Відправити свій текст твору
Сьогодні: 27/06/2017, 14:43

Часовий пояс UTC + 2 годин [ DST ]



Створити нову тему Відповісти  [ 1 повідомлення ] 
Автор Повідомлення
 Тема повідомлення: Кохання в один кінець
ПовідомленняДодано: 13/01/2015, 17:51 
Офлайн

З нами з: 13/01/2015, 17:49
Повідомлення: 1
Кохання в один кінець.

...З нашоі першоі зустрічі я також вчився йти уперед.
Думаю що так...
І одного разу, коли я зайду далі... значно далі
Думаю тоді
Ми знову зустрінемося.
Макото Сенкай. "Сад слів".

Неважливо те, як сильно кохають тебе. Важливо те, як сильно кохаєш ти.

...Я сиджу на лавці. Десь на Сумській. Переді мною звідкісь нізвідки виринають різнокольорові блискучі машини і так само неочікуванно зникають у нікуди. Я мовчки проводжаю іх поглядом. У Харкові зараз осінь. Місто приготувалося до перших холодів. На деревах ще можна бачити скуйовджене потемніле листя, але у повітрі вже відчутно дихання Півночі. Це дихання, вступаючи у реакцію з моім, створює загадкові маленькі білі хмаринки, які одразу кудись несе не по-осінньому суворий вітер. Я надто легко вдягнений для такого дня, і це вже стало відчутно. Але я чекаю...

Наша перша зустріч відбулася якось зовсім несподівано. Я — зовсім молодий студент. Вона — доросла заміжня жінка. Чи міг я колись подумати, що між нами пробіжить та іскра, що розпалить у моєму серці вогонь, який буде гріти мене три роки поспіль?

...Біля мене проходять люди. Різні люди. Вони кудись поспішають. Звичайнісінький собі робочий день. Дівчинка на рецепції сказала мені, що Та-На-Яку-Я-Чекаю дещо затримується, тож доведеться почекати трошки довше. Я вже достатньо замерз, тому піднімаюся з лавки і неквапливо міряю кроками простір перед входом у клініку. Ловлю себе на думці, що зараз я, напевно, схожий на тигра у зоопарку, який, не маючи простору та свободи, вимушений так само міряти неквапливими кроками свою клітку. Я теж не маю простору та свободи. Я боюся пропустити повз ту людину, заради якої я знайшов цю клініку у багатотисячному місті...

Перше що було — це її очі. Вони були трохи з хитринкою і в них була якась непомітна доброта та ніжність. А ще — голос. Якийсь по-особливому приємний. Чи то мені здавалося що він по-особливому приємний, оскільки я дивився у її очі і відчував що поринув у них надовго. Одне слово — ті очі затягнули мене у свою глибину і не хотіли відпускати. Я, немов баран, дивився на них і думав як краще охарактеризувати той стан у якому я зараз перебуваю. І, не знайшовши нічого підхожого, відступив — просто мовчки вислухав її, якось ніяково посміхнувся та вийшов.

...Велике місто. Жити у великому місті — це, напевно, добре. Воно затягує тебе у свій вир і змушує крутитися у ньому як скажений, намагаючись підлаштуватися під швидкість течії. Це налаштування зберігається у тобі до кінця життя, допомагаючи здійснити незліченну кількість справ за той невеличкий проміжок часу, що відміряно тобі у Книзі Творця. Час пік. У центрі міста утворюються корки, у яких нетерпляче гудять машини. Це все нагадує великий мурашник, чи то навіть вулик, у якому усе гудить, рухається та підпорядковується невловимому порядку. Десь у цьому порядку зараз і та, на яку я терпляче чекаю...

Я нетерпляче чекав того моменту, коли зможу побачити її знову. Треба признатися, я сам шукав будь-якого приводу, аби знову потрапити під світло тих її очей. Чи було якесь почуття у мені того часу? Хтозна. Але ті її очі і посмішка, невловима за медичною маскою, змушували моє серце битися частіше. Цікаво, чи помічала вона це? Та хіба було це важливим у той момент? У момент, коли народжувалося кохання, яке назавжди залишиться у історії мого життя.

...З часу нашої останньої зустрічі пройшло чотири роки. Цікаво чи впізнає вона мене?..

Якоїсь з тих перших наших зустрічей, коли у щирості мого почуття годі було й сумніватися, а вона, коректно тримаючи дистанцію лікарської етики, підтримувала наші надкороткі, але емоційно-дружні суто ділові розмови, я вирішив, що було б непогано зізнатися їй у всьому, та одним рухом вирішити питання взаємності тих почуттів. Але мене зупинив жовтогарячий блиск на пальці її тендітної правої руки. Питання було вирішено і я змовчав. Але підступний вогонь, що їв мене зсередини, вирішив не згасати.

...Я напевно змінився з того часу. Я більше не той худорлявий студент з подовженим обличчям. Та й почуття мої, з того часу, вже давно змінилися, хоча старі вуглики того полум'я ще жевріли десь у глибині моєї душі, вже не здатні розпалити вогню, але зігріваючи ті далекі кутки моєї пам'яті, що зберігали спогади про моє кохання до неї — заміжньої жінки, старшої від мене майже на десять років...

Минув майже рік. Мої візити до неї стали рідшими, а відношення до неї — більш стриманим та дружнім. Зовсім не хотілося ламати чиюсь сім'ю — не дозволяло, напевно, виховання. Але одного разу я помітив, що обручки на її пальці немає. Звичайно ж наївно було так прямо вважати, що відсутність обручки на її пальці обумовлена змінами у її житті, але це був один-єдиний шанс і я просто мусив ним скористатися, інакше я міг картати себе усе життя за той один крок, який я одного разу не зробив.

...Що вирішувала ця наша зустріч через роки? Навіщо вона була потрібна? Важко сказати. Опинившись у тому місті, де я пережив ті давні, але такі теплі емоції, щось увімкнулося у тому самому закапелку моєї пам'яті. Той давній вуглик розжеврівся та прошепотів на вухо “Знайди її”. Тож нічого не залишалося, як піти та знайти її. Що це було? Напевно, бажання знову пережити ті давні та дивні відчуття. Те саме бажання, що заставляє мене зараз натискати на маленькі білі кубики з викарбуваними на них літерами. Адже коло, врешті решт, повинно замкнутися...

Вона якось ніяково опустила очі, від чого я відчув себе не зовсім людиною. Вона натякнула мені на лікарську етику, на те що вона трошки старша від мене та має дитину, але полум'я вже палало знову. Хіба знала вона, що її слова нічого не змінили. Тоді я зрозумів вираз “виросли крила”. Так от. Вони таки виросли. Бо я їх відчув.

...Хто сказав, що кохання обов'язково повинно бути взаємним, а інакше воно змушує страждати? Кохання просто повинно бути. Це те відчуття, що дає нам один з тих поштовхів, які змінюють наш рух у тому вирі життя. Напевно треба дякувати Богові за те що він придумав таку річ як кохання. Тому що коли ти кохаєш — під твоїми ногами весь світ...

Я користувався тими крилами на повну, адже будь-які крила мають моторесурс, після якого вони обов'язково зламаються, якщо їх вчасно не підлатати, або не знайти їм гідну заміну. Я писав їй вірші, я насолоджувався просто її присутністю поруч з собою. Вона відносилась до мене дружньо, але, як завжди, тримала між нами дистанцію тої самої лікарської етики, немов Мальчиш-Кібальчиш вперто не бажаючи розкривати подробиць про себе. Я ж, немов Нат Пінкертон, де правдами, а де й ні здобув її домашню адресу, телефон та дізнався коли в неї день народження. Тоді у моїй голові дозрів план.

...Пройшла майже година. Я вже перестав відчувати холод, але, натомість, почав відчувати побоювання. Коли я її побачу, що я їй скажу? Але надмірне планування душить у людині талант імпровізації, тому я наказав своєму вуглику спалити той паперовий сумнів...

І ось, нарешті, настав той самий день. Я ще раз звірив усі дані, перетелефонував на відомий мені номер та впевнився, що та, заради якої і була розроблена ця надтаємна операція, вдома. Після чого зайшов до квіткарів та купив там сімнадцять білих троянд (що, у моєму уявленні, мали символізувати сімнадцять років невинності) та десять червоних (що, відповідно, мали символізувати решту), а також вітальну листівку для повного комплекту, яку, підписавши, вклав у той букет. Виконавши такі необхідні дії я попрямував за відомою мені адресою.

...Іноді люди ведуть себе немов метелики, що вперто летять назустріч вогню. На відміну від метеликів, люди іноді точно знають куди вони летять і що їх чекатиме, коли вони досягнуть своєї мети. Але часом здобуті у цьому вогні переживання коштують набагато більше ніж крила метелика...

Під'їзд був зачинений, але хіба ж це є перепоною для “Ната Пінкертона”? Визначивши код замка по витертих від часу кнопках я увійшов у під'їзд. Але тут славетного “Ната Пінкертона” спіткала халепа. Той самий сумнозвісний паперовий сумнів закрався у душу та почав гризти її зсередини. Треба визнати — він тоді таки переміг. Тому, коли я побачив на сходах дядька, який чемно наводив у під'їзді порядок, я дуже зрадів та вирішив попросити його передати квіти до потрібної мені квартири, тим самим скинувши з себе тягар тої ніяковості, що висіла наді мною в очікуванні коли ж я зустрінуся очима з об'єктом своїх почуттів, аби добряче посміятися з того, як я буду вибирати необхідні слова та вирази щоб адекватно пояснити мету свого візиту. Тому я, привітавшись, попрохав чоловіка у шортах та футболці допомогти мені, та передати мої квіти у одну з квартир у цьому під'їзді. Той, щиро посміхнувшись вусами, згадав, напевно свою молодість та, очевидно, вирішивши допомогти молодому ніяковому хлопцеві здійснити свій добрий намір, запитався мене у яку квартиру я бажаю щоб було доставлено ці чарівні квіти. Те що відбулося потім нагадує драму з російських мильних опер, але Бог здатен утнути ще й не такі штуки. Коли я, нічого не підозрюючи, назвав відому мені квартиру, дядько якось здивовано подивився на мене та вимовив: ”Але ж там, взагалі то, моя дружина!”. На що я не знайшовся що відповісти, окрім: “Значить їй і передайте”. Завіса...

...Хіба знає людина куди заведе її доля? Хіба є вона хазяїном свого життя? Бог сміється, дивлячись на те, як ми плануємо своє життя, та раз за разом ставить нас у становище, коли ми змушені визнавати свої помилки. “Я ніколи не дозволю собі кохати старшу за себе жінку”. “Я планую створити сім'ю не раніше ніж у 28 років”. “Я ніколи не повернуся назад”. І ось я, одружений чоловік 27 років, стою і чекаю одружену, старшу за себе жінку, яка, свого часу, полонила моє серце...

Треба віддати належне стриманості та толерантності чоловіка тої жінки, яку я кохав. Обійшлося без найменших інцидентів, а моє привітання досягло адресата. Я повертався додому на тих самих крилах, хоча й відчував, що вогонь усередині мене починає згасати, адже сім'я — це та святиня, втручатися у яку я не мав права. Зате я мав повне право кохати і відчувати, незалежно від взаємності свого почуття, чітко визнаючи що це — кохання в один кінець. Потім була осінь, за нею зима. Ми, як і раніше, спілкувалися у робочій обстановці, хоча це почуття мало вже швидше м'який пастельний колір. А літом закінчилося моє навчання і доля кинула мене у новий вир вже зовсім нового міста, до нового життя, нової сім'ї та нових пригод.

...І ось я бачу її. Вона йде вулицею така сама загадкова як і тоді, чотири роки назад. На ній темного кольору пальто, припасоване по фігурі, а в руках, одягнених у м'які шкіряні рукавички, вона все ще тримає ключі від машини, яку залишила десь поряд. Чи пам'ятає вона про моє існування? Навряд чи. Вуглик у моєму серці жевріє сильніше. Я посміхаюся до неї та кажу : “Доброго дня!”, називаючи її ім'ям та по-батькові. Вона посміхається мені, відповідає: “Доброго дня!”, та зникає у дверях клініки...

13.01.2015р.

Присвячується жінці, що назавжди увійшла у історію мого життя.


Догори
 Профіль  
 
Відображати повідомлення за:  Сортувати за  
Створити нову тему Відповісти  [ 1 повідомлення ] 

Часовий пояс UTC + 2 годин [ DST ]


Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість


Ви не можете створювати нові теми у цьому форумі
Ви не можете відповідати на теми у цьому форумі
Ви не можете редагувати ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете видаляти ваші повідомлення у цьому форумі

Знайти:
Вперед:  
Powered by phpBB® Forum Software © phpBB Group
Український переклад © 2005-2011 Українська підтримка phpBB