Травень-Червень 2011

Уйгурстанська історія

Кузьменко Дмитро

 

Вельми похмура ця країна, Уйгурстан. Побачене нагадує старі фотографії та фільми радянських часів. Однак у фільмах негативних сторін не показували… А тут усе бруднюще й сіре, жодних яскравих кольорів. Бодай одяг чи вивіски на магазинах… Та ж ні, навіть вони бліді й вицвілі. Ніби СРСР тут завмер, поступово чахнув і згасав, однак не поступився нічому новому. І холодно, просто страх, ще й сніг пролітає. Я ж думав, що в Середній Азії й узимку спекота, як у Сахарі.

Я відстав від нашої групи — страшенно не люблю цей офіціоз. Водитимуть по всіляких музеях, місцях національної чи то соціалістичної гордості тощо. «Тримайтеся групи, не відставайте» — ну як завжди. А я й так після конференції стомився, щоб іще якусь нудоту слухати. Вирішив трохи поплентатись містом, однак майже відразу пошкодував. Немає тутечки що оглядати. Та й загалом якісь неприємні, тривожні відчуття з’явилися. Устрій державний у них слабенький — що в сусідніх туркменів чи узбеків, що тут. Диктатура в кращому разі, а то й узагалі мало не анархія. Небезпечно, напевно, бродити самому. Не раз я помічав, як хмуро й підозріло зиркали на мене розкосі очі місцевих.

Був саме обідній час, і я збирався повертатися до готелю. Однак помітив одну вкрай чудернацьку річ. Імовірно, закінчилося навчання у школі, і на вулицях почали з’являтися діти. Більшість із них були в мотоциклетних шоломах. Таких же тьмяних і брудних, як решта одягу, тож спершу я й не звернув на це уваги. Коли кілька пройшли зовсім поруч, я збагнув, зупинився й роззирнувся. Лише дехто зі старших дітей голомозі чи у звичайних шапках. Усі інші — у шоломах. У більшості скло підняте, однак у деяких навіть воно опущене. Частина дорослих теж були в шоломах. Ніби якісь андроїди загарбники з повоєнних фільмів. Ну й традиції…

Поруч пройшли три школярки. У ближчої до мене був червоний шолом. Хоч і добряче пошарпаний, та це був перший насичений колір у столиці цієї республіки. Дівчина пильно глянула на мене ледь звуженими очима (вочевидь, мала і європейську кров, окрім своєї монголоїдної) і приємно всміхнулася, блиснувши на мить рядом рівних білих зубів (теж рідкість тут). А потім промовила російською до подруг доволі голосно, аби я почув:

— Ну, що я казала. Без шолома хоч маєш людський вигляд.

Ті подивилися на мене й захихотіли. Мені чомусь стало приємно від цих слів, хоча зміст їхній дивний. Звучали вони як похвала із ноткою гордості за «людину без шолома» і навіть легкої заздрості. Іронія теж була, звісно, але не глузування.

Ми ще раз зіткнулися перед пішохідним переходом. І знову дівчина в червоному шоломі пильно подивилася з усмішкою на обличчі. Вона була дуже милою. Ми стояли поряд, і я запитав:

— Поясніть, чому ви всі носите шоломи? Я вперше у вашій країні…

Дівчата засміялися. Загорівся зелений, і вони із хихотінням побігли через дорогу. На переході я помітив іще одну дивину — усі люди переходили дорогу по четверо, рівними шеренгами. Навіть дівчата, що бігли попереду, вписалися у цей стрій. Я побоявся порушувати цю химерну місцеву традицію й зайняв відповідне місце — дорога була широка й перехід довгий.

Невдовзі я знову побачив попереду червоний шолом. Вони пленталися аж надто повільно, ніби нав мисне хотіли, щоб я їх наздогнав. Однак мені вже було незручно, і я уповільнив крок. Біля одного з магазинів вони зупинилися. Червоний шолом сказала іншим знову російською і знову так, що я почув навіть на відстані:

— Мені треба зайти за продуктами, до зустрічі.

Ті їй щось відповіли й побрели далі, а вона озирнулася й пильно зиркнула на мене, після чого таки зайшла до магазину. Мене все це заінтригувало. Хоч я підозрював, що тут якась банальність типу неповнолітньої повії, однак усе ж зупинився біля обшарпаного кіоску, аби купити щось почитати. От тільки вибрати там було нічого. Усе на їхній тарабарщині, та ще й таке пожовкле й сіре на вигляд, що навіть на пам’ять брати не хотілося. Я й не зогледівся, як поруч опинилася та дівчинка.

— Привіт, — сказала.

Я теж привітався.

— Звідки ви? — запитала вона. Не встиг я відповісти, як додала: — Приїжджі ходять групами, чому ви сам?

— Мені було нецікаво з ними.

— Вас не попереджали? Не варто було вам їх полишати, — мовила вона неуважно.

— Чому?

Дівчина пробурмотіла щось нерозбірливе, а потім різко підняла голову й глянула на сонце. Воно вже
хилилося до заходу.

Введіть ваш абонентський код, щоб читати далі :

Система OrphusПомилка в тексті? Виділіть її та натисніть: CTRL + ENTER

Найважливіше
з теорії детективу!

Знайомтеся з цікавими статтями і доповнюйте рубрику своїми теоріями та практичними історіями. Чекаємо на ваші листи за адресою: lit-jur-dnipro-zav.proza@kas-ua.com

Читати журнал "Дніпро" Статті

ОГОЛОШЕННЯ

До уваги передплатників!

Друкована та електронна версії журналу «Дніпро» виходять щомісячно!

Передплатити журнали можна:

на сайті:
www.dnipro-ukr.com.ua;

за телефоном:
(044) 454-12-80;

у відділеннях «Укрпошти».

ЦИТАТА ДНЯ

«Текст – це лише пікнік, на який автор приносить слова, а читачі – сенс»

(Цвєтан Тодоров)

УВАГА!!!

Пропонуємо всім охочим узяти участь у написанні літературно-критичних статей про нобелівських лауреатів.

Чекаємо на ваші роботи про Томаса Еліота до 31 липня 2016 року.

Найкращу статтю буде опубліковано на сторінках журналу.

Роботи надсилайте за адресою: lit-jur-dnipro-zav.proza@kas-ua.com (із позначкою "Нобелівка").