записаним лишень її анкетними даними.
- Будь ласка, не для протоколу. Просто поспілкуємось. Присядь, всього на кілька хвилин. – Вона послухала; неохоче, проте повернулась на місце. – То… таки справді втопила? – адресував питання, більш схоже, що самому собі. – Можна взнати чому?
- Для тебе це не має ніякого значення. Так склалося, ясно? Я вчинила злочин, визнаю вину і розкаююсь у скоєному. По-моєму достатньо аби проти мене "заграла" справа, чи не так?
Лейтенант подивився на неї із щирим співчуттям. Щоправда, незрозуміло кому він більше співчував: собі чи їй? Може й думав як би то відрапортувати швидше, приклавши відібрані пояснення, завести справу, а там нехай пацькаються з нею інші, по ієрархії. А, може, й справді її долею переймався, тільки уявивши скільки раз по ній пройдуться катком спочатку ті ж дізнавачі із слідчими, а потім і судді з прокурорами та адвокатами. Не вбила ж, певне, свого чоловіка, застукавши із "коханкою" – щоб якщо й нести покарання, то хоч знати, що воно того вартувало, – а дитину власну у Буг скинула. Невинне, світле дитя. Гляди, виправдань цьому й за все життя не знайти. Жодного. Тому й шкода, бідну. Сама ж-то живе. Гріх цей до скону тягнутиме за собою. Хіба якщо переїде кудись і наново життя почне. Та спочатку…
- Послухай-но, Валеріє, - він видихнув, провів долонею по скроні, зачіску пригладив. Нервувався, очі видавали неабияку нашорошеність. – Я тобі зараз дещо поясню, а ти постарайся зрозуміти. Без перебільшення кажу: від цього залежатиме твоя подальша доля. Від того, що я напишу на цьому листку, - постукав вказівним пальцем по аркушу. – У будь-якому разі, наступний твій допит буде вже не в цій ординаторській. І допитуватиму не я, адже я всього лиш дільничний. Ті люди, що стануть писати протоколи допитів, не зважатимуть ні на твій стан, ні на те, що ти жінка. Вони працюють з кримінальним елементом занадто довго для того, аби робити якісь скидки на стать, вік чи психічний стан. Вони витягнуть з тебе усе. Повір мені. Геть усе. Починаючи з того періоду, коли у тебе були місячні і смакуючи тим моментом, коли ти намагалась стрибнути з мосту. Ти будеш це повторювати раз за разом, раз за разом. Слідчий із твоїх слів буде малювати картину, з усіма тонкощами й подробицями. Питатиме навіть з якої сторони дув вітер коли ти… зробила оте. Така в них робота, і краще тобі від того не буде.
- Я можу відмовитись давати покази.
- Так, можеш, - він нахилився над столом, щоб бути до неї ближче. – Але ти вже сказала, що визнаєш вину. І це буде зазначено у поясненні, яке я у тебе відберу. Звісно, ти можеш його не підписувати, однак твою подальшу відмову від давання показів оцінять як вчинення опору при встановленні істини по справі. Опір досудовому слідству – достатня підстава аби на суді обрати тобі міру покарання, далеку від мінімальної. Це роки життя, які ти проведеш в ув'язненні! Адже йдеться про умисне вбивство при обтяжуючих обставинах! Вбито малолітню дитину!
Він викрикнув останні слова майже себе не контролюючи. Ліва рука, що лежала на аркуші, у нього тряслась, праву він стис у кулак, яким грямзнув по столі. Зовсім не схожий став на того переляканого, невпевненого випускника міліцейського вузу, яким видавався раніше. За живе, гляди, чимсь зачепило його. Таки, скорш за все, її долею опечалився. Може, сподобалась? Та хіба ж зараз до якихось симпатій? Чи їх вираження? Думається, людина він іще, от і все. Погони душу не перепоганили, раз за іншого здатен хвилюватися.
В ординаторській, як і у всьому терапевтичному відділенні, стало настільки тихо, що було чути як гудять лампи денного світла на коридорі. Як десь за вікном свище вітер, перемішаний із колючою сніжною крупою, так знайомою їй зі вчорашньої ночі. Як хропить хтось у протилежному кутку відділення, один, мабуть, на всю лікарню, байдужий до її фатуму.
А вони тут, за столом з кіпами амбулаторних карточок і підставки для ручок із стирчащими з неї штучними квітами, немов би якоюсь невидимою гідравлічною силою люті були пов'язані. Як тільки поршень вдавлено в її циліндр – він у ступорі, якщо у його – вона. От тепер і дівчина здавалась розгубленою та спантеличеною, схожою на людину, яка усвідомила, що остаточно загубилась у великому місті. Йшла-йшла по знайомій, здавалось би, вулиці, а замість місця призначення вийшла у протилежний кінець мегаполісу. І де вона? Що вона? Як сюди потрапила?
Втім, оговталась швидко. Ще до того, як лейтенант відкрив рота аби щось сказати, повернула собі здатність бути минулою й випалила:
- А, може, я не хочу уникати покарання. Може, я проситиму сама, щоб мені дали максимальний строк. Ти про це не думав? Навіщо мені брехати, якщо я не хочу виправдання? Якщо я не хочу жити…
Гідравлічна система зупинилась на нулю. Тепер вони однаково дивились у вічі один одному із відтінком нерозуміння, якоїсь невизначеної відрази і навіть злоби. Він – тому що навпроти сиділа дурепа, яка хоч і вчинила страшний злочин, але все ще перебуваючи в стані крайньої пригніченості, не усвідомлює що діє й не бачить краху свого майбуття. А вона – бо він казав діло. Вхопитись би за соломинку, прислухатись би, вдячною бути, порадитись як діяти, та де ж! Спітьмарену душу не обведеш у грі в наперстки. Розум прагне викрутитись, а в серці спрага до спокутування вини. Вона все визнаватиме, у всьому зізнається. П'ятнадцять літ без права на передачі й побачення – чим не достойне покарання? Ба, воно навіть й частково не перекриє її вчинку. Сидиш то ж все одно живеш, чи не так? А хіба не власною смертю мати повинна заплатити за смерть дитини? Що замінить її? П'ятнадцять років жування баланди? Та це ж кінчиться, рано чи пізно. Вийде з колонії всього у тридцять чотири, у декого в цей період лиш другий виток життя розпочинається.
А дитину з дна ріки що підніме?
Лейтенант здався, першим відвівши погляд. Пошарудів по нагрудним кишеням, дістав пом'яту пачку цигарок. Не можна курити в ординаторській, як і взагалі на території лікарні, та він не зважав. Протягнув спочатку їй сигарету, подумав чогось, що якби й не палила до цього часу, то може потягнути. Але вона відмовилась. Ледь помітно повела підборіддям, відсторонилась. Він закурив. Дим з жевріючого краю сигарети двома сизими стрічками поповз догори.
- Коли мені було три роки, мене теж полишила мати, - сказав, випустивши сизу струю туману ніздрями. – Знаєш, три роки, то вже достатньо свідомий вік, принаймні для того, аби пам'ятати лице та голос найріднішої людини. Я й зараз його пам'ятаю, хоч пройшло стільки часу. І добре розумію, що не був у цій сім'ї бажаним дитям. Навіть, якщо чесно, дивуюсь, як вони обоє дотримали цього строку – три довбаних роки терпіти ненависну дитину. Першою склала повноваження вона. Просто зібралась одного ранку, доки я ще спав, і поїхала геть. – Затягнувся, зморщився од диму, що ковзнув по очах, струсив попіл в урну. – На Донеччину, звідти вона родом. Батько після цього пробував самотужки мене утримувати – якщо це, звісно, так можна назвати. Щось там кілька тижнів чи біля того. Рівно до того часу поки я ледь не спалив притон, у якому ми жили. У той день він залишив мене вдома самого, а сам прийшов надвечір, п'яний та як завжди у компанії своїх друзів. Тюлі у кухні вже до стелі догоріли, шпалери зайнялися. Диму повна хата, я ж із запальничкою по кімнаті бігаю, кричу. Сусіди тоді врятували, бо батько міг мене забити. Він й без того ставився до мене не найкращим чином, а у такій ситуації… Мої батьки, знаєш, вони любили оте діло, - він чиркнув себе ребром долоні збоку по шиї, – більше, ніж власну дитину. Пили, поки було що. Я заважав, а то й колиску мою пропили б. Після того випадку мене відібрали у батька і помістили до дитбудинку. Бабуся у селі сліпа була зовсім, ні на що не годилась, а батькова сестра з Літина не одразу виявила бажання оформити опікунство. Лиш п'ять років потому забрала, коли їх власний син перейшов у старші класи. Та й те не з своєї волі – людей, видно, соромно стало, що хата, дав Бог, як царські палати, а племінник в притулку росте. Ставились там до мене, звичайно, краще, аніж у дитбудинку, але все одно. Відчуття було таким, ніби я жив у борг, все очікував, що не сьогодні-завтра тітка зайде до кімнати й потребує плату за життя. Вона була доволі сварливою, і кожен раз, коли я приносив погану оцінку чи десь провинився, неодмінно погрожувала поверненням до притулку. Навіть у той час, коли я вже на дечому розумівся і повернення мене лякало мало. Я б все одно втік би. Дядько Василь, чоловік моєї тітки, був дещо до мене добрішим, але постійно розповідав, як він колись з восьмого класу пішов й одразу на завод влаштувався, щоб сім'ю прогодувати. Я розумів натяк і ледве дочекався доки видадуть отой диплом про неповну загальну освіту. Знаєш, як звільнення з рабства дожидав. Того ж літа як неофіційно влаштувався слюсарем на станцію техобслуговування. Гроші майже всі їм віддавав, хоч і *цензура* ледве собі на штани. А потім в армію пішов. Після дембелю школу міліції закінчив, до нас у райвідділ на роботу влаштувався, кімнатку в гуртожитку дали. Потім вже вступив до університету внутрішніх справ…
Зупинився лейтенант. Відчув, що інтерес до його історій у ній пропав. Але ж затягнув спочатку? Звісно затягнув, як рибу у сіті, по очах було видно. Особливо, коли він про матір свою розповів – Валерія ледь навшпиньки не встала. Так як ото він мав сказати їй, що вони брат і сестра, рідні по мамці, чи щось на кшталт цього. Навіть ручатися міг, що вона у ту мить за власне скоєне забула. Якщо й не цілковито, то принаймні часточкою відпустило її, про щось інше подумала. Згадала.
Так, він був правий. Не підвело його професійне око, а чи просто природою загострене сприйняття чужої сенсорики. Вона ж бо й дійсно в якийсь момент стала як той радіоприймач – налаштувалась лише на одну хвилю і, цілком відрізавшись від зовнішнього світу, його слухала.
Це ж треба, - думала. – Серед стількох доморощених шерифів, які, ледве натягнувши на ту тупу макітру кашкет з кокардою, вдають з себе бозна що, трапився отакий. Із долею, настільки схожою на мою. Може й вигадав все, щоб поближче підібратися – знаємо, як у них там, в органах вміють, – але ж тоді як вміло роль зіграв. І точно вистрелив. Прямо під серцем куля пройшла.
І хоч її мати не покидала, їх історії дійсно були немов з одного крана вода. Ні, притулок її теж минував, і у тітки вона не жила, але ніби й було щось таке із нею. У минулому житті чи якомусь паралельному нинішньому? Відтак і дивилася вона спочатку на нього як у книжку – ну ж бо, розповідай далі, як же ти там справився, а потім… Потім, коли він дійшов до навчання в університеті, фугасний первинний запал у ній зійшов до мерехтіння тонкої свічі. Зрозуміла: не буде зворушливого фіналу, не виявляться вони родичами, не буде більш ніякої драми, до якої вона вже так звикла. Усе – далі тільки хеппі-енд, від довчився, отримав звання, дільницю, напевне, дівчиною обзавівся, квартира є. Що він іще може розповісти? Як важко бути порядним міліціонером? То це дешева юшка, її не смачно їсти.
- То й до чого ти це? – спитала вона.
Він готовий був до цього питання. Тим паче, був готовий продовжити свою оповідь, та якось зненацька поник. Плечі звісив, невизначено махнув рукою, ніби хрест на собі поставив. Виявилось, копирсатись у власному минулому, видаючи щось звідти на гора, не так-то й просто. Це не по п'яні товаришу відкритись, розказавши про отаке юнацьке загартування, тут дещо інше. Принаймні, йому довелося зробити кілька відтягуючих час затяжок, аби розібратися самому, як сказати те, що саме він хотів.
Вона ж терпеливо чекала, завмерши, як той канатоходець, над проваллям власного мороку. Чекала, поки він знову заговорить, щоб, пересуваючись по канату, рухатись на голос і знову відчути дотик спорідненої душі.
І він продовжив:
- Знаєш, я проклинав її, коли взнав, що полишила мене. І водночас… це дуже важко пояснити, але я її шукав. Навіть у свідомому віці. Шукав постійно і всюди. В лицях випадкових перехожих, дивлячись телевізор чи купуючи хліб в магазині. Я виховувався у будинку дитини, де няньки, яким більше підходила роль відьом, постійно товкмачили нам, що ми "підкидні", що батьки від нас відмовились, що краще б нам ніколи не народжуватись. Це, звісно, мало б убити в мені всяку потребу в материній наявності, одначе я не зупинявся. Увесь час очікував, що ось-ось вона повернеться за мною, забере до себе. Виглядав у вікна притулку і біг до виходу як тільки скрипіла хвіртка. А потім стояв посеред двору й ревів як слон. Ніхто мене не заспокоював, вихователі вважали, що цей період дітям мого віку просто треба перебути. Вони мали у цім досвід. Пізніше, коли мене взяли до себе родичі, я постійно уявляв собі цей момент, коли мати увійде в тітчин дім. Я, для годиться, навіть трохи покапризував би, може полаявся б, звинувачуючи її, одначе все одно простив би її. В такому віці простіше прощати. Особливо, рідну матір. Одначе… - Палаш розчавив недопалок об підлогу, вкинув його в урну і машинально потягнувся за новою сигаретою. – Це було марно. Вона не те, що не повернулася за мною. Ні разу за двадцять років не подзвонила до тітки й не поцікавилась взагалі як я. Думав, може номер забула, може що, всяке ж буває; а, може й з нею що, хто зна? Та в дійсності, - він чиркнув запальничкою, затягнув у легені нову порцію сизої отрути, – виявилось, що все вона знала. Це я, - він указав собі на груди великим пальцем, – виявив, бо не витримав таки, поїхав. Взнав у тітки приблизну адресу, купив квиток на потяг й поїхав у Єнакіївський район. Якраз тоді з армії прийшов, гроші були, й форму за звичкою носив. Ото поки їхав, стільки собі всього передумав. І те, що не ходяча, і що психічно хвора, і що спилася, і що навіть вмерла давним-давно… Розумієш, все передумав, одного тільки передбачити не міг.
Затягнувся, поклав голову на долоні, закрив очі, запустив пальці у коси. Зітхнув якось так важко, хворобливо. Так, кажуть, що чоловіки більш важче переживають втрату матері. Навіть, якщо й втрачати, по особливому, було нікого.
- Чого ти не міг передбачити? – спитала Валерія. Очі її знову палахкотіли холодними зорями.
- Байдужості. – Він видихнув, коротко похилитав головою. – Сподівався, в обійми майне, заплаче, прощення попросить. А я, звісно, скажу "Ну що ти, мамо, я на тебе й ніколи не гнівився". Проте вона… виявилась мені зовсім чужою людиною, зовсім не схожою на ту, що посміхалась з тих кількох весільних фотографій. У неї була друга сім'я, новий чоловік, який не пив, та й вона зав'язала. А заодно зав'язала з усім, що було в її житті до цього. Коли я розповів їй хто я такий, вона довго мовчала, а потім сказала, що я повинен її зрозуміти. Уявляєш? – Лейтенант засміявся, але ті звуки, що линули з його горла, мало нагадували сміх. Хіба що той, який буває після вбиття травою, коли не можеш вимовити й слова. – Зрозуміти. Я мав би її зрозуміти. Двадцять свідомих років я чекав на неї, а вона навіть не вибачилась. Дивилась на мене як на придурка, якому нічого було робити, пертися через пів країни аби взнати, що, виявляється, треба було лишень її зрозуміти. – Він якийсь час мовчав, сконцентровано наповнюючи ординаторську в'язким туманом. – Після того я почав думати, що краще б вона вмерла. Віриш? Краще б я застав там могилу, на яку поклав би квіти. Принаймні, мав би надію, що вона розкаялась. А так… Живе десь там, моя мамка, виховує мого брата й сестру, а за мене навіть і не згадувала ніколи. Ти, звісно, не розповіла мені своєї причини, але і без неї я тобі дещо скажу. Хоч воно й може видатись дещо жорстоким, та правда є правда. – Він витримав багатозначну паузу, не спускаючи з Валерії очей. – Я не певен, хто із вас зробив правильніше…
Здригнулася, назад смикнулась, немов би хто її голкою у око штрикнув. Не очікувала, що до неї це все якось прив'яжеться. Не очікувала, що в порівняння поставить. Як поїзд, що з рейок зійшов, та-та-та, колеса по шпалам – тремтячі пальці по столу. Опам'яталась. Де це я? Відключилась? Заслухалась байок? На лейтенанта молодого замилувалась? А чи ж не забула ти, нещасна, чого тут?! Ось тобі, тримай заслужений джеб. Не *цензура*, крихітко, тим, хто однією ногою у пекло ступив, немає тут місця для вислуховувань чиїхось трагедій. Про свою не забувай. Чи думаєш, може, що то сон був?
В очах бахнули тисяча злісних зірок, вона зірвалася з місця, перекинувши стільця, та вже наступної миті ті зірки змило дощем. В розпачі вона не могла стримати сліз.
- Навіщо ти так?! – скрикнула, притиснувши кулаки до грудей.
Позадкувала, ледь не спіткнулась об спинку того стільця, уперлася спиною у стіну, сповзла долі. Він облетів стіл, відкинув недопалок, став на одне коліно навпроти не. Вона боролась із бажанням накинутись на нього з кулаками. В кімнаті стало іще темніше, тій єдиній сорокаваттці під стелею, схоже, з кожною хвилиною ставало все важче й важче боротися із темрявою, що так норовила ввірватися знадвору й цілковито захопити освітлений простір.
- Я мусів тобі це сказати, - він ухопив її за плечі, струснув. Вони знову спалювали один одного пожираючими поглядами. – Бо ти не схожа на бездумну пустишку, яка нагуляла дитя, а потім із легкістю позбулася його заради себе. Ти інша, я це бачу. Ти жаждеш спокутування вини, а моя мати ніколи й не відчувала себе винною. Я не хочу щоб ти добровільно затягла собі на шиї зашморг. Чуєш мене? Чи де ти знаходишся? Навіть якщо тобі зараз здається, що це єдиний правильний вихід. Ти зробила страшну помилку і за це будеш покарана, я певен. Не стільки буквою закону, як власною совістю. Та попри все – не закопуй себе цілковито, дозволь допомогти тобі. Прошу, довірся мені…
Вона скинула його руки, поволі підвелася, долонями розтираючи по щоках сльози. Як то буває уві сні, коли крок ступити важко, попленталась до дверей. Не глянула на нього, пройшла мимо ніби й не було його тут. Ніби у книжці історію прочитала, яка так нагадала їй власне життя. Дочитала до трагічного кінця, а епілог залишила. Гіркий він занадто.
Скрипнули в її руці важкі, з грубим нашаруванням фарби, білі двері.
- Валеріє… - він продовжував стояти на однім коліні, немов би пропонував їй серце.
- З мене досить, - сказала, зупинившись. – Я – не твоя мати і моїм спасінням ти собі не допоможеш. Залиш мене у спокої.
І вислизнула назовні. Її шаркаючі кроки затихли у той же час. Ніби далі полетіла як пір'їнка. Лейтенант, подумавши, що вона зупинилась у нерішучості десь попід стіною, у гудінні ламп денного світла, схопив фуражку й метнувся в коридор. Не був певен, навіщо йому це, та відчував, що мусить.
Але коридор був пустий. Ні чергових медсестер із санітарками, ні лікарів, ні пацієнтів. Навіть той, хто хропів у дальньому кутку відділення, затих. Дивовижне відчуття у йому зародилось – немов повимерли усі. Або інопланетяни викрали як то показують у кіно. Чи болячка яка місцевістю пройшла. Усіх побрало, у тому числі і цю нещасну вхопило. Один він залишився. Один-єдиний, стоячи на порозі ординаторської він, здавалось, стояв на краю світу. Зробить крок – і рухне у провалля.
Але земля його витримала. Ілюзія минула. Десь в сусідній неврології скрипнули двері, важка медсестра просунулась у палату, бряцаючи капельницею.
Ні, світ стояв на місці. Нікуди він, бентежний, од тебе не дінеться. Навіть не сподівайся.
15.05.2012/14.05


Востаннє редагувалось D-Man в 04/07/2012, 12:39, всього редагувалось 1 раз.

Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Примара (Глава 1)
ПовідомленняДодано: 04/07/2012, 12:34 
Офлайн

З нами з: 15/05/2012, 20:51
Повідомлення: 5
15.05.2012/14.08
Її мати брехала їй, скільки вона себе пам'ятала. Якщо хтось вважає, що по відношенню матері не слід застосовувати таких термінів, то його можна замінити на "не казала правди", та сама Валерія вважала, що пом'якшувати тут нічого. Мати їй саме брехала. З раннього дитинства, з тих пір, коли та з дитячою забудькуватістю усім серцем вірила у дані обіцянки, і геть до сьогодення – коли лишень по тембру голосу донька могла визначити, що мати лукавить. Бо це відбувалось завжди й усюди. Нон-стоп. У побутових дрібницях та щодо фактів, які охоплювали півжиття. І ніколи не визнавала, що сказане було брехнею, навіть якщо правда сама плигала їй у очі як та жаба.
Мати була тим іще екземпляром. Не сказати, що зовсім якась вже двоєдушна курва із зозульчиним образом життя, але й на ту неньку, що дбає про сім'ю і живе однією лиш дитиною зовсім не була схожа. Надія Вікторівна застрягла десь на півдороги до чину справжньої матері – вульгарна, різка, нетактовна, вона мало що могла передати корисного у спадок своїй дочці. У ній якимсь дивним чином помістилась наївна, вітряна простушка, що вірить телевізійним серіалам і сварлива базарна баба із своєю філософією, своїм уявленням про біле й чорне, своїм баченням святої істини й ганебної несправедливості. Зі сторони ж – така собі місцева активістка з сталевою глоткою й невмінням тримати свої переконання на короткому повідку. Варто було комусь лиш промовити пароль із сукупності деяких термінів, щоб пси її внутрішніх протиріч зривались у лютий гавкіт. При першій же нагоді вона із завзяттям починала розсипати бісер праведного гніву на очільників держави, шкуродерів-базарників й, звісно, місцевих "ділків", яким пощастило вирватись із касти всюдисущої голоти. Досить було викресати в її присутності запалюючу іскру, щоб вона почала ділитися своїми інтелектуальними здобутками, а саме яким безперспективним бачить світ і що потрібно робити щоб зрівняти усіх в можливостях та здібностях. Мабуть, сама того не розуміючи, йшла шляхом Маркса й намагалась побудувати соціалізм у окремо взятому регіоні. Хоч би й в тій місцині, де жила у той чи інший момент свого життя. Втім, для кульмінації думки й перевтілення її у одержиму ідею, їй бракувало наукового прогресу – вона, як правило, тупцювалась на одному місці.
Валерія майже напам'ять знала що за чим буде слідувати, коли мати починала ображатися випадковому слухачеві на позбавлену будь-якого сенсу діяльність мера і казати, що "попередній то хоч щось робив!".
За фахом Надія Вікторівна була перукарем. Не майстринею хоч би куди, проте ремесло знала добре. І свого клієнта мала. Причім працювала у салоні не де-небудь, а у самому центрі міста. Райцентр, – махне хтось рукою, – там усе або центр, або окраїна. Але той, хто сам живе в периферії, розуміє, що перукарня то не просто заклад, де *цензура* зачіски. То, перш за все, інформаційний осередок, щось на кшталт п'ятачка з валютчиками чи таксистського паркувального майданчика. Там мусоляться усі новини, що народжуються і помирають у невеличкому містечку. За день спілкування із клієнтами чутки або обростають додатковими подробицями аби навпаки, спростовуються. Процес не зупиняється, сила інформації як карамель у чавуні цілими днями культивується у цих закладах із великими дзеркалами, підйомними стільцями та фенами на стіні, схожими на ті прибори з старих фантастичних книжок.
Відтак, Лерина мати знала усе. Навіть, часом, більше, аніж варто було б – клієнти заходили різні і не завжди тверезі. А в перукарні без назви хоч і було зазначено на інформаційному стенді, що клієнти напідпитку не обслуговуються, заборона діяла вибірково.
Одного разу Лерина мати, отримавши цікаву інформацію від не зовсім тверезого охоронника складу, поділилась здобутком із чоловіком. Без підтексту, просто переповіла слова язикатого юнака. А той, намотав почуте на вус, взяв мішка й подався на оглядини. У той самий склад. Слід зазначити, що проблеми із законом у Лериного батька на той час вже були. Не те, щоб кримінальну грань пересікав, проте був доволі частим гостем у суді. У якості порушника громадського порядку. Зокрема, по статті "Насильство в сім'ї". До бійки не доходило, та сварки між батьками часто виходили за межі поняття "сімейної драми" і ставали чимось на зразок театральної вистави. Самі цікаві сусіди замовкали на кухнях перед відчиненими фрамугами і з незрозумілим задоволенням вслухалися у розбірки Марченків. Немов би заряд у своїх акумуляторах допитливості поповнювали.
Валерії було десять коли батько пішов за здобутком на охоронювану територію. Тоді вона бачила батька востаннє. Принаймні, на волі. Після того вони ще якось їздили з матір'ю до нього у тюрму, але завдяки його бунтарській поведінці побачення тоді було дуже коротким, а Леру взагалі до нього не пустили – здалеку лиш помахала рукою. Під час наступного візиту мати з батьком посварилися прямо в кімнаті для побачень (дочку Надія тоді з собою не взяла), і відтоді візитам "на зону" прийшов кінець. Він писав звідти, вона йому відповідала, передачі відправляла, але на побачення більш так і не їздила. Хоча сумувала за ним, а інколи і в подушку горе своє виплакувала. Щоправда, це було лиш на перших роках життя в одиноцтві.
За крадіжку й тяжкі тілесні, що батько заподіяв охоронцю, йому дали шість років сурового режиму. Мав би вийти у дві тисячі восьмому, але за рік перед тим вчинив злочин – підрізав у бійці однокамерника. Той помер на операційному столі. І незважаючи на те, що у суді було доведено, що саме він спровокував конфлікт і також мав на озброєнні "заточку", статтю все одно повісили на Лериного батька. Додали іще сім років ув'язнення. Його етапували десь у Луганську область для подальшого "мотання строку", і відтоді будь-який зв'язок із сім'єю був втрачений. Він перестав навіть на дні народження присилати привітання, у чому раніше був вельми пунктуальним. Мати щось знала, але на запитання Валерії вигадувала кожен раз іншу історію. Часом здавалось, що вона сама ні сном, ні духом. Прикидається лишень, щоб не видатись не освідомленою стосовно життя свого чоловіка. Хтозна, може воно й так, мати ж-бо рідко їй казала правду.
Власного житла Марченки ніколи не мали. Увесь час переїжджали з місця на місце, немов би ті кочівні цигани. Батько, яким би він там не був, прикладав зусиль щоби жили вони якомога довше на одному місці й не мали нужди у самому необхідному. Не завжди чесним шляхом, проте за сім'ю дбав все ж більше, аніж його дружина. Після того, як він загримів у буцегарню, переїзди почастішали. А от речей, у геометральній регресії, перевозити дедалі було все менше й менше. Деякі елементи тих халтурних меблів, що вони не могли відремонтувати, просто викидались на смітник. А що вони іще могли зробити з ними – перукар на одній зарплаті і школярка? Наостанок добулося це все до того, що коли вони з'їжджали з останнього свого місця, де босо-голо протягли останні два роки, весь їх скарб просторо розмістився у причепі легкової машини.

Лера знала, що у її матері вже якийсь час роман із водієм-далекобійником, що частенько транзитом проїжджав через Хмільник. Та їй брехала (ну, звісно), що між ними нічого не має, він їй не подобається, не розуміє натяків, які вона йому робить, і взагалі – вона все ще сумує за татком. Лера ж знала – брехня усе від першого до останнього слова. За татка останнім часом вона не те щоб не згадувала, вела себе так, ніби він був для неї десь на рівні підліткової захопленості. Позустрічались, порвали, все. Є що згадати, нема чого дітям розказати, як то кажуть.
А тому, коли Лера, цілий тиждень збираючись, все ж набралась хоробрості й зізналась матері що вагітна, та лишень у долоні сплеснула.
"Доню! – вигукнула. – То ти матимеш маленьке? Це ж просто чудово! Батько, сподіваюсь, Ігор?"
Доня й сіла. Чого вже не очікувала від неньки, але такої реакції… Чомусь одразу подумала, що не від того вона зраділа. Шкірою відчула – занадто вже ненатурально у неї це вийшло. Тут ледве кінці з кінцями зводили, онде причіп речей ніде прилаштувати, а вона у долоні сплескує! Чи ж бачено де, щоб її мати отак зраділа, що бабою стане?!
Згодом, коли влігся цей штучний сумбур, Валерія зрозуміла чим насправді так її ощасливила. Вона просто розв'язала їй руки. Немов би найшовся нарешті бажаючий взяти собі приведене кицькою кошеня. Дякую, добродію, а то б прийшлось думати, кому це його підкинути. Вона не дарма спитала, чи батько саме Ігор. Адже у того і будинок, і батьки при гарних посадах, і сам по собі хлопець недурний. Ну, на думку матері, яка лиш і шукала приводу аби втекти до того свого далекобійника.
Що ж до самої Лери, то вона була на протилежному березі оцього материного оптимізму. Зустрічалась вона із Ігорем півтора року, але увесь цей час їх союз більше нагадував діряву шхуну, що любої миті могла піти на дно, аніж білий фрегат для двох закоханих. Так, вони час від часу залатували пробоїни, воду вичерпували, й ніби продовжували плав. Та у першому ж штормі ця страждальна посудина розламувалась навпіл і, здавалось, ніщо вже не здатне її буде утримати на поверхні.
Вони були різними людьми. Не такими, нажаль, різними як то бувають люди, що про них можна сказати "протилежності притягуються", а настільки несхожими, що між ними майже й не було нічого опосередковуючого. Навіть загальних тем для розмов. Вона прагнула вчитися – він же відвідував заклад лиш заради диплому; вона любила читати книжки – він сказав, що "спилив би їх іще з школи"; вона ненавиділа попсової низькопробної музики – він любив одноманітне довбання ударника яке сам називав "клубняком"; вона вважала телевізійні шоу безглуздими – він міг цілий день чухати пузо й дивитись "Топ Гір" чи "Руйнівників міфів". Він не бачив гри акторів у "Судових справах" та з відвертою цікавістю дивився "Всю правду про зірок", у той час як вона навідріз відмовилась бути "діжкою, в яку продюсери зливають свої помиї".
"Зірки", яким достатньо було зійти на сцену тв-монстра типу "Ікс-фактора" щоб стати улюбленцями малолітніх сцикух, її зовсім не цікавили. І зрозуміти вона не могла причин тієї підліткової одержимості, з якою вони із десятьох телефонів відправляють смс за хлопця у якого є голос.
- А чи мозок у нього є, вам не цікаво? – бісилась Валерія, перемикаючи канал із отим най-най шоу світу. – Чи вважає він, що вліз на Олімп слави, усівся там й ноги об вас витер? Чому ви не платите тим, хто мають голоси й не гірше Кривошапка співають в переходах метро? Та звісно ж чого, бо їх не показують по телевізору, де проходить ваше життя.
Ігор називав її за це "бубнілкою", але тримався за неї як вош кожуха. Зовсім незрозуміло чого, позаяк вони були вихідцями з різних класових прошарків суспільства і насправді вона мало відповідала його статусності – завидного жениха, сина адвоката й стоматолога. Він же на це зовсім не зважав. Носив її на руках, зізнавався у коханні, дарував квіти й усілякий дріб'язок, що допомагав йому виражати свої почуття. Влаштовував романтичні побачення і залюбки виконував її невеличкі забаганки.
Та все це лише у той період, коли на морі було затишшя. У шторм він був непередбачуваним, нестриманим. Тоді він не те, що не любив її – ненавидів. Була б можливість, вдушив би. Одного разу таки замахнувся, стримався лиш у останню мить. Тоді був найкритичніший момент у їх відносинах, в результаті чого Лера вичеркнула свого "обранця" з життя на кілька тижнів. Але попускало. Молоді ж бо, та й він робив такі вже спроби примирення, що навіть саме холодне дівоче серце не витримало б – розтало.
Втім, неочікувана вагітність внесла свої корективи і запалила у серці Валерії неабиякий світоч надії, адже Ігор, взнавши, що "залетів", відреагував на новину досить спокійно і після кількаденного обдумування вирішив, що дитину слід народити. Він у той час увижався Лері таким серйозним, відповідальним, таким зосередженим, ніби його готували в космос на шаттлі, пального якому вистачало б лише на переліт в один кінець. Мабуть, знав, що зробив щось не так. Відчував, що ось-ось Лера покаже йому дві смужки на тесті. А тому, коли вона їх йому показала, не впав у відчай, не корчив "невірящого своїм очам", не наполягав на повторному тестуванні. Просто прийняв життєву правку як є і з повною готовністю. Він не одразу доніс батькам новину – знав, як вони відносяться до Лери, – біднячка ж, – проте коли й доніс, вони не змогли спрямувати у правильну русло його точку зору. А намагались. О, як намагались. Мабуть, не всі бджоли будуть так намагатись влетіти у закритий вулик, як мати намагалась переконати сина. Він же тієї ранньої весни проявив більше стійкості і мужності (завдячуючи своїй не перерослій юнацькій впертості), аніж проявить її на протязі усього свого життя. Що вже мати не обіцяла йому і як не намагалась підкупити, зажахати, відговорити – все марно. Нехай народжує. Крапка.
Насамкінець він просто вбив матір: "…з сьогоднішнього дня Лера житиме у нас!"
- Ще чого? – округлила тоді вона намальовані свої очі. – Ігорьочок, якщо ти вирішив у двадцять два роки стати батьком, то це твої особисті труднощі. Не треба через це перетворювати наш дім у чорт і що! Ми не для того три роки будувались, щоб тут жили якісь… Ви ж і заручені не були! Що подумають сусіди? Кого це ти мені сюди приведеш – голодранку, у якої навіть немає власного нужника? Ти хоч би переконався, що це твоя дитина у неї в пузі, перед тим як перекласти свої проблеми на наші з татком плечі. І включи ти вже, на кінець, мозок. Подумай іще раз – ти ж збирався у аспірантуру. Навіщо ж обтяжувати себе дітьми, адже ти зовсім не знаєш, що це таке – бути батьком. Поставиш й на навчанні хрест, й на молодості. Я наполегливо тебе прошу – відмовся ти від цієї затії. І від цієї дівки. Не пропаде. Татко одвезе її до Вінниці, у нього ж є там знайомі "пироговці". Чи у приватну клініку якусь покладуть, ми розрахуємось. Нехай зробить аборт і не губить ані свого життя, ані твого. Сама ж студентка іще! Який курс у неї, другий? Чи так хоче заміж? Ти не думаєш, що вона тебе просто використовує? Це ж її шанс стати членом нашої родини і мати дах над головою, якого у неї зараз просто немає!
Всяко, відбулося як відбулося. Материні намагання так і залишились висіти у словесному вираженні. Ігор не огризався, переважно мовчав, але тихим нахрапом йшов до поставленої мети. Затиснутий у лещатах між двома вогнями небажань: впускати і входити, він таки зумів справитись з обома. Через місяць чи близько того Лера все ж стала жити у їхньому будинку – одному з найновіших, найдорожчих і найгарніших на новобудовах. Він спромігся переконати її, хоча бажання у неї жити разом із Ігоровою матір'ю було рівним небажанню матері ділити із нею дах свого будинку.
Але строк йшов, Лера мала третій місяць й маленьке пузільце вже придавало їй однозначної округлості. Спочатку новоприбула жила, як та миша. Намагалась нічим не виказувати своєї присутності, а потім стала відчайдушно "платити" за вимушену гостинність. Всі по роботах, а вона в будинку прибере, підлогу помиє (доки живіт не заважав), в магазин сходить, у дворі підмете. Їсти, щоправда, готувала лише на двох – невизнана свекруха не бажала навіть торкатися до каструль, в яких вона готувала. Гидилася. А потім… навдивовижу, та день народження Ігорового батька їх поєднав. Будучи трохи напідпитку, Марина Володимирівна піднялася до кімнати сина і застала Леру там одну. Спілкування, яке почалося з односторонніх ультиматумів і виразу неприязні через кілька довгих годин закінчилось дружнім сміхом й цікавими розповідями про життя уже в гостині. За святковим столом.
Леру не хвилювало, що запросили її коли уже гості розійшлися, у неї в житті почався найтепліший період співжиття із членами нової родини. Цей період тягнувся більше чотирьох місяців, рівно до другого листопада – до дня, коли Артур появився на світ. А потім… Ну, зрозуміло, що потім. В наш час таке трапляється дуже часто. Немає нічого дивного у тому, що дехто помилився у розрахунках й переоцінив власні сили і можливості. Адже Ігорова мати мала рацію – її син зовсім не знав, що таке бути батьком. Та й, як виявилось, не дуже хотів це знати…


Дільничний Палаш був правий коли казав, що люди з відділку, які допитуватимуть її після одужання, цяцькатись не будуть. Так і вийшло. У відділку мало зважали на її сльози, напівпритомний стан та загальну фізичну виснаженість після тривалого перебування у лікарні. Допит, який тривав близько двох годин, викликав у неї асоціацію із допитом в НКВС, де колись допитували її прадіда. Мабуть, багато базових принципів з тих пір у цій конторі, яка за час свого існування змінювала лиш назву, залишились незмінними.
Лисуватий слідчий, майор за званням, не мав ані крихти спільного із характером лейтенанта Палаша. Без краплі співчуття чи розуміння, без тіні жалю, він ставив питання як той робот – чітко, за певною схемою, у заздалегідь визначеній послідовності. Поступово набирав обертів, на кожне питання вимагав максимально обґрунтованої відповіді й терпеливо чекав, поки Лера справиться із собою, якщо те чи інше питання викликало в неї бажання поплакати. Почавши із такої далечіні, яка, здавалось не має жодного відношення до справ насущних, він дійшов до самих воріт власного пекла підозрюваної. А коли почав у них стукати, вона раптом замовкла і стала схожа на загнане на край урвища вовченя. Яке ще не ікластий вовк, але вже й не перелякане зайчисько – просто притоптуванням ноги не налякаєш.
- Послухай-но мене, дівчино, - роздратовано заговорив тоді він, – я не знаю, що ти там, в біса, накоїла і, чесно кажучи, не маю ніякого бажання у цьому длубатися. Зате знаю інше – твоя розповідь ні хріна не клеїться з тією, що ти навішувала на вуха дільничному. Тут написано, - він вдарив пальцем у листок, списаний почерком Палаша, – що ти випадково випустила з рук дитину, коли бігла через міст. Най буде так – випадково. Але я тебе питаю наступне: звідки ти так поспішала, чого і куди саме? Куди ти прямувала із дитиною вночі двадцять дев'ятого листопада біля двадцять третьої години? Це ж елементарні речі, правда? Але ти чомусь не можеш мені їх пояснити. Збиваєшся у показах, намагаєшся уникнути відповіді. Те, що я бачу, зовсім не схоже на матір, у якої випадково вислизнуло з рук дитя. Я бачу ту, хто…
- Мені все одно! – огризнулось вовченя. – Що ви там бачите – все одно. Ясно вам? Ви чули про презумпцію доведення вини? Я не зобов'язана нікому доводити, що невинна.
Майора це не здивувало. Битий кожух, не пронизати подібними витівками. Вочевидь що не вразливий Палаш, бо навіть бровою не повів. Як той бригадир, який виявив, що його підлеглі недобудували невеличкий перестінок. Усього проблем-то? Добудують, нікуди не дінуться.
Щодо Лери, яка два тижні тому мала непохитний намір визнати вину і навіть не намагатися віднайти виправдань своєму вчинку, то до цього часу її позиція змінилася. Ні, перебуваючи під охороною в ізольованій палаті, вона жодним чином не відшукувала собі виправдань як і не відмовилась від спроби звести рахунки із життям, та у її свідомості відбулись перетворення дещо іншого характеру…
З тієї самої ночі не минуло й години, не кажучи вже про день, коли б вона не згадала про свій вчинок. Коли б котушки її пам'яті час від часу не промотували назад й не відтворювали отой дитячий схлип перед самісіньким зануренням її сина у крижану воду. Вона пам'ятала, відчувала усе це настільки чітко й достеменно, ніби воно відбулося щойно.
Визирнула у вікно – ніби через край парапету отого бетонного нахилилась, запах холодної ріки відчуває.
Стоїть перед умивальником, у дзеркало дивиться – а руки вперед протягнуті, тремтячі пальці утримують невидимий продовгуватий заверток.
На стіну спиною оперлась – від гулу сніжно-вітряної жорстокості закрилась.
На ліжко лягла, а чує тихий плюскіт води.
Йде, а позаду до неї кричить хтось: зупини-и-и-сь…
Пізно.
Та ніч залишиться з нею назавжди. Не тільки у цім світі, а й в усіх, куди вона попрямує: в світ снів, а чи в світ повної темряви. Вона вимушена буде постійно знати, що зробила непоправне. Втопила життя, яке їй дав Бог. Біблія каже, що гріх вбивства – один з найважчих. Та чому ж, у такому випадку, за нього немає миттєвої кари? Адже той, хто вбив, часом хоче цього не менше, аніж онкохворий – жити? Чому за це немає миттєвого покарання? Не уб'є блискавкою, не пожере вогнем? Чи, може, це занадто велика милість – умерти відразу? Чи не в тім полягає дійсна покута, щоб продовжувати жити у безпросвітному мороці неможливості виправити свій бездумний вчинок? Чи хоча б частково пом'якшити свою участь? Чи не в тому дійсна кара, коли після спокійного безтурботного сну перші кілька секунд думаєш, що те жахіття, від якого не можеш позбутися як від опіку на лиці – усього лиш плід хворобливої уяви?
Валерія проковтнула своє самопрокляття. Рвані клапті її бентежної душі звились над нею, – навік полишеною стояти на тому самому кам'яному мосту через Буг, – у величезній воронці. До самого неба – як та курява із паперового попелу. А по колу кружляє зграя із тисяч стерв'ятників, що дочікуються смерті пораненого звіра. От-от настане мить коли вони накинуться на нього й почнуть шматувати. Вона ж сама цього просила.
Ну ж бо! Давайте! Зриньте до мене, мерзенні.
Це все належить лише їй – от до чого вона дійшла. Це – лише її. Ніяка не трагедія суспільства, ніяка біль тих, хто нібито їй співчуває, ніяка не робота якогось там слідчого. Лише її власне лихо. Вона сприйме будь-який поворот долі – чи то строк, чи то смерть, – як наслідок тієї рокової ночі. Із легкістю й готовністю. В неї немає майна, щоб за нього хвилюватись, немає грошей, щоб думати на що їх витратити. В неї нема нічого, окрім себе, а на себе їй наплювати. Вона ж бо – чорна пляма на сірому полотнищі, до якої з усіх сторін стікалася смердюча багнюка її власної безуми й страху. Їй неможливо зробити гірше, бо гірше, аніж вона вже зробила собі сама, на цьому світі не буває.
Проте це не означає, що вона мусить підтримувати когось у її погрібанні. Хай би там що не казав Палаш про "активне сприяття розкриттю злочину", she's don’t care. Він придумав про випадковість втрати дитини і вона йому була за це вдячна. Десь настільки глибоко у душі, що майже й невідчутно. Хай буде випадково, може так і краще. Для них усіх. Вона ж піде за течією не барахтаючись – куди винесе, туди винесе.
- Презумпція доведення вини? – перепитав майор, висмикнувши її з примарного світу. – Де це такому вчать, на економічному факультеті у ве-те-у?
- Життя паскудне. Але подекуди воно вчить краще, аніж вузівська програма, - відповіла вона.
- Твій батько… - здогадавшись, звідки дим, наморщив лоба майор. – Йому іще довго сидіти?
- Яке це має значення? Відсидить усе, що дали.
- Добре. – Він розтер кулак однієї руки об долоню іншої. Безперечно, щось у цьому русі було до гидкості символічним: краще не дражни мене, лялю, бо хтозна чим усе це може скінчитись? – А що ж ми з тобою будемо робити, Валеріє Андріївно? Що скажеш у своє виправдання? Забігаючи наперед просто повідомлю, що шансів зблизитись із батьком у тебе таки є немало. Попри оту вигороджуючу нісенітницю, що наплів Палаш. Бо я навіть близько не бачу тут випадковості, розумієш? Ти мене не переконала, що випустила дитину через те що послизнулась, як він тут наваяв у відібраному поясненні. Я вже мовчу, що це просто важко собі уявити як то воно: несла-несла дитя, сама упала, а воно через бетонний поручень перелетіло й у ріку шубовснуло. Я сам батько, який виняньчив трьох дітей. Про те, як носять немовлят, знаю не з книжок. То як мені у це повірити? Ну як?! – Слідчий витріщився до неї, нитками червоних капілярів очні білки пронизало. – Поясни мені, як таке трапилось? Падаючи, ти пожбурила ним догори, адже так виходить? Що мені написати у протоколі допиту? Чого ти мовчиш? Скажи мені бодай що-небудь. А чи може?.. – Він, безсумнівно, не відкидав правильного варіанту відповіді на власні питання. Більш того, був майже на всі сто певен, що ніякою необережністю там не пахне. Це зробила вона – із власної волі, чи поміг хтось, чи ще якимсь чином вплинув, – проте, її вина тут є і він це відчував. – Ти зробила це умисно, га? Сама викинула дитину? Кажи!
Валерія не поворухнулась. В ній не змінилось абсолютно нічого після цих слів. Десь на дні морськім у ній рвонула глибинна бомба, та на поверхню добрались лиш кілька білястих бульбашок. Зубами майже нечутно скреготнула – от й вся реакція.
- Ну?! – Слідчий подобою камінного барельєфу із зображенням демона нахилився над столом. – Зізнайся: сама?!
- Та пішов ти, - зблиснула очима Валерія. – Не священик, щоби зізнаватися.
Душно стало майору. Прокашлявся, назад одсунувся, галстук поправив. Спітнів, помітно, а хустинки не має лоба витерти. Долонею провів, змівши краплі поту, засопів голосно, доки придумував, чим відповісти. Еге ж, нестандартна для нього ситуація. Сидів би на місці Лери злочинець, бодай хоч підозрюваний, головне щоб чоловічої статі, розмова була би вже інша. Що-що, а прививати повагу "відвідувачів закладу" до працівників внутрішніх органів і самої контори у цілому тут вміють добре. Висвятять раз, запам'ятаєш надовго. Що там казати, не раз і жінки потрапляли під оцю роздаючу руку, усяке бувало. Та от такого, щоб студентка вишу, мисляча, доглянута (принаймні до того, як у лікарню потрапила), не дешева псевдоциганська шахрайка і не якась там випиваюча гультяйка, та й потрапила на оцей скрипучий стілець навпроти – скільки майор не силивсь пригадати подібне, не міг. Таки прецедент у його практиці.
Та *цензура* лещата, ясна річ, йому не личило. Досвід, звання, вік – то ж його криголам. Невже на цім торосі й застрягне?
- Ти це так дарма, - повідомив нарешті. – Я ж з тобою поки що просто бесідую. А от коли отримаю у суді постанову на твій арешт і ми продовжимо проведення слідчих дій уже тут, у відділку… не заздрю я тобі, крихітко. Тут ламаються навіть самі міцні рецидивісти. Так що…
- Ви це серйозно? – Якби її губи не втратили такої здатності, вони вигнулися б зараз в іронічній посмішці. – Постанову на арешт? А можна дізнатися, на якій підставі я тут? Підозра у вбивстві? Пробачте, та де ж жертва злочину? Де мертва дитина? Що у вас є? Моє пояснення? Вчепіть його собі на гвіздок у нужнику, мій син може зараз бути у матері, в Одесі. Чи у моєї двоюрідної сестри з Калинівки. Та будь-де! Ці пояснення, навіть того, хто мене з мосту стягнув – нічого не варті. Я хотіла стрибнути, так. Але який же це злочин? Я маю право вирішувати жити мені, чи ні. Зрозуміло вам? І якщо це у вас все, то якого б чорта вам не перестати діставати мене безглуздими питаннями і не виписати ту кляту перепустку геть звідси?

В бабиному будинку було холодно. Дах над сіньми завалився іще минулої зими, коли спочатку нагромадило снігу у півметра, а потім раптово потеплішало. Двоє забулдиг щось там намагались підлагодити крівлю, але вийшло з цього мало що. Гарантії вистачило лише на місяць. Баба тоді злягла від пневмонії, довгий час перебувала у лікарні. Всі гроші витратила на лікування, а все одно віддала Богу душу якраз перед Великоднем. З тих пір навідувались до її будинку хіба що птахи, їх зашкарублий послід тут був повсюди: на вікнах, підвіконнях, підлозі.
Лера пройшла до зали, стала посеред розкошлаченого, знекровленого од старості килиму. Оглянула кімнату й завмерла в якомусь потойбічному зачаруванні. Навколо неї, пританцьовуючи як перед вогнищем, кольоровими вітрами понеслися спогади. Раптові, зведені до якогось несподіваного оклику й доволі тривалі, що охоплювали точні епізоди з життя: сварки, глибокі зітхання, шептання за дверима. Цим було наповнене її дитинство. Яскравіше іншого згадалася особиста бабина неприязнь до неї та відверте дистанціювання – інциденти з епохи найскладніших сімейних відносин. У той час стара й на поріг Леру пустити не хотіла. Вперто ігноруючи календар, вважала онуку нагуляною і ніяк не могла простити цього синові.
Знайома ситуація, чи не так? Історія, певно, *цензура* йти протоптаною стежкою, не утруднюючи себе прокладенням нових маршрутів. Чи, може, забуває, й інертно рухається по певних витках спіралі, що час од часу перетинаються? Вдало імітує Лері материну долю, з поправкою лишень на вподобання сьогодення?
Так, баба Ніна була єдиною родичкою тут, у місті, але бачить Бог – вона була й останньою людиною, у якої Валерії з матір'ю хотілось жити. Якби, звичайно, та на це погодилась. Але тут нема чому дивувати. Навіть батько Андрій колись не зміг ужитися з ненькою, на квартиру у двадцять років пішов, то що вже там казати про нерідну невістку чи її "нагуляне" дитя.
Всім було зрозуміло, що тиша – то її все.
Заіржавіла одиначка, баба Ніна зовсім не любила гостей. Це зрозуміло, адже її долі теж не позаздриш. Батька, який під час війни поліцаєм у селі був, розстріляли в сорок шостому, матір в п'ятдесятому на будівництво БАМу відправили. Десь в середині шістдесятих на запит місцевого парткому прийшла відповідь, що вона загинула "під час виконання обов'язку, покладеного на неї партією". У якому році, при яких обставинах – без уточнень, зрозуміло. Ворожка, до якої ходила тоді ще юна баба Ніна, сказала, що чує постріли зі спини. Можливо, Лерина прабабка намагалась втекти.
У шістдесят сьомому баба Ніна народила сина, натомість втратила чоловіка – за рік потому на мотоциклі розбився, напівсліпий водій вантажівки не роздивився знаків і не зрозумів, що виїжджає на головну дорогу.
З тих пір баба Ніна вела замкнений образ життя. Оберігала свого сина і свій будинок як та квочка, що надувається й розпускає крила при появі ворожого суб'єкта. Ні друзів, ні візитерів, ні святкувань. То були її життєві принципи, яким вона не зраджувала до скону. Хоча й розуміла, що син, дедалі міцніше вона затискає гайки, від неї віддаляється.
Стає зрозумілим, чому вона у штики прийняла Надію, коли він привів її познайомитись. Валерія ніяким чином не була "нагуляною", проте баба Ніна завжди вважала, що "хитра Надька" у такий спосіб женила на собі її сина. Звідти й не самі теплі відносини з новоутвореною молодою сім'єю, звідти й довгий час неприйняття онуки. Щоправда, пізніше попустило. Можна сказати, перед самою смертю. І хоч баба до останнього дня так і не запропонувала Надії з Валерією пожити у неї, щось таки в її часовому механізмі під черепною коробкою почало вертітись в іншу сторону. Немов кістляву відчула – подобрішала як би то, навіть на посиденьки онуку кликала. Валерія не змогла пригадати, чи було щось подібне із нею раніше. Вирішила, що, мабуть, й за все життя не було.
Та хто ж її судить за то буде? Хай вже як є. У кожного своя доля.

Лера підійшла до стародавнього, переданого не в одну спадщину, дубового серванту, провела пальцем по поверхні. Кривувата риска серед пилу була схожа на вужа, що закляк перед зеленою овальної форми коробкою. Переключивши на неї увагу, дівчина зняла накривку, дістала котушку білих ниток.
Ну, звісно, нитки, - промайнуло у неї в голові.
Без особливої зацікавленості чи нападу ностальгії повертіла моток у руці, обдивилася й вкинула назад до коробки. Оглянула кілька фотографій у рамках: молодий її батько у матроській формі, безкозирка набік, очі усміхнені; на іншій дід, якого вона не знала, важкий, вдумливий погляд з-під колючих брів; поруч світлина із самою бабою Ніною – хоч молодою, та зовсім негарною. Щось хиже в різких рисах її обличчя було іще тоді.
Валерія відкрила одну з скляних дверцят серванту, пробіглася очима по шкаликам із ліками, вдихнула знайомий запах.
Нічого, що б втягло її у вир ностальгічних спогадів. Все навколо чомусь здавалось їй невиправдано старим, скрипучим, занедбаним. Таким, що якби навіть й подумати, аби тут оселитися, то на прибирання й доведення усього цього занедбання до ладу може піти півжиття. Чого лишень вартувало б відмити підлогу від оцього нашарування бруду, що протягнувся липкими чорними розводами по усій кімнаті. Чи вибілити зашуровані стіни у тих місцях, де баба за них постійно трималася, просуваючись по хаті? Ареоли бруду навколо вимикачів й засмальцовані до блиску бильця крісла і дивану – продавлених, місцями обдертих до дерев'яного скелету, смердячих цвіллю й старим немитим тілом. Хіба це все іще придатне до ужитку? Хіба можна торкнутися тих запліснявілих зсередини чашок, що стояли у посудній шафці на кухні? Хіба можна було без відрази наблизитись до холодильника? Чи торкнутися до темного латунного вентилю над рукомийником? Чи набратися хоробрості зняти кришку на каструлі, що залишилась стояти на плиті?
Ні. Бридко. Втішало лишень те, що вона не мала наміру тут оселятися. Вона взагалі не хотіла цього робити. Ніде.
На стелі продовгуватого коридору знаходився лаз на горище, до якого завжди була підставлена драбина. Вона створювала у доволі вузькому коридорі певні незручності, втім її ніколи звідси не прибирали. Принаймні Валерія не пам'ятала цього. Ніби то на горищі було щось настільки важливе, що баба Ніна тільки те й робила, що лазила туди кожен день. Навіть у ті роки, коли ходила, тримаючись за стіни й не бачила нічого далі витягнутої руки.
Валерія стала на драбину, піднялася настільки, щоб дотягнутись до крайнього щаблю, перекинула через нього край мотузки, що взяла із собою. Уміло закрутила на два вузли, смикнула, щоб перевірити на міцність. Витримає. Затим вправно викрутила на іншому кінці мотузки зашморг. Навчилася. Що мала робити, доки лежала у койці? На висмикнутих пасмах тренувалася петлі в'язати.
Чи відчула щось, коли мотузку між щабель спустила? Нічого. Подивилась, як та хилитнулась, мов на вітру, та й вниз полізла. Взяла на кухні табурет, поставила під драбиною, стала на нього.
Якраз. Влаштована власними руками шибениця вабила: "Спробуй!"
Щось протестуюче-холодне просунулось їй між нутрощі, коли голову у мотузку просунула. Та справилась з короткочасним поривом. Жити щось у ній хоче? Досить. Що там іще – записка матері, прощальні слова, пояснення? До біса. Навіщо це комусь потрібно? Та й хіба хоче вона щось пояснювати комусь? Бодай вибачитись перед матір'ю? Ні, на цій полиці у неї порожньо.
Засопіла лишень тяжко так, ніби пірнати збиралась.
Пірнати… Так, саме пірнати. Адже смерть настане від нестачі повітря.
Сухі очі стали вологими, губи затремтіли. Але вона не передумала. Навіть не вагалась. Якби могла – подивувалася б тим невдахам, що подовгу стоять на краю даху чи мосту. Якщо вже прийшов, то стрибай, чого тягнути? Позаяк докір, який тебе штовхнув сюди, ослабне лише на деякий час. Як та зубна біль, що відступає лише для того, щоб повернутися із потроєною силою.
Схитнулась на табуретці, відчула як зі скрипом затяглась на шиї мотузка. Табуретка зі стукотом впала. Ще одна мить – і все…
Схлипнули вхідні двері.
Зашморг уже стягнув щільне кільце навколо горла. Спинив потік крові у венах та повітря у горлі, і тому цей схлип долетів немов би скрізь ватяну стіну. Здалеку. З мосту на парковій алеї. Нагадав той, що вона почула коли випустила з рук свого сина. Один в один.
Це ж треба, – подумала вмить. – Почути його саме зараз. Дякую, синочку, що нагадав.
Проте, зірвалась думка. Вприснуло у голову дещо інше – сторонні! Зненацька вистачило свідомості аби втямити, що в будинку є хтось іще!
Однак, у ту саму мить на противагу земному тяжінню її утримувала лише мотузка. Під виструнченими, тремтячими ногами півметра простору до брудної, зашарканої підлоги. Валерія чула цей жахливий булькаючий крехкіт, що линув з відкритого в безмовному овалі рота. Вона знала, що це останні звуки, які вона чує, будучи живою. Що це і є голос її власної смерті. Її привітання. Побажання. Як німота, яку вона раптово відчула у шиї, голові, як і потемніння в очах, є прелюдією до вступу у новий її природний стан.
Стан безжиттєвості.
Проте... В мертвіючім мозку спалахнула тривожна лампа. В ту ж секунду Валерія прийняла прямо протилежне первісному рішення.
Ні!!!! Цього ніхто не має бачити! Ніхто не повинен їй завадити!
Рукою ухопилася за щабель драбини, ногами обвила одну зі жердин, не без зусиль стягнула з шиї туго затягнуту петлицю. М'яко зістрибнула вниз, зігнулась над перевернутою табуреткою, жадібно втягнула повітря. Ненависть палючим потоком пробивається крізь ніздрі. Ледь стрималась, аби не вхопити ту табуретку й не жбурнути нею у напіврозвалені сіни.

- … ти певен, що тут нікого немає? – тихо спитала дівчина. Азартна боязкість в її голосі змішалася з передчуттям чудового проведення часу.
- Скажеш ще, - хмикнув хлопець. – Звідки тут кому взятися?
- Ми зможемо сьогодні бути довше, - повідомила дівчина. – Мої батьки приїдуть лише після шостої.
- Це добре. Я увесь день сьогодні хотів це зробити… Як у тих фільмах, ну, тобі на лице… Ти не будеш проти?
Вона коротко засміялась, чим фактично замінила своє погодження. Шурхотіння і прицмокування в сінях вказувало на те, що першу фазу соїтія вже розпочато. Цілуються, обіймаються, шастають руками там, де мати забороняє. Займаються тим, що таке далеке для Валерії, таке їй відразливе. Немов ті звуки, коли страждаючий діареєю дід заходить до туалету.
- Ну все, все… Давай хоча б зайдемо усередину, - ніби то знітилась дівчина, стримуючи напористого хлопця.
Вони стали на порозі коридору як укопані. Дивились на незнайомку, що тяжко втягувала повітря ніздрями, немов перед ними постала воскресла баба Ніна. Дівчина швидше склала докупи фрагменти побаченого й округлила очі, піднесла долоню до рота – зрозуміла, чому перед тією перекинутий табурет, на сходах хилитається мотузка, а у самої – шия червона, ніби її душив хто.
- Валіть звідси на хрін, - прошипіла Валерія, дивлячись на них з-під лоба.
Хлопець затупцював на місці, ніби забув з якої сторони прийшов. То піймав свою дівчину за рукав, то відпустив її. Оглянувся назад, знову подивився на перервану в своїм ділі вісильницю.
- М-може… вам допомогти? - відняла та руку від рота.
- А може, вам краще послухати, що я кажу? – Валерія ухопила табуретку за ніжку, зробила до них крок.
Відступили, наспіх позастібали куртки, спіхом вийшли на призьбу.
- Ходімо, вона якась божевільна, - хлопець більш впевнено взяв свою подругу за руку, потягнув її до перекошеної хвіртки.
Їм увірвалося порозважатись. Принаймні у цій хаті. Проте, дівчину, що тривожно вдивлялась у Валерію своїми ясними синіми очима, прийшлось силоміць витягувати за межі запорошеного снігом двору. Відчуття було таким, ніби вона умре в ту ж мить, коли відірве від таємничої самовбивці погляд. Простір між ними наповнювався лише одним беззвучним питанням: "Чому?" Чому ти там опинилася?! Ти ж нормальна людина, така як я, як інші. Що штовхнуло тебе до того щаблю із мотузкою? А чи, може… Може, це має якийсь зв'язок до того, про що усе місто тільки й гуде? Чи не та ти мамка, що позбулася дитяти на мосту через Буг? По опису ж бо – викапана ти. Й спроба твоя незавершена це підтверджує. Чого ж іще петлятися іти? Не через нещасливе кохання чи витурення з інституту, авжеж? Скажи, то так? – благали її очі. – Скажи, то ти?
- Запам'ятай одну річ, - сказала Валерія замість очікуваного. Дівчина висмикнула від нього руку й зупинилась. – Хлопець, який тебе дійсно кохає, не робитиме тобі "цього на лице". В кіно таке *цензура* лише із шльондрами.

Вона дочекалася доки за дверима стихне, сіла на табурет, схилилася собі на коліна. Пробула отак хвилин двадцять, про що думала – невідомо. Більше було схоже на те, що чекала. Уявляла собі, мабуть, як ті двоє розказують комусь про побачене. Звісно, розкажуть, не будуть же у собі тримати. А розкажуть комусь, той і прийде – біду попередити. Напевне, так. Люди, у своїй більшості, ще досі не втратили здатності перейматися чужими проблемами. Досі співчувають, а інколи навіть намагаються допомогти. Втім, останнє дійсно доволі нечасте явище.
Може, саме тому Валерія вичікувала, прислухаючись до звуків знадвору, чи бува не поспішає хто її з петлі витягнути? А потім, раптово так, зіскочила з місця, майнула до зали, вихопила фотографію із юною бабою Ніною, стисла її у руках до хрусту скла.
- Це ти в усьому винна, стара, довбана курво! Якби у тобі була хоч крихта любові до свого сина, ми б не плазували із торбами з одної квартири на іншу! Ти весь цей час жила одна в трикімнатній хаті доки ми тіснилися троє в тій загниженій причепі в дядька Володі! Ким ти була при житті, патлата стара суко?! За що ти так ненавиділа свого сина?! Мене?! Що я тобі зробила? Чому ти не позволила нам жити під твоїм дахом?! Чому ти не повела себе бодай як напівсправжня бабця, якщо вже не могла увійти в цю роль повністю?! Знаєш, якби у нас було своє житло, мої батьки не лаялися б через це. Тато міг би працювати, а не красти! Це ж ти його штовхнула до цього, розумієш? Ти!
Замахнувшись, Валерія швиронула зображенням баби Ніни у стіну. Дерев'яна рамка від удару розлетілась, уламки скла з брязкотом посипались на продавлений диван, сама світлина впала десь за крісло.
Але цього їй виявилось замало. Спрямований до руйнації імпульс, що був поступив їй у мозок – немов би через штир як у тій "Матриці", – вимагав вивільнення. В нападі нестримної люті, вона вигребла усі ліки з серванту, всіяла ними підлогу, розтоптала у чорнім спалаху гніву.
- Стара зсучена жлобиха! Щоб тобі й під землею не знайшлося місця!
Смикнула на себе дверцята шафи і затята сліпою ненавистю почала викидати усе, що там було доволі акуратно складене. Бабині кофти з нічними сорочками, спідню білизну, рушники, постіль, наволочки – усе старече й неймовірно далеке від поняття "біле". Викрикуючи прокляття в адресу господарки будинку, Валерія підносила усе це, добротно всіяне пилом добро, ногами у повітря.
Легше від цього неставало, радше навпаки, спричинений хаос лише прибавляв кімнаті іще більшої огиди. Нова порція реалізованої люті лише збільшувала об'єм подразника, вчинене зло породжувало лише іще більше зла. Це як продовжувати тиснути місце уже вичавленого прища – біль приносить якесь неприродне задоволення, хоча і знаєш, що червоний кратер на обличчі знову набереться гноєм.
Але Валерія не мала наміру зупинятися. В тім знаходила якусь відраду. Нищити й нівечити те, що лише збільшується – може це і є її ліки?
- Зате ікон на всіх кутках порозвішувало, жаберисько! – прошипіла крізь зуби. – Що ж ти перед ними казала? Як дивилася в очі Божої Матері? Чи, може, молила перед Нею за моє благополуччя, га?!
Настала черга шухляд. Услід за білизною на підлогу посипалася дешева біжутерія, коралові буси, пляшечки з-під парфумів, дзеркальця, стародавні щітки для волосся, пудрениці із залишками задубілого порошку. З іншої шухляди вилетіла руда перука, яку баба вдягала лише коли зрідка виходила у місто, колода карт, зашарпаний сонник, книжки по в'язанню та "народний лікар", якісь папірці в файлах, ксерокопії її паспорта.
Валерія шкірою відчувала, що у цім запалі може наткнутись на щось небажане. Таке, що десь лежить бозна скільки часу дочікуючись оцього внуччиного біснування. Таке могло бути запросто. Адже за виключенням збочених коханців, в цім будинку більше ніхто й не був. Мати з бабиних похорон до будинку не навідувалась. Це зрозуміло, адже навіщо їй це барахло, особливо якщо незадовго перед тим дізналася, що Лера завагітніла. Що ж їй за діло до напіврозваленої хатчини? Відразу до свого коханця в Одесу поспішила. Із речами. А доня? Доня у надійних руках, батьки Ігоря не дадуть пропасти онуці, що зростала у Валерії під серцем. Таким чином навіть сорок день по бабі робили сусіди, чоловік п'ять, разом із тими випиваками, що чинили зимою крівлю.
Лера тоді також не прийшла. Короткочасної відлиги, що було настала у їх холодних відносинах із бабою, на той час вже було недостатньо для того, аби онука із чистим серцем йшла шанувати пам'ять рідної людини. Сімнадцять років відмежування не міг перекрити усього лиш рік намагання зобразити відносини як у справжній сім'ї.
Передчуття не обмануло. В останній шухляді їй до рук потрапив чорний клунок, яким вона, як і усім іншим, пожбурила в стіну. Та на цьому зупинилася. Заклякла, немов би її окликнув хто із сусідньої кімнати. Деркучим голосом помираючої баби. Прислухалась? Так, але лише до биття власного серця. Розігнулася, випрямила плечі, подивилася на продовгуватої форми клунок, відчула як похололо у грудях. Само, вона іще й додуматись до того не встигла. Затьмарені було очі спалахнули знову, та вже іншим вогнем. Зовсім іншим. Бо не злоба там палала, а в'язкий морок, безмовний жах обпекли зсередини їй очні ями.
Ні, ні, ні, такого не буває! Хай йому грець, такого не буває! Не буває…
В лихоманці, що блискавкою пробила її тіло, вона наблизилась до клунка. Думала, що сіла біля нього на коліна, та насправді просто склалася там як той "трансформер". Ноги підкосились, руки повисли ганчір'яними стрічками. Дотягнутись до клунка вартувало усіх сил, що в ній залишились. Торкнулась овального клунка пальцями, відчула те, чого боялась найбільше…
Відповідності форм.
Голівка, ручки…
Тремтячими пальцями стягнула зав'язку. Іще до того, як зазирнути усередину, раптом відчула запах річкової води, почула її хлюпіт. Пінна хвиля мала виринути з чорного клунка, винісши разом холодне бліде тільце її маленького хлопчика…
Лице її перекосило, вона ніби збиралася щось викрикнути, однак голосові зв'язки втратили спроможність породжувати звуки.
- Артусику… - сказав хтось замість неї зовсім чужим голосом.
Не потекла вода з клунка, не торкнулася до Лериної руки крихітна льодяна долонька.
Лялька… Усього лиш лялька. Але не така, як у магазині. Не та, що з намальованими очима, ненатуральним рум’янцем і запрограмованими фразами, що лунають з неї, варто натиснути на живіт.
Змотану із хусток. Голова, тільце, ручки-ніжки – усе з відрізів тканин, білих і кольорових, з абстракцією і квітами. Розміром якраз з новонароджену дитину. Мабуть саме цю пропорцію вловила Лера, коли вперше взяла пакет до рук.
Серце заспокоїлось, вогонь в очах згас, в грудях стихло. Знахідка не переставала здаватися Валерії якимось потойбічним знаменням, ніби посилкою з того світу, та попри це у ній не знайшлося головного – мертвої дитини. І хоч якою це не здавалось би дурницею для тверезомислячої людини, Валерія кожною клітинкою свого тіла відчула наскільки це близько – торкнутися до надприродного. Зазирнути за ширму реальності і звихнутися на цім підґрунті. Адже настільки вірила, що майже побачила свого сина…
Лялька, - повторювала про себе. – Усього лиш лялька.
В пакеті залишалося щось іще. Перевернувши його, вона витрусила прозорий поліетиленовий пакетик, у якому було складено щось ткане, схоже на серветку, і складений вчетверо лист паперу.
Руки знову перестали слухатись, коли замість серветки із пакету випали дитячі повзунки… Голубенькі, із крихітними рукавчиками. Якраз для хлопчика. Для ЇЇ хлопчика.
Тремтячими пальцями ухопила лист, розвернула його. Очі чомусь не відразу знайшли початок, хоч і одразу впізнали кривуватий, тремтячий бабин почерк. А вже коли знайшли, не могли зупинитись. Валерія перечитала коротку записку разів з п'ятнадцять, ледь не пропалила напруженим поглядом пожовтілий аркуш, аж доки не усвідомила зміст у повному обсязі.
Адже адресований цей лист був саме їй.
"Дорога внученько. Валерочко. Мені дуже прикро за те, що я не змогла сказати тобі цього раніше. Прикро, що приходиться писати це уже будучи в лікарні і відчуваючи близьку смерть. Але я все одно хочу просити у тебе вибачення. На жаль, інколи людині треба стояти однією ногою в могилі, щоб зрозуміти наскільки неправою вона була при житті. Я це зрозуміла, хоч і запізно. Знаю, чому ви не навідуєте мене з мамою – я цього не вдостоїлася. Останнім часом я намагалась поліпшити із вами стосунки, та цього виявилось замало. Це очевидно. І нажаль не можне всього повернути. Твоя мати не простила мені того, що я не прийняла вас до себе на квартиру, як і моєї поведінки по відношенню до тебе. Проклинаю себе за це. Не можу знайти собі місця. Я дуже хотіла поговорити з тобою раніше, але ти увесь час була зі своїм хлопцем, та й мати твоя не хотіла, щоб це сталось. Кожен раз, коли я просила її, аби ти прийшла до мене у лікарню, вона казала, що ти на навчанні, або з Ігорем. Твоя мати ненавидить мене, але я її не осуждаю. Її ненависть мною цілком зароблена. Але ти іще можеш мене простити. Я передам тобі цього листа і буду вірити, що ми з тобою ще зможемо мати розмову. Мені дуже цього хотілося б. А на той випадок, якщо цього не станеться, я хочу передати тобі оцю трапчану ляльку. Таку робила мені мати, коли я була маленька, таку я зробила й для тебе. Ви з Ігорем дуже гарна пара, і мені хотілося б, щоб у вас усе в житті удалося якнайкраще. Надя казала, що діло йде до весілля, а тому я вирішила зробити подарунок твоєму майбутньому дитяті. Купила голубенькі, бо думаю, що це буде хлопчик. Цілую тебе, моє серденько, й вірю, що зможу тебе ще побачити… Бережи тебе Господь."
В кінці листа стояла дата. За зовсім недивним збігом, вона зійшлася з датою смерті баби Ніни.

…Ті двоє не одразу змогли оговтатись від пережитого. Хлопець, звичайно, силивсь не видати неабиякого нервового збудження, втім виходило це у нього не найкращим чином. Тремор в руках пересилити, особливо коли він одна за одною тягнув до рота цигарки, виявилось нелегко. Дівчина узагалі не могла віднайти собі місця. Вона була близька до того, щоб розповісти про побачене кожному, хто стрічавсь їй на шляху. Вже й почала оповідати якійсь літній жінці, одначе та поспішила перетнути дорогу. Певне, сприйняла її за не цілком дужу.
Одначе, людей, які б проявили зацікавленість, усе ж знайшли. Ними виявились найближчі сусіди покійної баби Ніни. Після того, як хлопець з дівчиною повернулися на ту саму вулицю, їм відчинили лише у хаті навпроти. Відтак четверо, разом із пухким, лисіючим чоловіком років сорока і замореною, ніби щойно з ланки, його дружиною, вони підійшли до дверей будинку номер дев'ятнадцять.
Дівчина, що в усіх чорно-контрастних тонах обмалювала те, що бачила і спрогнозувала ймовірну картину, вже було потяглася до дверної ручки. Боязко і невпевнено, але самостійно – дарувати комусь цю роль вона не збиралася. Відчувала, що мусить сама.
Але, ухопившись за холодний метал, завмерла. Зсередини було чути плач. Тихий, але одночасно… пронизуючий як холодний нічний вітер, до самих кісток. Ні, так не плачуть від фізичного болю. Так не плачуть, коли хтось образив – хоч до самої глибини душі лезо запхав. Так не плачуть, жалкуючи за чимось, навіть якщо того більше не вернеш.
Так плачуть, коли помирає той, заради кого живеш на цім світі…
Незрозумілий страх, як той джин, що пройшов скрізь замкову шпарину, сизим туманом охопив усіх чотирьох. Вони переглянулись й в очах один одного побачили те саме: бажання бігти з цього порогу якнайдалі. Й до біса так присущу людям цікавість. Чи щире стремління допомогти, якщо воно буває у природі. Хай воно горить, що ця навіжена із зашморгом на драбині збирається з собою зробити. То її. Лише, чорти б її ухопили, її! Ніхто не повинен був цьому заважати. Ніхто не мав права проникати у чуже житло, особливо якщо там мав оселитися вісильник!
Усвідомлення цього прийшло із силою дорожнього катка. Відчуття небажаності втручання сягнуло вище усіх природних аспектів людської натури. Небажання навіть наближатися до тіні цієї проклятої, не кажучи вже про слухання її плачу, що проходив крізь стіни як радіаційне випромінювання, у цю хвилину було найпрерогативнішим.
Тікай! – кричало щось у них зсередини. - Біжи без оглядки, чортзна куди! Не приймай у себе той плач, не чуй його, забудь за нього.
І бігти б, та ноги не слухаються. Стали мов ватні, на півкроку не здвинешся. Більше того, мить, у яку дівчина приклала руку до дверної ручки, здавалася вічністю. Вона б залюбки, та пальці задерев'яніли, не розігнути. Сльози на її щоках, вони були так доречні. Хіба можна було слухати цей хрипкий плач і не плакати самому?
Дивом, надприродним дивом усі четверо водночас зрозуміли: це – вона. Та сама там, усередині, що утопила свою дитину…
У цю ж хвилину плач змінився. Щось спочатку невідчутне, та з кожною миттю усе більш віддільне, почало у ньому наростати. Щось таке, від чого на зблідлу воскову фігуру почав скидатися і пухлий чоловік. Від чого жінка, що стояла одразу за ним ледь не втратила свідомість. Від чого хлопець, який збирався робити своїй дівчині "на лице", неждано впав на коліна й замолотив кулаками по землі, звівши в крику своє лице догори. Можливо, він назавжди втрачав розум.
Адже там, усередині холодного, неживого будинку, цілком відокремлено від матері, плакав її малюк…


Валерія стояла біля вікна й дивилася на цих чотирьох. Вона чула власний плач, та він існував десь поза її межами. В іншому вимірі. Насправді, вона посміхалась. Ледве-ледве, та посміхалась. На душі їй було тепло, й зовсім не знаходилось причин для суму. Бо на руках вона тримала свою дитинку. Ну й що, що з хусток? Ну й що, що з візерунками замість личка?
Головне – що живу. Так же?...

03.07.2012/13.59


Догори
 Профіль  
 
ПовідомленняДодано: 14/07/2012, 08:24 
Офлайн

З нами з: 15/05/2012, 20:51
Повідомлення: 5
80 переглядів - і жодної відповіді?... Невже так бездарно написано? Чи не цікаво зовсім? Продовжувати хоч?


Догори
 Профіль  
 
ПовідомленняДодано: 15/07/2012, 15:55 
Офлайн

З нами з: 03/05/2012, 15:01
Повідомлення: 376
D-Man написав:
80 переглядів - і жодної відповіді?... Невже так бездарно написано? Чи не цікаво зовсім? Продовжувати хоч?

D-Man, крик душі!

перечитаю і принаймі свою думку скажу. Добре?


Догори
 Профіль  
 
ПовідомленняДодано: 16/07/2012, 17:43 
Офлайн

З нами з: 03/05/2012, 15:01
Повідомлення: 376
Скараскатись - що це за слово?
який навис над простоволосою юною головою хмарою чорноти, - набір слів. спробуйте перефразувати
... це тільки початок. Спробуйте відредагувати текст.

Опис почутів дуже виразний, є гарні порівняння, досить емоційно, ніби і динамічно. але трохи затянуто.
... виходить добре на мою думку.


Догори
 Профіль  
 
ПовідомленняДодано: 18/07/2012, 04:22 
Офлайн

З нами з: 15/05/2012, 20:51
Повідомлення: 5
Дякую, Ніка, за приділену увагу.

Скараскатись - позбутись. А затянутість - то так, моє, і стосується воно, на жаль, не лише цього твору. Але що ж можна з собою зробити? Стиль викладення думок доволі повільний, усе хочеться охопити.


Догори
 Профіль  
 
ПовідомленняДодано: 19/07/2012, 17:20 
Офлайн

З нами з: 03/05/2012, 15:01
Повідомлення: 376
Прошу, ... Вітаю, що Ви визначились зі своїм стилем


Догори
 Профіль  
 
ПовідомленняДодано: 30/08/2012, 23:39 
Офлайн

З нами з: 18/05/2011, 09:55
Повідомлення: 10722
D-Man написав:
80 переглядів - і жодної відповіді?... Невже так бездарно написано? Чи не цікаво зовсім? Продовжувати хоч?

Я вам скажу, що просто людям читати ліньки. Мені сподобалося. Я сама пишу в подібному жанрі. Потік думок - це те, що викликає в мене захоплення та примушує почуття кипіти.
Думаю, що текст слід відредагувати. Багато неправильних конструкцій, що робить сприйняття важким. Можна трішки скоротити окремі речення та абзаци,щоб думка не виглядала затягнутою.


Догори
 Профіль  
 
Відображати повідомлення за:  Сортувати за  
Створити нову тему Відповісти  [ 8 повідомлень ] 

Часовий пояс UTC + 2 годин [ DST ]


Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість


Ви не можете створювати нові теми у цьому форумі
Ви не можете відповідати на теми у цьому форумі
Ви не можете редагувати ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете видаляти ваші повідомлення у цьому форумі

Знайти:
Вперед:  
Powered by phpBB® Forum Software © phpBB Group
Український переклад © 2005-2011 Українська підтримка phpBB