Дніпро № 1–6

95 / 100

95 Поезія
Досвіт
Ще досвіт вологий такий і притлумлено-сірий,
Ще променя світлий кучерик заплутавсь між гір…
Та мить – і ранкового сонця тоненькі рапіри
Проткнуть і розкрають на клаптики світ, як папір.
Ще бджоли дрімають, напившись квіткового трунку,
Сховавши медовий бурштин у тугі стільники.
І, наче вуста у чеканні палкого цілунку,
Троянди зімкнули тендітні свої пелюстки…
Й чатують спросоння, допоки мереживний ранок
Пригубить з духмяних голівок намисто роси,
І світ зодягнеться в лелітковий диво-серпанок,
І сріблом поллються пташині дзвінкі голоси!
Ще руки мої нерухомі на теплому ложі
Чекають гарячого подиху й ніжних торкань…
А десь за вікном розвидняється небо погоже,
І сонце між гір вибухає, як пишна герань.