Липень 2012

Є слова, складні для вимови через фонетичні особливості. Є слова незрозумілі, і тому складні. Героїня Марини Єщенко не може впоратися з трьома звичайними словами, зрозумілими та простими. Чи мистецтво тому завада?

Львівщина - Флорида - Аризона. Урок географії очима безпосереднього свідка, або Чому гори не туди ростуть. Враження не з висоти пташиного польоту - з самого серця Аризони.

Кажуть, що, коли божеволіє суспільство й залишається тільки одна здорова людина, єдиний спосіб вижити для неї - прикинутися такою ж

божевільною, як і решта. Іронічна інструкція до виконання від Братів Балаганових.

Попереду в них тільки дорога. Позаду - чорна пляма, яка поглинає все навколо. Треба їхати, але куди?

Зюскіндів Гренуй вбивав заради запахів. У цьому шкіці перед запахом стають на коліна. Перед запахом квітів жасмину.

Досліджуючи проблеми спілкування дорослих і дітей, науковець вирішує здійснити апробацію в стінах школи. Про теорію та практику виховання, секрети дітей і від дітей в оповіданні Вадима Вовнянка.

Невідомо як на підвіконні опиняється квітка. І ця поява спричиняє справжній шквал думок у кожного, хто її бачить.

Щоб пізнати людей, необов'язково вивчати достеменно кожен їхній крок. Можна зробити гарну річ, наприклад, таріль із порцеляни, і віднести її в «найвищий» кабінет. І подивитися, що з того буде.

Не цвітуть на вікнах герані —

Сонний символ спокійних буднів.

Ми ввесь час стоїмо на грані

Невідомих шляхів майбутніх.

Десь ти ходиш, діво невпинна,

Десь цвітуть огнями сліди.

Нікарагуа... Мехіко... Хіна...

І все ближче, ближче сюди!

Поцілуй мене милий, у праве колінце.

Я сьогодні десь впала і ніжка болить.

Ох, потрібна та ласка закоханій жінці!

Ніжний ранок... Нехай ще хоч трішки поспить.

Поцілуй мене милий, як вишні,... суниці...

Ти б спокушений в мене з долоней збирав.

Бачиш, там за вікном дві голубляться птиці.

А цікаво: як голуб голубку впізнав.

усмішка

Мама у малого сина прибира в кімнаті:

З-під цукерок позбирала папірці зім’яті,

Там - конструктор, і машинки, і розлиті фарби...

А в постелі, під ковдрою знайшла ляльку «Барбі».

Це просто дощ. Ні, це не мої сльози.

То плаче небо. А причин нема.

В твоїй душі бурхливе літо, грози.

А у моїй, на жаль, іще зима.

«Хочу  до  тата!»  -гУби  дула  доня,

З  ним  на  рибалку,  за  грибами  в  ліс,

Та  очі  мами,  не  її  -  сторонні,

Ніби  не  бачать,  донечкиних  сліз.

Татусь  «невдаха»  -  бізнес  промугикав,

Заїхав  в  нетрі  українських  сіл.

Я зустріла твій погляд байдужий,

і холодний, і мертвий такий...

І здавалось, мене він задушить,

наче дим - і їдкий, і гіркий.

Люблю лишатись на одинці із собою,

Люблю пишатись на одинці і з собою,

Люблю літати на одинці із собою…

Дивує навіть велич того «на одинці із собою»

Знімає жар, ніби рукою

Ти фору дав мені в одну хвилину,

А відстань довга, наче все життя,

Та я стояла. А чи може бігла?

Тікала, рятувалась без кінця.

Ти фору дав мені в одну хвилину.

А ми такали від людей –

пролог.

Шукали, де б то загубитись

удвох.

Летіли літні-перелітні

кудись.

По стінах диким виноградом

плелись.

Розмалювало сонце влітку

Вишневий сад в горох червоний.

Буяє лист дощем обмитий.

Я прагнула у сад по квітку,

Як пролунав твій телефонний

Дзвінок. О, літо! Славне літо!

Поза межами доступу…Де ти?

Десь на грані небес і землі.

І мовчать оніміло планети,

І вітрильно мовчать кораблі.

– Ну як життя?

– Та, плакатись набридло.

Хвалитись нічим.

Хоч казись, хоч вий.

Загублене літо блукає застудженим парком.

Вдивляється в очі: хоч досі зелені – чужі.

Давно розлетілись поштові неклеєні марки.

Ніхто не читає листів, що тремтять на межі.

Я признаюсь тобі, моя вірна, надійна подруго,

Що мій сум у душі, це лиш хмари, що в небі летять,

Хоч життя кожен раз заставляє побігати кругом,

Та проте сяє в серці моїм лиш одна благодать.

Соняхи цвітуть уже крізь липень –

Пелюстки на серпень опадуть.

Сонце з днів тугих здирає лико,

Сушить пелехату каламуть.

Старенька бабця молиться до Бога

в автобусі, де повно атеїстів.

Вона не помічає лайки, сварки,

брудних думок і спогадів нечистих.

Завітрюганило захмарене довкілля,

Зіщулились скуйовджені рослини,

Затанцювало буйно в небі божевілля,

Заскиглили сполохані тварини…

Я заплачу з осіннім дощем,

Я з сіріючим днем посірію.

Я не стримую розпач і щем,

Бо без тебе, ще жити не вмію.

Я руку твою відпустив

Над прірвою в страсі хитаюсь.

Все щезло, що я так любив -

Любити тепер зарікаюсь!

Так прагну любові...

О дай мені, Світе,

Радіти!

Ці дні волошкові

Під серцем зігріти,

Злеліти!

О, змилуйся, Світе!

Періщить у вікна

Листами з неволі

Недолі...

Мантрується: звикну!

Нешвидко, поволі...

На волі

Так прагнеш любові!

На концерт білета я не брав -

Контролер усе ж мене не спинить

На зеленім килимі із трав,

Не промовить:- Швидше, ще хвилина!..

Мольфар собі

тихесенько сміється,

у зоряні вдивляється дива.

Він молиться -

нехай же Вас торкнеться

його печаль

і трепетні слова

Утомлений простір упав

в обійми нічного спочинку,

ковтнувши іскринку

вечірніх заграв.

Всі вірші — плагіат чиїхось

Думок. Можливо, що й моїх.

Як по обличчю мокрим віхтем —

Я знов перечитала їх.          

Видатний поет Рівненщини, пішов з життя 1991 року

Два годинники –

суперники одвічні –

примостившись поважно

в порожній кімнаті,

лунко вицокують

дрібними коліщатками,

наче пересварюються...

Моя любове,

коли я думаю про тебе —

я починаю відчувати,

що я не можу думати про тебе.

Думок нема.

Усім нам час від часу доводиться долати труднощі, матеріальні та духовні скрути, проте часто ми бачимо, що видатним особистостям чи великим умам випадають на долю ще більші негаразди – аж дивно, як людина спромоглася в такій ситуації, за умов скутості чи й безсилля фізичного, злетіти на крилах духу так високо, сягнути вершин, за якими хіба божественне. Яскравий приклад в українській історії — Леся Українка, яка ще малою захворіла на запалення легень, а згодом на туберкульоз кісток, проте зараз саме цього «одинокого мужчину» (вислів Івана Франка) ми називаємо однією з найвизначніших письменниць України. Щось подібне трапилось і з Вісенте Алейксандре: захворівши на інфекційний артрит та туберкульоз нирок, витерпівши декілька операцій, так і не вилікувавшись до кінця життя, він став великим письменником, одним із найвизначніших у літературі Іспанії. Створюючи шедеври поетичного слова, він боровся із недугою, із самотністю та відчуженістю, які зумовила хвороба, з кволістю та немічністю, культивуючи в собі непереможну силу людського духа.

Від першопочатків красного письменства й до сьогодення існують дві версії літературних здобутків: офіційна — заохочувана чиновницькими структурами, і неофіційна — прихильно сприйнята читацькими колами. За радянських часів державне визнання здобували лише ідейно витримані твори, хоча не завжди вони були високохудожніми. Найпрестижнішою і тоді, і нині вважається запроваджена 1961 року Національна премія України імені Тараса Шевченка.

Подаємо офіційну версію вітчизняних літературних надбань за останніх п’ятдесят років, яка, сподіваємося, зацікавить читачів часопису, а школярам та студентам іще й прислужиться як своєрідна шпаргалка – і перед іспитами, і на… самих іспитах. Неофіційна версія розвою нашої прози, поезії та драматургії – у наступному номері «Дніпра».

Ля-ля, ля-ля-ля, я кручу педалі. Моє маленьке сонячне місто – малесенькі думки. Хоча уявити б собі, що ми з велосипедом гуляємо десь у Берліні, думки не стали б так одразу поважнішими. Весняні дівочі думки –будь-де легковажні.

Пусті дороги. Безлюдні вулиці. Дощ!

Наплечник. Поїзд. Дорога.

І ось я приїхала. Була тут не так багато разів, але це місце завжди в моїй душі залишає якісь теплі спогади.

***

Машина потихеньку котилася дорогою, а я виглядала з вікна й похапцем оглядала краєвиди. Крутилася з боку в бік, щоб часом чогось десь не пропустити.

Я ще ніколи не була близько до хмар. У дитинстві тато розповідав, що дивився на них зверху й був зовсім поруч. У голові виринала картина, як він іде по великій білій пухкій хмаринці. Цікавило, як вона могла його втримати. І уявляла, що і я колись вийду на гору, зайду в саме небо й походжу по хмарах. Походжу так, як ми оце зараз по землі.

Отца  забрали  на  фронт.  Пришло  от  него  всего  одно  письмо...

Мы  с  мамой,  братом  и  сестрой  ходили  рыть  окопы.  Думали:  "месяц,  может?  два  –  конец  войне".

Потом...  была  оккупация.  Брата  забрали  в  Германию.

Дождались!  Пришли  наши!  В  клубе  собрание...

А  это  совсем  не весело,  даже  боязно,

Видеть  свой  поезд  и  чувствовать  –  ты  под  поездом. 

После  смотреть  на  мир  сквозь  твои  ресницы,

Знать,  что  ты  каждую  ночь  можешь  мне  присниться

Брожу  по  душным  улицам  в  июле,

Походкой  рассекая  липкий  зной,

Мечтая  из  пломбира  вылить  пули

И  расстрелять  плетущихся  за  мной.

Я  буду  сегодня  готовить  сгущенку.

 Точнее    сказать  –  просто  буду  варить.

 О  днище  кастрюли  ударившись    громко?

 Она  позволяет  себя  утопить.

***

Кто  сказал, что  счастья    нет? 

У  меня  вот  муж –  аскет!! 

 без  иглы  зависимы

с  языком  –  немы

вот  святая  истина  – 

просто  влюблены...

Груздевой (http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337913)

Не  позволишь  ни  капли,  а  только  заваришь  чайку

И  сожжешь  папироску  глубокой  и  жадной  затяжкой.

Если  сборник  стихов  уподобится  материку  –

Твой  нелепый  катрен  был  и  есть  лишь  никчемной  бумажкой.

 Расплескалась  буйно  горечь

в  одноразовых  стаканах.

Одноразовые  мысли

затеряются  в  обманах.

А  ты  немного  груб,  мой  друг,

нетерпелив  и  чуточку  развратен,

слетело  жаркое  дыханье  с  твоих  губ,

но  сладости  исток  приятен.

(Из  далекой  курсантской  молодости)

Поэтической  строкою  – 

или  как  ее  назвать?  – 

я  тебя  не  успокою, 

но  хочу  одно  сказать:

В  этом  мире  зла  немало, 

и  немало  дураков, 

много  виделось  скандалов 

и  неумных  муженьков.

Любовник  ходил  к  ней  в  свободные  дни,

А  тут  заглянул  на  неделе.

Любовью  сперва  занимались  они...

"Устал, родной мой? Будни надоели?

Как-будто весь осунулся, притих...

Давай-ка мы с тобой в конце недели

Устроим тихий ужин для двоих.

Твоя  пленительная  нежность,  твоя  губительная  страсть

Как  будто  смерти  неизбежность,

Имеет  надо  мною  власть...

Ты  можешь  уйти

Оставив  на  сердце  дыру

Проженную

Я,  пожалуй,  позволю  сегодня  себе  –  коньяка...

И  немного  сперва  –  для  контраста  –  Лундстрема.

А  затем  –  в  тишине  –  за  строкою  ложится  строка:

Одиночество.  Девочка.  Сад.  Удивленье.  Поэма...

я  рисую  по  буквам  симфонию. 

что-то  теплое... может  –  неверие? 

что-то  мягкое...  по(ту)стороннее... 

из  едва  нереальной  материи... 

Уходите,  любимые  мною  мужчины!

Уходите  к  чертям,  и  без  вас  обойдусь.

Вы,  Конечно,  найдете  отмазки,  причины,

Только  вы  вот  уйдёте,  а  я  остаюсь.

(Из «Записных книжек энергетика шахты»)

Без  стеснения,  без  всякой  там  условности 

Натали,  дежурная  подстанции, 

предложила  мне  себя  всю  полностью, 

словно  позвала  меня  на  танцы.

Я  сюда  пришел  уже  под  вечер, 

чтоб  на  завтра  выписать  наряды.

И  довольный,  что  кругом  порядок, 

был  излишне  я  шутлив  и  весел.

Я  пишу  по привычке,  а  может,  по  нео-бходимости.

Это  нео-дыхание,  нео-умение  жить

Между  строчками,  рифмами  –

Cтраждущим,  ищущим  милости,

Я  послушно  живу,  постигая  судьбы  этажи.

Я  пишу  стихи  не  для  влюбленных.

Я  пишу  –  разлюбленным.  Чужим.

Я  пишу  – портовым  и  перронным,

Пристанным,  вокзально-площадным...

Я  сын  провинции,  холодной  и  сырой,

Где  нет  афиш,  театров  и  концертов,

И  в  ноябре  с  приблудною  тоской

Лечу  вином  остатки  своих  нервов.

Разбить  бы  битой  голубой  экран,

Чтоб  не  дразнил  людей  сладкоголосьем,

Плевать  на  то,  что  я  сегодня  пьян,

Зато  весною  зашагаю  по  колосьям.

Я  совершал  свершенствие  стиха

в  густой  смоле  мистификаций  ночи  -

переставлял  слова, 

ломал,

слагал,

переиначивал 

и  вновь  опять  курочил.

(Переклад)

За  хмарами  вихор  –  холодні  сніги,

Гуси  на  південь  летять  –

В  милий  батьківський  край,

Якщо  ми  не  дійдемо  до  стіни,

Значить,  не  досить  ми  любим  Китай!