Список Премій
Премія Андрія Білого
Премія Андрія Білого — одна з найдавніших незалежних літературних премій у сучасній Росії.
Премія посідає особливе місце серед російських літературних премій: присуджувана з 1978 року редакцією петербурзького самвидавного журналу «Часы», вона стала першою в історії Росії регулярною недержавною нагородою в галузі літератури.
Заснування Премії, поряд з легалізацією явочним шляхом самвидаву, організацією вільних художніх виставок, створенням незалежних літературних об'єднань, завершило процес оформлення альтернативної або «другої» культурної реальності.
За пострадянських умов Премія Андрія Білого, як і в 1970—1980-ті роки, покликана враховувати пріоритети естетичного новаторства та експерименту в реальному літературному процесі, не випускаючи з виду безлічі шляхів розвитку сучасної літератури, а також підтримувати культурну діяльність, що сприяє цьому розвитку.
Подання на Премію відбувається з 1 січня по 1 жовтня поточного року. Не пізніше 15 листопада Комітет Премії оголошує імена авторів, чиї твори включено до шорт-аркушів за першими п'ятьма номінаціями Премії.
Не пізніше 1 грудня Комітет оголошує імена лауреатів. Церемонія вручення Премії відбувається в другій половині грудня поточного року.
Матеріальне вираження Премії – 1 (один) рубль.
Вік не обмежений.
Контакти:
(Премия Андрея Белого. 1978–2004. Антология. М.: НЛО, 2005)
Борис Иванович Иванов: BorisIvanov@mail.ru
Глеб Морев: glebmorev@mail.ru
Борис Останин (редактор): ostaninboris@yandex.ru
Виктор Уляшев (web-мастер): victor@tagtogether.com
СВІДОЦТВО
про державну реєстрацію некомерційної організації
Автономна некомерційна організація «Поддержка инновационного литературного творчества и гуманитарных исследований – Литературная Премия Андрея Белого».
Запис про створення некомерційної організації внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб 27 січня 2009 р. Управління Федеральної податкової служби у Санкт-Петербурзі за основним державним реєстраційним номером 1097800000506. Запис про некомерційну організацію внесено до відомчого реєстру зареєстрованих некомерційних організацій 29 січня 2009 р.
Управління Міністерства юстиції Російської федерації у Санкт-Петербурзі та Ленінградській області за обліковим номером 7814051066.
Керівник Управління Міністерства юстиції Російської Федерації у Санкт-Петербурзі та Ленінградській області Погудін С. А.
ПОЛОЖЕННЯ
ПРО ЛІТЕРАТУРНУ ПРЕМІЮ АНДРІЯ БІЛОГО
Завдання Премії:
– фокусувати увагу на авторах, орієнтованих на оновлення принципів писання та радикальні інновації у сфері тематики й художньої форми;
– заохочувати публікацію інноваційної літератури, критиків та дослідників, які успішно працюють у цьому напрямку, перекладачів книг, що знайомлять із новітніми явищами світової літератури;
– заохочувати видавничі проекти й періодичні видання, чиї цілі близькі до ідеології Премії Андрія Білого;
– віддавати належне акціям – організаційним, спонсорським, просвітницьким, що сприяють формуванню і розширенню аудиторії іноваційної літературної творчості;
– відзначати заслуги тих, хто зробив особливий внесок у розвиток російської літератури.
1. Премією Андрія Білого нагороджуються щорічно в номінаціях:
– поезія;
– проза;
– гуманітарні дослідження;
– критика та літературні проекти;
– переклади;
– за особливі здобутки в розвитку російської літератури (нерегулярно).
2. Право номінації на Премію мають лауреати Премії Андрія Білого, члени Комітету Премії, члени Консультативної ради Премії.
На здобуття Премії висуваються оригінальні твори, праці та статті, написані російською мовою, незалежно від місця проживання та громадянства автора, а також акції, що сприяють розвитку вітчизняної літератури.
3. На здобуття Премії можуть бути висунуті як рукописи та публікації за останні три роки, так і документальні описи важливих для культурного процесу акцій.
Подання на Премію відбувається з 1 січня по 1 жовтня поточного року.
Не пізніше 15 листопада Комітет Премії оголошує імена авторів, чиї твори включено до шорт-аркушів за першими п'ятьма номінаціями Премії.
Не пізніше 1 грудня Комітет оголошує імена лауреатів.
Церемонія вручення Премії проводиться у другій половині грудня поточного року.
4. До Комітету (журі) Премії входять:
– засновники Премії – Борис Іванов, Борис Останін;
– три постійних члени Комітету, запрошені засновниками;
– чотири тимчасових члени, запрошені для участі в роботі Комітету строком на один рік засновниками за погодженням з постійними членами.
Після спливу року тимчасові члени Комітету подають у відставку. Постійні члени Комітету можуть рішенням, ухваленим більшістю голосів, запропонувати їм продовжити роботу наступного року. Після двох років роботи ротація тимчасових членів Комітету обов'язкова.
5. Лауреати Премії за першими п'ятьма номінаціями визначаються двома етапами. На першому – з числа висунутих у кожній номінації авторів більшістю голосів членів Комітету формуються шорт-аркуші, на другому – більшістю голосів визначаються лауреати Премії в кожній номінації.
Імена кандидатів у номінації «За особые заслуги», висувати яких мають право всі члени Комітету, попередньо не оголошуються. Остаточний вибір є прерогативою засновників Премії (Борис Іванов, Борис Останін).
6. Премія вручається автору один раз.
7. Матеріальне вираження Премії – 1 (один) рубль.
8. До сфери діяльності Комітету Премії входить організація семінарів, конференцій, «круглих столів», що присвячені аналізу новітніх течій у літературі й сучасній культурі, зустрічей лауреатів Премії з читачами, випуск альманаху «Премия Андрея Белого», сприяння у виданні творів лауреатів і фіналістів Премії.
9. Кошти спонсорів, отримані на підтримку діяльності Комітету, заносяться на банківський рахунок Комітету. Усі надходження відображаються в документах Комітету, відкритих для всіх його членів. Витрачання коштів узгоджується з усіма членами Комітету й документується розписками, грошовими й товарними чеками, та іншими звітними документами.
Консультативна рада Премії:
П. Арсеньєв, Д. Голинко, Д. Давидов, Л. Зубова, Б. Констриктор, А. Льовкін,
П. Настін, С. Стратановський, Д. Суховій, А. Уланов, М. Епштейн.
Підтримка премії:
Компанія «Веда»
Сергій Бугайов
Компанія «Би Питрон»
Комітет Премії Андрія Білого у 2011 році:
Михайло Айзенберг, поет
Борис Дубін, перекладач, соціолог
Микита Єлисєєв, критик
Борис Іванов, письменник, критик
Гліб Морєв, літературознавець
Борис Останін, есеїст
Олександр Секацький, філософ, письменник
Члени Комітету (1978—2011):
Б. Іванов (з 1978), Б. Останін (з 1978), А. Драгомощенко (1978–97, 2009–10),
В. Кривулін (1997–98), А. Скидан (1998–2003), С. Зав'ялов (1998–99),
М. Морєв (з 1999), Д. Бак (1999–2000), І. Прохорова (2000–05),
О. Фанайлова (2000–04), А. Гаврилов (2000–01), В. Лапицький (2001–09),
М. Берг (2001), Д. Кузьмін (2004–08), А. Барзах (2005–08), Б. Дубін (з 2006),
А. Льовкін (2009–2011), Д. Давидов (2009–2011), М. Айзенберг (з 2010),
М. Єлисєєв (з 2010), О. Секацький (з 2010).
Лауреати премії
- 1978 — Віктор Кривулін, Аркадій Драгомощенко, Борис Гройс
- 1979 — Олена Шварц, Борис Кудряков, Євген Шифферс
- 1980 — Володимир Алейніков, Борис Дишленко, Юрій Новіков
- 1981 — Олександр Миронов; Саша Соколов, Євген Харитонов; Єфим Барбан
- 1983 — Ольга Седакова, Тамара Корвін, Борис Іванов
- 1985 — Василь І. Аксьонов (проза)
- 1986 — Олексій Парщиков, Леон Богданов, Володимир Ерль
- 1987 — Геннадій Айги (поезія)
- 1988 — Іван Жданов, Андрій Битов, Володимир Малявін
- 1991 — Олександр Горнон, Юрій Мамлєєв, Михайло Епштейн
- 1994 — Шамшад Абдулаєв (поезія)
- 1997 — Віктор Летцев, Юлія Кокошко, Андрій Крусанов, Костянтин Кузьминський
- 1998 — Михайло Єрьомін; Василь Кондратьєв; Костянтин Мамаєв; Ри Ніконова, Сергій Сигей
- 1999 — Олена Фанайлова; Михайло Гаспаров; Лев Рубінштейн; Дмитро Волчек, Ольга Абрамович
- 2000 — Ярослав Могутін, Олександр П’ятигорський, Ігор П. Смирнов, Віктор Лапицький
- 2001 — Василь Філіппов, Андрій Льовкін, Валерій Подорога, Володимир Сорокін
- 2002 — Михайло Гронас; Едуард Лимонов; Вардан Айрапетян, Лєна Сілард; Дмитро Кузьмін
- 2003 — Михайло Айзенберг, Маргарита Мекліна, Володимир Топоров, Андрій Монастирський
- 2004 — Єлизавета Мнацаканова, Сергій Спіріхин, Михайло Ямпольський, Віктор Соснора
- 2005 — Марія Степанова, Юрій Лейдерман, Борис Дубін, В’ячеслав Курицин
- 2006 — Олександр Скидан, Олександр Гольдштейн, Роман Тименчик, Ірина Прохорова
- 2007 — Олексій Цвєтков, Олександр Ільянен, Олег Аронсон, Всеволод Некрасов
- 2008 — Володимир Аристов, Сергій Круглов; Олександр Секацький; Олександр Лавров; Татяна Баскакова, Марк Бєлорусець
- 2009 — Микола Кононов, Анатолій Барзах (від премії відмовився), Наталія Автономова, Олександр Уланов (критика), Олександр Черноглазов (переклад)
- 2010 — Анатолій Гаврилов (проза), Сергій Стратановський (поезія), Людмила Зубова (дослідження), Сергій Кудрявцев/Євген Кольчужкін (проекти), Олексій Прокоп’єв (переклад).
Історія
Звідкіля Премія Андрія Білого з’явилася, як опинилася першою в історії Росії недержавною літературною премією, званою багатьма критиками найпрестижнішою літературною премією Росії?
Коли розповідаєш про розвиток незалежного культурного руху 1970-х років, відкриваєш для багатьох сучасників галузь цілком невідому. Я дав тому часу назву «темні сімдесяті». Цьому є своє пояснення: навіть самвидав, з огляду на конспірацію, замовчував про багато які сторони існування того неофіційного середовища, яке в умовах тоталітарної держави створило свою літературу та мистецтво. Опубліковані в наші часи мемуари, що стосуються культурного опору в післясталінський час, присвячено головним чином «шестидесятникам». Однак без «сімдесятих» зрозуміти сучасну російську літературу неможливо. Коріння «умовного реалізму», концептуалізму, метареалізму, соцарту, «чорної прози», постмодернізму та інших течій знаходяться там, у «темному десятилітті». За найбільш несприятливих умов нове літературне покоління, яке не покладає жодних надій на «соціалізм з людським обличчям», зробило радикальне тематичне й естетичне оновлення російської літератури.
Самвидавний журнал «Часы» (він почав виходити регулярно, як і належить годиннику, з літа 1976 року) опинився в Ленінграді центром цього процесу й чималою мірою йому сприяв. Сприяв, серед іншого, тим, що був виданням не редактора або якось гуртка, а намагався бути органом незалежного культурного руху загалом. Його автори – петербуржці, москвичі, жителі республік Прибалтики, літератори Поволжя та України – публікували в «Часах» прозу, поезію, критику, філософські та релігійні твори, переклади найрізноманітніших творів. Знаходила місце на сторінках журналу й хроніка з життя неофіційної культури.
До 1978 року в «Часах» виникло щось середнє між редакційною радою і редколегією: Б. Останін, Ю. Новіков, А. Драгомощенко, І. Адамацький... На початку цього ж року «Часы» провели конкурс на найкраще оповідання. Це була перша літературна акція, здійснена журналом, другою стало заснування Премії Андрія Білого.
Ідея незалежної, а отже, опозиційної літературної премії не могла б спасти на думку людям, пригніченим своїм напівпідпільним станом. Відомі виставки московських художників 1974 року докорінно змінили внутрішній клімат, у якому формувалася й усвідомлювала своє значення неофіційна культура. Ідея премії, що вручається літераторам, чия творчість сприймалась як видатні досягнення, органічно вписалася в умонастрій того часу, як тільки-но була висловлена. Її автором був Борис Останін – перекладач, критик, ініціатор багатьох колективних дій, співредактор журналу «Часы». Я не помилюся, коли скажу, що Останін укладав у присудження премії насамперед СВЯТКОВИЙ зміст.
Ідея обговорювалася в трикутнику: Борис Останін, мистецтвознавець Юрій Новіков і я. У результаті дискусії премія знайшла свого духовного патрона – Андрія Білого. Чому було обрано саме Андрія Білого?
Патрон премії бачився нам абсолютно винятковою особистістю, яка залишила в російській культурі глибокий слід як поет, прозаїк і дослідник широкого гуманітарного профілю. Андрій Білий саме і є такою винятковою особистістю. Під егідою його імені нагороду можна було присуджувати за номінаціями «поезія», «проза», «літературознавчі дослідження критика». Мушу сказати, майже всім майбутнім лауреатам знайшлося, що сказати про той вплив, який Андрій Білий здійснив на них і своєю творчістю, і як особистість.
Неофіційна література була переважно літературою, заснованою на особистому спілкуванні авторів, які дотримувалися різних естетичних принципів. Її учасники становили єдине середовище, яке розмовляло безліччю мов, і прагнули до взаєморозуміння при збереженні та усвідомленні відмінностей. «Безліч мов – це мова, якою розмовляє свобода» (слова Аркадія Драгомощенко, лауреата премії 1978 року). У цьому середовищі автор по черзі ставав то читачем, то автором, що надавало можливість запровадити етично відповідальний «гамбурзький рахунок». Інакше кажучи, нагорода мала корпоративний характер: ми, літератори — видавці неофіційного журналу, вручали її авторам неофіційного літературного середовища, літератори – літераторам, незалежно від місця їхнього проживання і від того, є вони авторами «Часов» чи ні.
Під час обговорення церемонії вручення премії з'ясувалося, що сам характер нашого існування веде нас геть від декоративної урочистості офіціозу. Для літератора непідцензурного (і, отже, безгонорарного) грошовий вимір творчих результатів належав банальному побуту чужої для нього офіційної літератури. 1 рубль Премії Андрія Білого пародіював грошові куші державних нагород, які до краплини ввібрали сенс і цінність творів казенної літератури. Тут ми запозичили масштаб однофранкової Гонкурівської премії. Пародійними щодо радянських офіціозних церемоній були не лише видача преміального рубля, але й спільне розпивання «білого» (тобто горілки) і поїдання розрізаного за числом лауреатів яблука. Усе, однак, зовсім не жартома свідчило про нашу – і лауреатів – причетність до муз і до духу Андрія Білого.
Ритуал нагородження мав і серйозний ракурс: оголошення імен переможців, оповіщення журі розгорнутої мотивації свого рішення, промови-відповіді лауреатів. Імена перших лауреатів, як я пам'ятаю, визначив ініціативний трикутник, що зробити було не так уже й важко: Віктор Кривулін перебував у творчому зеніті, Борис Гройс уніс до культурологічного аналізу невідомі ще в Росії масштаби і підходи, поет Аркадій Драгомощенко здивував своїм великим романом “Расположение среди домов и деревьев”, який і досі дозволяє думати, що проза російського постмодернізму формувалася на засадах – насамперед – ліричного висловлювання.
Перше вручення премії відбулося у грудні 1978 року. Наведу коротку розповідь про цю подію з моєї статті про Віктора Кривуліна.
«Конец декабря. В угловом доме по улице Рылеева, в квартире искусствоведа Юрия Новикова, за зашторенными окнами (квартира находилась на первом этаже) собрались петербургские неофициалы – поэты, прозаики, философы... Не забуду ощущения странности всего того, что мы готовили, и главное – настроения собравшихся, публики честолюбивой, нетерпеливой, речистой и вдруг притихшей, как перед литургией. Почти из ничего – круглого столика, трех стульев, расставленных вокруг него, бутылки водки с тремя стопками и огромного яблока, купленного к этому вечеру Борисом Останиным на Кузнечном рынке, – создалась декорация торжественного действа, которое войдет в историю. Кажется, именно ветер истории глушил тогда минутные настроения собравшихся и непроизнесенные реплики. Герои торжества – поэт Виктор Кривулин, поэт и прозаик Аркадий Драгомощенко, философ культуры Борис Гройс – тоже были захвачены общим настроением.
В тот вечер "часовщики" впервые проводили вручение Премии Андрея Белого, которая, как впоследствии выяснилось, оказалась первой (!) в истории России независимой литературной премией.
Виктор Кривулин первым держал ответную речь. Он говорил о наступлении нового времени, когда деление русской литературы на "первую" и "вторую", официальную и неофициальную, казавшееся очевидным, закончилось. Говорил, как всегда покачиваясь на стуле: "Нет двух культур, культура одна, и этот наш вечер, возможно, ближе к ее сущности, чем другие широко обставленные действия". И далее о том, что составляло смысл его творчества, о самой премии: "Каждая отмеченность абсурдна. Но, выбирая между закрытостью и отмеченностью, мы выбираем второе... Это и есть подлинное культурное бытие – то, что находится между законченной артикуляцией и аморфным существованием вещей..."
Премія вручалася щороку від імені «таємного журі», яке являло собою редколегію журналу «Часы». На визначення лауреатів впливали й підсумки неофіційного опитування, що проводилося в різних літературних колах. Церемонія вручення зазвичай проходила на приватних квартирах: наприклад, у 1979 році – на квартирі музикознавця С. Сігітова (у межах підпільної 2-ї конференції культурного руху), декілька разів у майстерні скульптора Любові Добашиної, у приміщенні Клубу-81 та в інших місцях.
Поглянувши на список лауреатів премії, можна помітити, що критерії її журі не були «партійними»: лауреатами ставали і «ліцензовані» неофіціали, і автори, які мали радписьменницький статус; премія присуджувалася за твори, написані як в Росії, так і за кордоном, опубліковані у самвидаві і в тамвидаві. Щоправда, географічна та організаційна відокремленість неофіційної літератури іноді породжувала специфічні проблеми. Так, аби сповістити Сашу Соколова про вручення йому премії за повість «Между собакой и волком», довелося докласти чимало зусиль. Тому приємніше було дізнатися, що звістка про нагороду все-таки дійшла до прозаїка, який того часу мешкав у Каліфорнії, і він, який переживав відчуття відокремленості від читачів, був украй зворушений. Для Андрія Бітова, який потім був відзначений багатьма вітчизняними і міжнародними нагородами, Премія Андрія Білого за роман «Пушкинский дом», опублікований того часу лише за кордоном, була першою. Візити до Ленінграду для отримання нагороди московськими поетами Ольгою Седаковою, Олексіем Парщиковим та Іваном Ждановим були, крім іншого, великими подіями для незалежного літературного середовища.
Наприкінці 1980-х років ситуація в країні бурхливо змінювалася. Ми всі були захоплені перспективами радикальної зміни стану неофіційної літератури. Відбулися проекти кооперативних видавництв, журналів, письменницьких асоціацій. Щодо мене, то я взяв участь у формуванні Ленінградського народного фронту, а Клуб-81 (я був його головою) став місцем зборів і складом агітаційної літератури не лише ЛНФ. З початком публікацій у газетах і журналах творів, що витіснили кондиційний соцреалізм, машинописний самвидав почав утрачати свою роль єдиної в країні вільної трибуни. У 1990 році «Часы» перестали виходити. Ідея премії також зазнала корозії – наші реальні й потенційні лауреати вже наприкінці 1980-х років одержали доступ до масового читача.
У 1989 і 1990 роках журі премії не збиралося, потім його діяльність втратила регулярність. Навколо нас лунали суперечливі голоси. «Панове, тієї літератури, якій була адресована Премія Андрія Білого, більше немає. Нонконформізм розміняв свій романтичний запал на бурчання та літературну поденщину. Залишилося декілька анахоретів – то чи варто заради них город городити?» Були й інші голоси, що звучали на багатьох зустрічах: вони доводили, що премія потрібна в новій ситуації не менш, ніж раніше. Їх переконливість мала особливу силу – це говорило нове літературне покоління. Прийшов час усвідомити нову культурну ситуацію і зрозуміти, яке місце може й повинна посісти в ній Премія Андрія Білого.
Так, багато чого змінилося, старої Росії більше немає, але в літературному світі збереглося щось, що кидало виклик самому часові. Ми, засновники Премії, повинні були зрозуміти, що незалежна література опором комуністичному режиму аж ніяк не вичерпувалася. Вона привласнила собі привілей на ризик вільної творчості – і не тому, що багато її авторів були голодними і спали біля котлів кочегарок. Якби доля кинула їх в іншу епоху, вони (або такі, як вони) продовжили б пошук – такий інстинкт людської культури.
Творчість молодого покоління свідчила про те, що дух новацій не полишив російську літературу, що сама культурна ситуація може бути зрозуміла лише через розуміння глибинних витоків цих новацій. Але той, хто оновлює літературу й мову, хто стає на шлях пошуків і експериментів, ризикує бути незрозумілим, непоміченим, неоціненим. Завдання премії – розрізняти в потоці літератури твори таких авторів і привертати до них увагу професіоналів та громадськості.
У 1997 році почалося формування Премії Андрія Білого в загальнонаціональну інституцію, що підтримує російськомовну «випереджальну літературу». Було розроблено Положення про премію. Комітет премії (який виконував на громадських засадах як організаційну роботу, так і функції журі) офіційно зареєстрував її у Санкт-Петербургському товаристві «А-Я». Було запроваджено додаткову номінацію «За особые заслуги в развитии русской литературы». До комітету, окрім «батьків-засновників», було включено літераторів, критиків та видавців Петербурга і Москви.
Премія функціонує як щорічна незалежна літературна премія, що вручається авторам, які пишуть російською мовою, незалежно від їхнього громадянства. З 2000 року московське видавництво «Новое литературное обозрение» випускає серію поетичних книг авторів, які ввійшли до шорт-аркушів премії.
Якщо поставити запитання, чи існує в Росії – крім Премії Андрія Білого – літературна премія, яка свідомо й цілеспрямовано стурбована підтримкою інноваційної літератури, відповідь буде простою: ні, не існує.
Найважливіше
з теорії детективу!
Знайомтеся з цікавими статтями і доповнюйте рубрику своїми теоріями та практичними історіями. Чекаємо на ваші листи за адресою: lit-jur-dnipro-zav.proza@kas-ua.com
ОГОЛОШЕННЯ
До уваги передплатників!
Друкована та електронна версії журналу «Дніпро» виходять щомісячно!
Передплатити журнали можна:
на сайті:
www.dnipro-ukr.com.ua;
за телефоном:
(044) 454-12-80;
у відділеннях «Укрпошти».
ЦИТАТА ДНЯ
«Текст – це лише пікнік, на який автор приносить слова, а читачі – сенс»
(Цвєтан Тодоров)
УВАГА!!!
Пропонуємо всім охочим узяти участь у написанні літературно-критичних статей про нобелівських лауреатів.
Чекаємо на ваші роботи про Томаса Еліота до 31 липня 2016 року.
Найкращу статтю буде опубліковано на сторінках журналу.
Роботи надсилайте за адресою: lit-jur-dnipro-zav.proza@kas-ua.com (із позначкою "Нобелівка").