Відправити свій текст твору
Сьогодні: 29/06/2017, 13:05

Часовий пояс UTC + 2 годин [ DST ]



Створити нову тему Відповісти  [ 1 повідомлення ] 
Автор Повідомлення
 Тема повідомлення: Забутий бог
ПовідомленняДодано: 10/05/2015, 14:21 
Офлайн

З нами з: 08/05/2015, 17:19
Повідомлення: 2
Пролог
Спочатку було ніщо…
Пітьма заповнювала безмежним морем пустку, де колиску сплело первозданне сім’я. Хаос був йому за батька, а ніч за матір. Тисячі років дрімало воно в холодних обіймах, допоки світло не випило до останньої краплі море пітьми. І тільки тоді перші паростки знаменували народження прабатька богів –Архона. Хаос подарував йому владу створювати світи, а мати - владу над небесними світилами, що з’являться з його рук.
І коли зірка Серітель опустила своє *цензура* волосся в океани новоствореного світу, земля піднялась над водами, а гори зламаними зубами вплелись у чорні хмари. Сухий вітер шматував сльози Архона, що лились дощем на мертву землю. Руки бога не могли дати життя.
А потім прийшла вона. Гармонія.
І взяв її він у жінки. Й народила із лона квітучі поля зі стадами тарисів, поміж яких стрибають срібнорогі меонари. Поцілунком віддала йому малахітові ліси населених химерними істотами, де предки турійців, гримів і фіонелів зачали еру Світла. Однак не довго тривала часи розквіту перших цивілізацій. З народженням чотирьох братів змінилось все.
Першим був Прімус. Батько людства із серцем героя та з душею жорстокого вбивці. Наступний з’явився на світ Седнор з вічною спрагою до крові. А роду ельфів дав початок Ілар з очима провидця. Та тільки руки копача дістались Тоіну – предку гномів. Повстали вони один проти одного за любов до батька. І не було кінець війнам та смертям, поки Гармонія не подарувала Архону дітей-богів, що стали правити стихіями.
Втомився бог від чвар нащадків. Залишив їх на поталу долі природи. Став забутим богом у річці часу. Легенди, що пам’ятали його, розвіяні вітром на очах у Гармонії. Мати каялась у своїх вчинках. Зненавиділи дітей своїх за пролиту кров. І направила гнів свій проти них, але Архон вийшов з небуття на захист дітей. Став деревом й заховав у корінні, щоб не знайшла мати. Та від гармонії не утичеш. Ніколи. Материнське серце зм’якшило покарання. Діти змушені переживати усі пори року в одну добу. Тільки найсильніші виживуть у круговерті природи.
У ельфів ходить повір’я. Коли Архон повернеться з небуття, а Гармонія пробачить своїх дітей – настане день Очищення. І кожен постане перед судом, заплативши кроваву данину. День цей не за горами.

Розділ I
«Коли Прімус виконав завдання Архона, бог подарував йому жінку із плоті і крові для зачаття першого короля Ардонської імперії. Ім’я ж йому – Хеатон.»
«Історія Ардонської Імперії» Хіарад Розумний

Коли він прокинувся, ніч запустила чорні пальці йому в очі. Місяць кидав світло в убогу на меблі кімнату, утворюючи химерні тіні. Голова розривалась від похмілля тисячами спалахів, в той час, як правиця досі лежала на груді повії. Жінка насолоджувалась залишками сну. Похитуючись, маг підійшов до стола. На пустельній поверхні в променях світла лежав конверт із пожовклого грубого паперу. Зміємоподібна печатка захищала вміст. Томас вказівним пальцем перехрестив її, і та розкривши пащу розтворилась червоним димом. Лист зашарудів під пальцями мага. Сині очі швидко забігали по рядках послання, а зуби оголились в оскалі. Через декілька хвилин чоловік стояв за межами квартири, що знаходилась в трущобах для гномів. Сморід впивався гнилими зубами в легені, коли маг повернув за ріг вулиці в темний провулок. Зробивши декілька кроків хтось вхопився за ногу. Маг рвучко опустив погляд донизу. З темряви виникло обличчя старого жебрака вкрите глибокими зморшками. Риб’ячі очі тремтіли в запавши очницях. Від нього відгонило потом і брудом. Брунатна язва червоною піною розповзлася по лівій щоці. Старець завагався, а потім промовив зачавкавши беззубим ротом:
- Не пожалійте копієчку, пане. – Прохрипів дід витягуючи руку, на якій не вистачала мізинця.
- З дороги, старий пердуне! – Засичав чаклун. Губи перетворились на білий шрам.
Томасу здалося, ніби обличчя жебрака літало в повітрі, неначе риб’ячий міхур наповнений гарячим повітрям. А потім зацідив носком чобіт у висок старому. Кров бризнула на бруківку залиту відходами квартир, яку зливали донизу з вікон. Той похитнувся й обличчя зникло в лапах пітьми. Рука кволо сповзла з ноги чаклуна, що потім глухим ударом впасти додолу.
- Так ліпше. – Промовив сам до себе й рушив далі облизуючи губи.

Провулок виставив оборону у формі високої стіни з червоної цегли зарощу пожовклим виноградом. Дрібні ягоди звисали чорними сльозами на мертвих вузлуватих погонах. Чаклун зупинився майже впритул до бар’єра й виставив руку уперед на рівні очей. Долонею зашурхотів по поверхні у пошуках таємниць. Лоза ковтала пальці немов, гралась у піжмурки. Через мить знайшов. Повний місяць виглянув з посічених хмар, щоб освітити обличчя Томаса. Тіні спадали на праву сторону тіла чорним потоком, коли він натиснув на важіль.
- Відкрий свої таємниці. – Прошепотів він.
Ніби живий організм, бар’єр викашляв із себе хмару пилу під ноги новоприбулого. Жовтуватий туман заковзав по стінах квартир, холодячи камінь. А потім червоне світло розбіглось по стиках цегли, немов по артеріях несучи крові. Стіна в ту ж мить трансформувалась у горгулью з головою лева. Кам’яні очі статуї сяяли холодною блакиттю, що відбивалась на дні очей Томаса.
- Проходь. – Промовила утробним голосом.
Чаклун привітав її легким кивком й переступив межу.
Ніч увійшла у свої володіння й керувала ним як їй забагнеться. Прекрасний парк прикордонного міста Ліатан перетворився на дрімучий ліс зі своїми жахливими таємницями. Захисний купол міста світився міріадами зірок від дотику льоду, ховаючи налитий кров’ю Місяць. Маг йшов швидким ходом, майже біг. Пісок під його чобітьми хрустів відаючи глухим шумом. Він був високого зросту. Чорне волосся коливалось мов пір’я крука в такт руху. На вигляд – не більше тридцяти років. Та хто взагалі знає, скільки років чаклунському поріддю. Сині очі вигравали силою й холодом. Обличчя - без жодної неправильної лінії. Блідість підкреслювала його красу.
Дорога вперто звертала направо й повела мага униз до річки. За деревами виднілось вогнище, заплямоване ореолом тіней. Підійшовши ближче, зрозумів, що спізнився, суд розпочався без нього. На березі інколи переступаючи з ноги на ногу гуртувалось з десятка магів й нічних істот. Серед них впізнав гримів, турійці, фіонелів і вампірів. Погляд упав на знайоме обличчя в юрбі, тому рушив до нього.
- Ти спізнився Томасе. - З докором сказав Дункан.
- Ну вибач, порошок призиву зараз важко знайти. - Всміхнувся маг. За що її судять? – Томас дивився на прив’язану до дерев’яного стовпа вампіршу.
- Її звинувачують у порушені домовленості про недоторканість людей в міжрасових стасунках. Вона була вимазана в крові свого чоловіка, коли її знайшли біля нього.
- Хто буде її захищати? – Перевів холодні очі на друга.
- Усі відмовляються, – буденно промовив той .- Ніхто не хоче втягувати себе у цю марудну справу.
- Люблю такі випадки, це якраз по мені…- З усмішкою сказав чарівник.
- Її ім’я Анабель. – Прошепотів на вухо Дункан.
Томас дивився на неї поглядом раба, закутого в кайдани хтивості. . Вона стояла майже оголеною. Чорне волосся сягало пояса, прикривало красиві пружні груди. Зелені очі дивились пустим поглядом на землю. Шкіра відсвічувалася тьмяним сяйвом на гранатовому світлі місяця. Плаття перетворилося на лахміття заплямоване кров’ю. Це створіння ночі квітло красою хоч і в такому стані.
В центр кола, який утворився з присутніх, вийшов чаклун…
Зовнішність вказувала на те, що він судовий чаклун п’ятого рангу. Жахливі шрами павутинням вкривали обличчя, які здобув у війні проти вампірів. Габріель – смерть із тіні…
Він зняв свій плащ й кинув на землю, але той не встиг упасти згорів зеленим полум’ям.
- Панове! Всіх радий тут вас бачити! – Промовив Габріель окинувши натовп. - Здається брехливості вампірів немає меж.
Слова зринули з уст коли він підійшов до Анабель. Вказівним і середнім пальцем підняв її голову й з огидою подивився у пусті як сама безодня очі. Вони подарували йому тільки холод.
- Ці падлюки розірвали договір й готовляться до війни. А, це…- кинувши косий погляд на Анабель – тільки початок. Цьому давно судилось стати, проте ваші очі були закриті пеленою, бажанням миру… Усі ви тут - стали зрадниками, коли пішли на цей союз. Де поділась клятва вбивати без пощади цих кровососів? Вампіри завжди залишаться нікчемними істотами, які від одного погляду на кров стають….
- Досить! Я вирву твою горлянку!
З натовпу вирвався молодий вампір, з древнього роду Харду. Дехто з присутніх прошепотів…Мердок.
Стискаючи міцно в руках когунський клинок він кинувся на Габріеля. Його меч здалося досяг цілі, лезо проштрикнуло місце де знаходилось серце чаклуна.
- Вирви, якщо зможеш. – З насмішкою промовив суддя.
Габріель вхопився лівою рукою за меч. В місці його дотику лезо почало тріскатись й зламалось. Різким рухом він витягнув залишок клинка з грудей й кинув у вампіра, але той встиг відскочити. Лезо пройшло над ним ледь зачепивши щоку й застрягло в стовбурі дерева. Краплі крові упали кристалами гранату на випалений грунт й всмоктались у нього червоним маком. Тієї ж митті чаклун вдарив долонями в землю і змієподібне коріння обвило з шипінням ноги юнака.
- На коліна! – Із злістю закричав Габрієль.
Суддя виставив перед собою руку і зжав долоню в кулак. На цей рух відреагувало коріння й примусило вампіра схилитись на коління.
- Ти заплатиш носферату. Рутос Морту! – Чорне світло спалахнуло під нігтями правиці.
Коріння миттю покрились шипами роздерши плоть. Багряна кров бризнула з ран… Вампір стримався й не закричав. Груди почали наповнюватися рілиною, а час ніби спинився. Гострий біль бив у виски повертаючись відлунням до ран. Сили покидали його тіло. Не в змозі більше триматися він почав непритомніти. Хлопець покосився й впав набік. Його зір був спрямований на Анабель.
«Сестро…» - ледве ворушачи губами прохрипів Мердок. Пітьма окутала його свідомість.
- Арденс еторос!
Коріння блискавично вкрилось білим вогнем, не обпалюючи вампіра. Магія розпалась.
- Досить Габрієле – Промови Томас, зробивши крок уперед із живого кругу. Руки палахкотіли ферійським полум’ям. - Зараз не його судять. Якщо ти вб’єш, ти розв’яжеш війну і зруйнуєш мир, до якого ми йшли тисячу років!
- Та як ти смієш мені наказувати, прихвостень некромантів! – Просичав Габрієль. - Тебе на світі ще не було, як я вже вів у бій армію Ардонської імперії. Тому не тобі мене судити!
- Я маю повні права тобі наказувати. – Томас подарував йому хижий оскал. - З цього моменту - виступаю її захисником.
Чаклун свиснув й тієїж миті із рота випурхнув крихітний соловей. Пташка обігнувши у повітрі коло, стрімколов розбилась об груди підсудної, залишивши по собі тавро у формі пір’їни.
- Це не тобі вирішувати! Я викликаю стража, і тоді побачимо на чиїй стороні закон! – Плювався отрутою Габрієль.
Суддя відійшов від Анабель на декілька кроків. Його очі спалахнули червоним сяйвом, ніби жар від вогню. Обличчя вкрилося знаками бога Арадона. Символи нагадували змій, які ворушилися на сонці. Вуста зарухались в закляття, а руки піднялись до неба: «Екскубаріум фар харотос вобіс! З’явися тут, в цей час пороку!»
Після цих слів з неба з гуркотом впала статуя. Від удару земля затремтіла, ніби листя чорної верби від співів північних вітрів, які є частими гостями в краях Архона. Це був страж. Статуя здіймалась вгору на два сажні й була зроблена з місячного каменю, який відсвічувався перламутром в очах присутніх. Фігура являла постать жінки закутаної в чорних плащ . Обличчя стража ховалось в тіні каптура. Пасма волосся, мов нестримна річка виливались з під нього й текли їй до ніг. Руки й ноги були приковані ланцюги до грубої книжки, яку тримала витягнутою перед собою. Томас запримітив, як її шию окутує змія, знак Арадона. Багато забуто древніх легенд ери Світанку. Але, ще пам’ятають сиві голови волхвів про ті часи. Ілан, дочка ельфійського короля, Фаріеля Кровавого, уклала першу заповідь Архона., в якій йшлося про давніх богів, і їхню відповідальність перед дітьми цієї землі. Та вона не знала, як прогніває цим древніх. Занадто великі права вона взяла на свої тендітні плечі. І цим прирекла себе на смутне майбутнє затьмарене гнівом богів. Лють виплеснулась на неї мов хвиля бездонного океану гнана вітром. З тих часів вона мусила складати правила для дітей Архона, яких хотіла так оберегти від свавілля і жорстокості древніх. А щоб її тіло не змогло стліти, коли смерть прийде за нею, боги створили статую і заточили душу в камінь.
Габрієль підійшов до Стража, його рука доторкнулась її щоки. Знаки на обличчі суді ожили й чорнильними зміями переповзли на шию, а потім через руку на статую. Символи миттю вкарбувались в камінь, покривши все тіло Стража безкровними судинами… З кожним наступним трансформацією, вони спалахували зеленим світло, немов далекі вогники. Почувся утробний стогін ніби із могили. Страж прокинувся… постать ожила.
- Хто мене викликав? – Голос наповнювався муками.
- Я, Габрієль, судовий чаклун п’ятого рангу. Прикликав тебе на суд, заради справедливості. Прошу тебе використати заповіді Архона для осудження цієї тварини. – Губи на вустах судді перетворились в білий шрам.
- Моя душа палає! Врятуй мене від мук. І випий ти за мене, моя прокляття із чаші мороку. – Голос тремтів мов лист піднесений вітром. - Моя біль відкриє браму в нову заповідь Архона. Лиш три дні даю тобі, щоб врятувати життя від смерті. І ніхто не в праві змінити ці слова.
Раптом, статуя почала розсипатись в прах, який розвіявся за вітром, линучи між деревами в нічну темряву.
- Стривай, що це значить? – Загорлав Габрієль. – де суд? Де воля богів? Не смій так йти, нічого не сказавши. – Суддя не припиняв кричати.
Він отримав свою відповідь. Вітер доніс шепіт зникаючого силуету: «три дні, ось твоя справедливість»
Габріель залишився незадоволеним рішенням Стража, але не міг порушити її слів.
- Даю тобі три дні на пошуки доказів її невинності. По закінченню терміну її стратять у вежі Відчаю. А поки що, заберіть її в темницю Днора. - Кинув слова немов під ноги.
Після завершення суду всі звільнились від обов’язків. Нічних гостів більше тут ніхто не тримав. Безтямного Мердока брати по крові винесли на ношах. Останніми галявину покинули Томас і Дункан. Йшли мовчки. Кожен перебирав у своїй голові події які трапились. Ніхто не думав, що доля піднесе такий сюрприз. Чаклуни все сильніше занурювалися в гущу нічного парку. Дункан не хотів першим починати розмову, розуміючи, що не зможе його відговорити. Він підняв голову до нічного неба, яке було всіяне зорями.
- Як дивно, – сумно всміхнувся Дункан. Томас зупинився. Не обертаючись до друга, спитав.
- Що дивно?
- Чому зорі, які є розжареними кулями можуть дати людям тільки холод й німе світло.
- Вони в мільйонах світлових років від нас.
- Ніколи не був сильний в астрономії. – Вимовив Дункан, продовжуючи вдивлятись в безмежні простори неба.
- В мене є шанси переконати тебе, Томасе?
- Я не зміню свого вибору. Навіть ти не зможеш мене переконати.
- Цього я й боявся…Назад шляху не буде. Зупинись поки не пізно.
- Колись я вже зупинився і втратив її – Ару. Більше я такого не зроблю.
Дункан перевів погляд на Томаса.
- Анабель дуже схожа на неї… Чи не так? Ось чому ти хочеш їй допомогти?! Але знай, цим ти Ару не повернеш.
- Я знаю! – Томас знервовано закричав. Ехо прокотилось через весь парк, вдаряючись об кремезні дерева. Злякані птахи здійнялись в небо на якому народжувався ще один світанок. По чаклунському обличчю стікали сльози. Його дихання збилось, він почав задихатись. Томас покосився і впав на коліна.
- Я знаю, що цим її не повернути, але я так хоч трохи спокутую свою винну перед нею. Моє серце вже сто років горить в полом’ї мук. Коли побачив Анабель, зрозумів, що вона моє прощення перед Арою. Тому я не дам їй згнити в землі.
- Ти егоїст, Томасе! Ти думаєш про свою спокуту, а не про Анабель. Ти погубиш себе і її. Ара цього не хотіла. Ще раз прошу тебе, зупинись, не тримайся за могилу минулого.
Дункан подав йому руку, щоб той звівся, але Томас проігнорував його допомогу. Він оперся на коліна і так зміг звестись на ноги
- Ти не зміниш мого рішення.
- Ну що ж, мабуть самі боги хочуть щоб так сталось. Я не можу тягатись з богами. – Дункан усміхнувся. Але знай - на мою поміч не розраховуй. Бувай друже.
Дункан свиснув і в цю ж хвилину із туману, який окутав вже дорогу виринув чорний кінь. Він легким рухом заплигнув на коня і пірнув з ним в пітьму яка вже майже зникла.
- Бувай друже. – Тихо промовив Томас.
Перше проміння пробилось крізь густі крони дерев. Багряне світло запалило весняне листя, що літали в повітрі, мов маленькі феї. Парк знову набрався кольорів життя і пульсував надією на мир. Але чи на довго…


Догори
 Профіль  
 
Відображати повідомлення за:  Сортувати за  
Створити нову тему Відповісти  [ 1 повідомлення ] 

Часовий пояс UTC + 2 годин [ DST ]


Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість


Ви не можете створювати нові теми у цьому форумі
Ви не можете відповідати на теми у цьому форумі
Ви не можете редагувати ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете видаляти ваші повідомлення у цьому форумі

Знайти:
Вперед:  
cron
Powered by phpBB® Forum Software © phpBB Group
Український переклад © 2005-2011 Українська підтримка phpBB