Відправити свій текст твору
Сьогодні: 21/10/2017, 07:16

Часовий пояс UTC + 2 годин [ DST ]



Створити нову тему Відповісти  [ 3 повідомлень ] 
Автор Повідомлення
 Тема повідомлення: Перший
ПовідомленняДодано: 07/09/2013, 22:03 
Офлайн

З нами з: 07/09/2013, 21:40
Повідомлення: 2
Розкинувся я на задньому сидінні, позаду Вані. Він скоро повинен був здавати на права, тому по-тихому брав батькову машину покататись при кожній можливості. Ми розмовляли про нелегке студентське життя, про сурових викладачів і веселі випадки з ними. Ваня розповідав, пам’ятаю, про одного який в своїй розмові до студентів вживав більше матів аніж звичайних слів, та коли в аудиторії була присутня особа жіночої статі він представляв з себе зразок словесної чистоти. Між собою звали вони його Герберт. Чомусь відклалося в пам’яті. В той момент в машину вернувся Толік.
-Ну що там? - запитав я
-Не замітив. Напевне сховався де сухо.
Дощ був сильний, можна сказати злива. Грунтову дорогу на якій ми стояли розмило добряче, вона тягнулась по всій вулиці допоки врешті не з’єднувалась з асфальтною. На цьому ж місці стояв ліхтар який і освічував частину асфальтної траси. Вулиця особняків, в основному двох і трьох поверхових.
Толік виглядав собаку нашого «пацієнта». Це була німецька вівчарка, яку він бачив раніше проходячи повз цей будинок ще вдень. А зараз хотів переконатись чи вона на прив’язі чи розгулює вільно по подвір’ю.
- На другому поверсі мерехтить світло, швидше за все телевізор. - продовжив Толік
- Це й звідси видно.-сказав Ваня
- Почекаєм ще трохи.
Сиділи ми мовчки. Дощ вибивав, здавалось, постійний ритм по капоті темно-синього фольцвагена. Світла не було ніде крім вікна нашого «пацієнта» і ліхтаря в кінці дороги. Так тривало десь хвилин двадцять. Я замітив у себе легкі судорожні посіпування лівого біцепса бедра, та не звернув особливої уваги. Тоді врешті вирішив порушити мовчанку:
- Ми тут обговорювали наших неадекватних викладачів, і як вони нам виносять мозок. Тобі пощастило що ти з ними не стикався…
- Будь яку освіту я можу отримати в бібліотеці і з виходом в інтернет, для цього не обов’язково терпіти таких персонажів. –перервав мене Толік.
Це була правда. І розуму і самодисципліни йому б для цього вистачило. В шкільні роки в нашому класі, який складався в основному з трієчників і ми Іваном були в їхньому числі, Толік вирізнявся інтелектом. Майже з усіх предметів у нього було відмінно, крім хімії та літератури, та це мабуть більше від неприязні до вчителів. Тим не менш вищу освіту здобували ми. За словами Толіка на те було дві причини: він не знав якій справі посвятити своє життя і друга більш банальна - нестача фінансів. Мінімальної пенсії його матері не вистачило б навіть на обід і проїзд, не говорячи вже щоб підмазати чиюсь мохнату руку.
Тому він залишився вдома, доглядав за нею і *цензура* водночас. Найбільш стабільний підробіток можна було вважати охорону в одному з клубів міста під назвою «Джунглі». Толя не вирізнявся великими габаритами, а був середньої статури, проте коли в чергову суботу він виходив працювати то все було завжди спокійно. Виносити не зовсім тверезих клієнтів не було проблемно.
- Хто він, ну типу чим займається? –спитав я
- Працює десь в органах здається, ну в тих кругах. А яка різниця? – Толік відповів
- Твоюж… Не міг раніше сказати. Та по ідеї нас запам’ятати не повинні.
- Може поїдем звідси - сказав Ваня
- Заходим, ми зайдем а ти лишайся - Сказав Толік
-Чого лишайся? Я що, дарма шапку покромсав - відповів Ваня
- А для чого там троїх? У двох справимось , припугнем старого тай підем. А з тебе більше користі в машині.
- Е! а собака? - згадав я
-Маску не забудь.- сказав Толік і вийшов із машини.
Вийшовши за ним, я одягнув маску яка одразу ж промокла наскрізь. Повільно ми попрямували до огорожі будинку…

2

Подолавши огорожу ми завмерли на декілька секунд в очікуванні що на нас кинеться псина, та її не було. Повільно ми підійшли до того боку будинку де у вікні мерехтіло світло, по-дорозі спробували чи часом не відкриті вхідні двері. А раптом? Вікно було зачинене, відійшовши до іншого боку ми побачили поряд з балкончиком наполовину відкрите віконце до якого можна було дістатись, все ж краще чим ламати щось. Та до балкону треба було спершу дотягнутись. Для цього Толік знайшов у траві звичайну дошку і притиснув одним боком вертикально до стіни, зробивши таким чином опору. Відштовхнувшись від неї він зачепився до балкону, підтягнувся, я повторив те саме. Та два рази зіскользнувши з мокрої деревини перш ніж вийшло як слід. Залізти у вікно було вже простіше.
Кімната в яку ми потрапили була ванною, підлога на ній була мокрою. Двері відчинені і крізь темний коридор було видно ту саму кімнату, диванчик та на ньому звисала нога старого. Я показав Толіку пальцем в тому напрямку, він відповів мені піднявши великий палець вверх і рушив першим. Заглянувши туди він покликав мене. Старий спав, заснув під телевізор, який працював досить голосно, як ми і думали. Перед диванчиком стояв кавовий столик на ньому були розкидані чіпси і порожній кухоль від пива. Три літрові бутилки пива валялися поряд.
Цей тип був низького росту і просто жирним, худими були тільки ноги, а все інше було округлим. Навіть пальці на руках. Толік замітив біля столику на землі валялась барсетка, нагнувшись над нею він витягнув паспорт. Погортавши сказав:
- Це він. Кравець Олег Миколайович. Прикинь, йому всього лиш 38. Скоч узяв?
-Тут.
- Розбудем?
- І відключаєм зразу.
Нагнувшись над ним і похлопавши по щоці, я нічого не добився. Вирішили в'язати сплячого. Він заледве не прокинувся коли ми перемотували йому ноги.
- Навряд ми його розбудем , хіба під холодний душ його…
- Куди таку тушу тягнути? Я знаю кращий спосіб.- сказав Толік
Двома пальцями він затиснув йому носа, і через декілька секунд старий почав прокидатись хапаючи ротом повітря. Відкривши очі він дивився на нас спочатку байдуже, потім завмерши, зрештою глянув на свої руки і зрозумів що він вже не спить і знаходиться в себе вдома. Ми не говорили ні слова. Незграбно сівши, пробурмотав:
- Це що за цирк? Ви хто такі?
- Олег Миколайович,- почав Толік – ви знаєте таку особу як Марія Соболь?.. так от, ми її давні знайомі які за неї хвилюються, по вашій вині між іншим, тому прийшли з вамице обговорити. Ми знаємо що вона заборгувала вам якщо не помиляюсь 700 доларів, і цей борг буде повернуто,ми вам обіцяємо. До погроз вдаватись було не обов’язково. Тому ми хочемо переконатись що таке не повториться знову.
За пару днів до цього, до його матері прийшла подруга і поділилась даною проблемою, заодно спитавши чи не знайдеться у них якихось грошей, аби віддати борг. Грошей у них не було, та й порадити вони нічого не змогли. Толік в розмову не встрявав, лишень запам’ятав його ім’я та місце проживання, що було просто бо містечко у нас не велике. Старий позволив собі пригрозити не зовсім напряму, але цілком зрозуміло, сказавши що знає де гуляє її дванадцятирічна дочка, в якій школі вона вчиться і так далі, тому краще їй поспішити.
- Це я вас навідаю, в СІЗО. Ви що синки, рішили що прийдете і просто так підете. Та вас завтра же закриють, і вашу подругу теж. Підіслала значить…
Толік витягнув із під пояса старий армійський ніж який дістався йому ще від діда, довжиною сантиметрів з двадцять-двадцять п’ять, з дерев’яною ручкою на п’яті якого вибито число 1942. Присівши на корточки і глянувши на нього спитав:
- Все обдумав?
- Та тут думати нема чого, перш ніж лізти сюди дізнались би хто тут живе.
- А він протверезів походу.-сказав я
- Ясно.- сказав Толік
Толік піднявся і підійшов до мене. Поклав руку на плечі і відвів в сторону.
- Здається в нас нічого не вийде.
- Валим геть? А якщо його трішки покалічити, думаєш одумається?
- Неа, стоятиме на своєму, а якщо і погодиться то завтра вже робитиме що й обіцяв, я то думав він тут сцяти буде від страху.
Та старий був не з таких, він погрожував як звичайній жіночці так двом майже 90-кілограмовим чоловікам що стоять перед ним і тримають його зв’язаним. Є такий тип людей які дражнитимуть шимпанзе крізь грати допоки та не вижде момент і не розірве їм обличчя. Олег Миколайович був з таких.
-Ей фраєр?! Ножичок краще викинь. Прилаштую тебе в місце по приємніше, надіюсь в тебе хороше здоров’я бо там воно тобі знадобиться , ой як знадобиться…
- Порозкидуй тут все, і прихопи щось типу ми щось шукали. Потім скинем десь по дорозі.-прошептав Толік.
Я пішов в сусідню кімнату і робив як і сказали. В темноті нічого не побачив, взяв тільки два золотих ланцюжки та годинник що лежали зразу на видноті, зробивши безпорядок вернувся до них. Толік за той час перерізав дріт від старого телефона і від стіни в коридорі, намотавши пару раз на руки він став позаду старого,щоб той нічого не запідозрив. Зате замітив я, і в той момент подумав що це може зайти надто далеко. Признаюсь мене охопила паніка, я перестав ритись по кімнаті, та Толік кивнув що б я продовжував. Знявши маску він нагнувся над старим і нервово посміхнувся. Цей глянувши на нього через плече сказав:
- ОО! Я бачу ти взагалі ідіот, та й по лиці замітно.
Толік посміхатись перестав і різким рухом накинув дріт на те місце де в старого повинна була знаходитись шия, при цьому перехрестивши руки і піднявши різко вверх. Емоція на обличчі жертви змінилась з радості на здивування, потім було неймовірне зосередження, під час якого він намагався вирватись всіма способами, йому навіть вдалося припіднятись на зв’язані ноги, та Толік відійшов на крок назад і ця потуга не дала результату. Накінець вираз його обличчя обернувся на страх, страх перед невідворотнім. Я викрикнув «ти що твориш?», та Толік нічого не чув, він завмер в одній позі із зігнутим руками і відкинувшись назад, при цьому очі його дивились в одну точку перед собою.
Коли останні посіпування Олега Миколайовича минули, він сів на підлогу не відпускаючи і не знімаючи шнур. Дивився далі перед собою, на цей раз в спинку дивана. Я взяв ножа і перерізав один кінець на руці, де залишились глибокі червоні сліди. Допоміг йому піднятись і ми спустились на перший поверх. Лишень там у вікно я помітив що дощ перестав іти , а ще я замітив на подвір’ї собаку хазяїна. І вона теж нас замітила, лаючи вона стала перед дверима. Толік зняв толстовку, намотав на руку і відкрив двері. Тварь зразу вхопилась у виставлену руку і почала тягнути її на себе. Я побіг до забору, переліз і поглянув назад. В темноті нічого було не розгледіти, лишень чути гарчання собаки, потім скавуління і Толік вибігає з дому з розшарпаним светром на руці, перескакує через огорожу і ми влізаєм в машину.
- Їдь давай! - крикнув я
Ваня рванув з місця. В вікнах почалось появлятись світло, інші собаки підняли шум.
- Що там?! – спитав Ваня.
- Ой все погано, все дуже погано…
- Він викликав ментів?
- Старому кінець.
- Як кінець? Здох?!
- Він поміг.- я кивнув на Толіка
- І що тепер?
- Не знаю, просто їдь давай!
Толік мовчав і дивився на дорогу. Знявши пошматовану толстовку з руки, накинув на себе. Майже годину ми катались по темним вуличкам міста, і від тієї вулиці були вже далеко. Я зайшов в магазинчик і взяв дві мінералки. Вже перед висадкою Толік повернувся до нас, повільно і широко посміхнувшись сказав:
- Здається пацани, я знайшов своє покликання.
Вийшов з машини і тихо закрив за собою двері.


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Перший
ПовідомленняДодано: 09/10/2014, 15:58 
Офлайн

З нами з: 07/09/2013, 21:40
Повідомлення: 2
Буду радий будь-якому відгуку.


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Перший
ПовідомленняДодано: 14/01/2015, 20:24 
Офлайн

З нами з: 14/01/2015, 20:22
Повідомлення: 2
Мені сподобалося. Спасибі. Лаконічно, стрімко, цікаво. Навіть моторошно у деяких моментах.Але, здається, текст незавершений. Хочеться продовження.


Догори
 Профіль  
 
Відображати повідомлення за:  Сортувати за  
Створити нову тему Відповісти  [ 3 повідомлень ] 

Часовий пояс UTC + 2 годин [ DST ]


Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість


Ви не можете створювати нові теми у цьому форумі
Ви не можете відповідати на теми у цьому форумі
Ви не можете редагувати ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете видаляти ваші повідомлення у цьому форумі

Знайти:
Вперед:  
cron
Powered by phpBB® Forum Software © phpBB Group
Український переклад © 2005-2011 Українська підтримка phpBB