English Українське

Facebook YouTube Суперкниги

Вхід
для передплатників

Ввести код абонемента

Рубрики, Форуми

НОБЕЛІВСЬКІ ЛАУРЕАТИ

Ярослав Поліщук, м. Київ

СВІТЛАНА АЛЕКСІЄВИЧ: ХРОНІКИ ЗУЖИТОГО ЧАСУ

Присудження цьогорічної Нобелівської премії в галузі літератури супроводжувалося бурею дискусій серед фахівців із літератури та культурологів. Зрештою, не тільки в цьому середовищі, бо сам факт ушанування премією письменниці-документаліста, до того ж східноєвропейського походження (зайве наголошувати, що це перший «Нобель» для білоруської літератури) – безпрецедентний. Світлана Алексієвич пише, як відомо, російською мовою, та й починала вона в 1980-х роках як «радянська письменниця». Упродовж останніх років мешкає далеко за межами Батьківщини, оскільки політично нелояльна до диктаторського режиму Аляксандра Лукашенка. Нобелівською премією 2015 року цю літераторку було відзначено згідно з офіційним вердиктом, за «багатоголосу творчість – пам’ятку страждання й мужності в наш час». Тим самим відзначено її суттєвий внесок у руйнування могутньої радянської пропаганди, що виявилася надзвичайно дієвою й досі не втратила свого «чару» не лише в пострадянській Росії, а й частково на Заході.

Хронікуючи міжчасся

Усі попередні книги відомої авторки було присвячено розвінчанню радянських міфів та поверненню складної, часом дуже болючої правди про життя в СРСР і сучасних державах, що стали його спадкоємцями, насамперед у Росії та Білорусі. Перші з них з’явилися ще в період СРСР і певною мірою детонували колись монолітну державу. Це книги публіцистики «У війни не жіноче обличчя» (1985) та «Останні свідки. Сто недитячих оповідань» (1985). Слідом за сміливим дебютом з’явилися книги-розвінчання про Афганістан: «Цинкові хлопчики» (1989), «Зачаровані смертю» (1993), у яких авторка порушила заборонену тему й простежила трагічні долі тих, хто став жертвою неоголошеної афганської війни. Далі з'явилася мужня сага про Чорнобиль – «Чорнобильська молитва» (2006). І, нарешті, – «Часsecond-hand(кінець червоної людини)» (2013), що певною мірою підсумовує попередній досвід письменниці й публіциста С. Алексієвич. Варто додати, що український читач має дві перекладені книги цьогорічної лауреатки «Нобеля»: «Чорнобиль: хроніка майбутнього» у перекладі Оксани Забужко (1998) та «Час second-hand» у перекладі Лесі Лисенко (2014). Вочевидь, тепер їх з’явиться більше.

Світлана Алексієвич – блискучий майстер репортажу, так званої літератури факту. Вона безпомильно вгадувала найгостріші теми, які нуртували у свідомості сучасників. Фактично вся її творчість – це безстрашна діагностика таких тем без зайвої соромливості та лукавства. Те, про що пише білоруська авторка, не подобається владі й офіційним історикам, але це не дивує: Алексієвич виявляє приховану правду про наш час, докопується до істини крізь завали брехні, віднаходить свідків, про яких забули, факти та оповіді, якими знехтували до неї.

В останній з опублікованих книг (2013) нашу постепоху, яка своєрідно зависла поміж комуністичним минулим і молодим капіталізмом, авторка означила як час second-hand. У чомусь істотному це визначення, безперечно, вдале, бо передає вторинність, що переслідує в усьому. З одного боку, суспільство не позбулося травм і таємниць минулого, не очистилося від його тяжких гріхів, не покаялося. З іншого – новий капіталістичний уклад також поверхове копіювання західних взірців, він досі не осмислений, не запропонований як ідеологічна модель, тому-то й викликає в суспільній думці безліч сумнівів та нарікань. Словом, живемо, як у супермаркеті вживаних речей: second-hand став загальнодоступним, але від того не змінюється суть, бо вибирати ми змушені серед речей, які вже комусь служили раніше.  

Може здатися, що письменниця надмірно згущує фарби, коли бачить наш час винятково в чорно-сірих барвах, коли недооцінює те добре, що він у собі містить. Адже змінилося багато що, причому змінилося радикально. Проте в Світлани Алексієвич своя логіка. Вона ставить в основу своєї творчості людські історії, а саме людину, її ментальність, амбіції та фобії доводять, що радянська епоха не цілком належить минулому, а дуже навіть жива у свідомості громадян колишнього СРСР, ба більше – визначає їхні життєві настанови, пояснює пережиті ними особисті драми й поразки.           Незагоєна рана минулого травматичного досвіду знову й знову апелює до громадянської свідомості суспільства, до потреби загального каяття. Від неї не сховатися. Рано чи пізно її таки доведеться визнати. «Нікого не судили! Нікого! Кати дожили свої дні почесними пенсіонерами… Що скажу? Не закликайте до покаяння. Не вигадуйте собі народ: який він, наш народ, добрий. Покаятися ніхто не готовий. Це великий труд – покаятися».

Введіть ваш абонентський код, щоб читати далі :

0 коментарів :