English Українське

Facebook YouTube Суперкниги

Вхід
для передплатників

Ввести код абонемента

Рубрики, Форуми

НЕЗАПЕРЕЧНА КРИТИКА

 

Фізичне винищення українців було закономірним наслідком колонізаційної політики радянської імперії. Першийголодомор прийшовся Україноютоді, коли вони формально ще буливідокремлені від Росії, однак це незавадило Червоній армії розпочатив українських селах узаконенийграбунок, названий «продрозверсткою».Протистояння селян, зневажливоперейменованих у «куркулів», породилобагаторічний опірзагарбникам,однак не змогло відвернути від націїкатастрофи винищення. Зазвичай,

говорячи про Голодомор, маємо на увазінаймасштабнішу трагедію 1932–1933 рр.,однак мільйони людських життів забралитакож 1921–1922 та 1946–1947 рр.� a��Э �� як у горобця, учитель Остап Захарович за кусень хліба виконували сумну роботу — їздили від хати до хати й запитували: чи є в домі покійник? Якщо нема — то й слава Богу, котили далі. Але страшна епідемія голодних днів, тижнів, місяців забирала життя односельців, і тяжко було знайти бодай одну хату, де б вижила вся сім’я. Навесні більшість хат мовчки дивилися пусткою на колись гомінкі вулиці села, на зарослі бур’янами стежки. Голод смертельною косою забирав життя. На пам’яті молоденького школяра перші поховання — з плачем та гучним голосінням, а потім, коли люди виснажувалися й сили покидали їх, хоронили без трун, ледь прикривши труп рядниною, тягли на цвинтар. А навесні, коли й цю страшну місію не могли виконувати змарнілі, опухлі від голоду люди, страшну роботу — збирати урожай смерті — доручили школяреві та учителю, яких школа, як і інших учнів, у силу можливостей підтримувала їжею. Але з кожним весняним днем до навчального закладу все менше й менше приходило дітей. Не тому, що їм набридли матаржаники з лободою, ботвою чи з гички буряків, а тому що дітвора набивала животи дикорослими й їстівними травами, і це було останнє їхнє бажання — наїстися й покинути світ. Трупи відвозили не на цвинтар, бо ні в кого не було сил копати могили, а під ліс, до яру, і складали, зверху присипаючи вапном.

 

Страшний рипучий віз завернув до хати, де жив найкращий друг Павла Лука.

— Чи є в хаті покійник? — звично запитав Остап Захарович.

У відповідь — тиша. Воли зупинилися. Павло зліз із гарби й пішов до занедбаної хати.

— Шарик, — погукав собаку, який непорушно лежав біля порога. Вітерець злегка перебирав руду шерсть чотириногого друга. У горлі щось зашкребло. Хлопці любили собаку, який те й робив, що крутився біля їхніх ніг. А коли на риболовлю збиралися, то його радощам не було меж — біг попереду друзів, підстрибував і все намагався лизнути в обличчя то Павла, то Луку. Біля річки ганявся за метеликами й терпляче чекав, коли на гачок піймається рибина. Тепер же непорушно лежав біля його ніг. Павлове серце відчуло щось недобре, він переступив поріг хати, яка зустріла його тихо й мертво.

Картина вразила хлопчика. Простягнувши руки, мов сліпець, на припічку лежав батько Луки Данило. Хлопчик, від якого залишилися кістки й шкіра, застиг навіки біля матусі, котра лежала на ліжку обличчям вниз. Павлові стало млосно від побаченого. Стримуючи сльози розпачу, вийшов на вулицю.

— Серця спинилися на спочинок, — похнюпивши голівку, прошепотів хлопчик.

— Іди до школи, я сам упораюся, — погладив зморщеною рукою голівку учня Остап Захарович. Він бачив, як його помічник кріпився з останніх сил. Власне, і сам іще довго сидів непорушно на гарбі, роздумуючи про невідворотне лихо, що прийшло в його країну.

Здавалося, нещодавно в селі з’явився страшний чоловік, який виконував розпорядження партії — заготівлю хліба, витрушуючи з кожної домівки все їстівне. Водячи за собою бригаду зі стягнення податків, він немов нюхом чув не тільки продукти, а й усе, що було коштовним у селян, — золото, срібло, гроші. Страшні люди мали шворні — заточені металеві прути, якими штрикали землю, щоб знайти бодай клуночок зерна. Вони лякали селян зривом хлібозаготівлі, саботажем, контрою. Особливо злим був чоловік, якого прислали з району. Насмішкувато вишкіривши жовті зуби, він спідлоба позирав каламутним поглядом: вистукував стіни, лежанку, припічок, навіть за іконостас зазирав.

Він міг вирвати з рук господині горнятко, у якому варилася бодай якась їжа. Люди ходили навшпиньки, говорили пошепки.

Не раз на собі ловив допитливі погляди односельчан Остап Захарович. Але що він міг сказати, адже на нього покладалася надія — зберегти життя учнів, підгодовувати їх. Проте останнім часом до школи приходило все менше й менше діточок. Багатьох разом зі своїм помічником, колись міцним, а тепер худеньким Павлом, провели в царство мертвих. У його серці голодний рік засів болючою колючкою: чим годувати дітей, адже це зробити було надто важко не лише тому, що не вистачало їжі, а й через те, що він майже весь минув у сніговіях.

У селах, лісах, байраках та ярах, на полях снігу зібралося дуже багато. У садах від його осідання обламувалися навіть гілки. Раптово потепліло ще в березні. Сніг зійшов за кілька днів, наробивши лиха: ріки переповнилися водою, її рівень загрозливо піднімався на очах, підтопило житлові споруди, які колись завели сусідство з річкою. Тільки­но можна було вийти в город, селяни підбирали незібрані восени поживні рештки: стручки квасолі, тухлі кукурудзяні початки, мерзлі буряки та картоплю, пропрілі та протухлі мишачі скарби, ранню зелень — усе йшло в їжу. Але саме на весну, яку чекали як Бога, випав найжахливіший пік голодного мору. Люди пухли, шкіра ставала прозорою, здавалося, що крізь неї видно рідину. Вони виходили надвір, сідали проти сонця, а піднятися вже не могли, так і вмирали.

Остап Захарович неспішно робив свою справу. Поклав на воза всіх членів сім’ї, прикрив їх рогожею, привіз до яру й відправив на той світ. Розпука все більше й більше оволодівала ним. Він не знав, що скаже Павлику. Скільки відведено життя кожному з них? «Їсти», — благало його сухе тіло, у голові паморочилось. Знесилений, виснажений, худючий учитель зупинив крутоголових біля школи.

— Павлику! — погукав хлопчика.

— Я тут, — сиротина повернув на голос змучене голодом кістляве обличчя.

— Вислухай мене, синку. Наш колгосп занесли на «чорну дошку», а це значить, що знову будуть ходити по хатах криваві помічники влади й останню зернину витрушуватимуть із колгоспника. Боюся, що й у мене відберуть ті запаси, що зберіг для учнів. Я вже й сам не знаю, скільки людей пішло у засвіти, та дуже хочу, щоб ти жив. Відправляйся в дорогу — іди до міста.
А там просися до притулку.

— А як же ви, Остапе Захаровичу?

— Упораюся. У селі не так уже й багато людей лишилося. На дорогу дам шматочок макухи. У села не заходь, бо в людей розум від голоду помутнів. Бог знає, що від чужих можна чекати, якщо й свої не дуже милосердними стали. Їжу можуть відібрати. А ти її розподіляй, щоб сил вистачило до міста дійти. Останній шматочок покладеш до рота, коли будеш упевнений, що заберуть до притулку. По дорозі можеш їсти траву, уже кульбаба з’явилася, але не їж рицини, вона особливо небезпечна для ослабленого організму.

— Мені страшно, — пригорнулася до рідної людини дитинка.

— Не бійся, ти повинен вижити. Я зараз зберу тебе в дорогу. — Остап Захарович із останніх сил пішов до комірчини, де зберігалися мізерні запаси їжі.

Павло, пригортаючи до себе вузлик під благенькою одежиною, вийшов на пагорб, з якого кинув останній погляд на рідне село, на краю якого стояла гарба, а біля неї — зморений голодом учитель. Серце защеміло болем. Тепер його шлях лежав на південь.

Сонечко щедро лило своє проміння на землю.

Введіть ваш абонентський код, щоб читати далі :

1 коментарів :