ФАНТАСТИКА
Травень-Червень 2011 |
Уйгурстанська історія |
Кузьменко Дмитро |
Вельми похмура ця країна, Уйгурстан. Побачене нагадує старі фотографії та фільми радянських часів. Однак у фільмах негативних сторін не показували… А тут усе бруднюще й сіре, жодних яскравих кольорів. Бодай одяг чи вивіски на магазинах… Та ж ні, навіть вони бліді й вицвілі. Ніби СРСР тут завмер, поступово чахнув і згасав, однак не поступився нічому новому. І холодно, просто страх, ще й сніг пролітає. Я ж думав, що в Середній Азії й узимку спекота, як у Сахарі. Я відстав від нашої групи — страшенно не люблю цей офіціоз. Водитимуть по всіляких музеях, місцях національної чи то соціалістичної гордості тощо. «Тримайтеся групи, не відставайте» — ну як завжди. А я й так після конференції стомився, щоб іще якусь нудоту слухати. Вирішив трохи поплентатись містом, однак майже відразу пошкодував. Немає тутечки що оглядати. Та й загалом якісь неприємні, тривожні відчуття з’явилися. Устрій державний у них слабенький — що в сусідніх туркменів чи узбеків, що тут. Диктатура в кращому разі, а то й узагалі мало не анархія. Небезпечно, напевно, бродити самому. Не раз я помічав, як хмуро й підозріло зиркали на мене розкосі очі місцевих. Був саме обідній час, і я збирався повертатися до готелю. Однак помітив одну вкрай чудернацьку річ. Імовірно, закінчилося навчання у школі, і на вулицях почали з’являтися діти. Більшість із них були в мотоциклетних шоломах. Таких же тьмяних і брудних, як решта одягу, тож спершу я й не звернув на це уваги. Коли кілька пройшли зовсім поруч, я збагнув, зупинився й роззирнувся. Лише дехто зі старших дітей голомозі чи у звичайних шапках. Усі інші — у шоломах. У більшості скло підняте, однак у деяких навіть воно опущене. Частина дорослих теж були в шоломах. Ніби якісь андроїди загарбники з повоєнних фільмів. Ну й традиції… Поруч пройшли три школярки. У ближчої до мене був червоний шолом. Хоч і добряче пошарпаний, та це був перший насичений колір у столиці цієї республіки. Дівчина пильно глянула на мене ледь звуженими очима (вочевидь, мала і європейську кров, окрім своєї монголоїдної) і приємно всміхнулася, блиснувши на мить рядом рівних білих зубів (теж рідкість тут). А потім промовила російською до подруг доволі голосно, аби я почув: — Ну, що я казала. Без шолома хоч маєш людський вигляд. Ті подивилися на мене й захихотіли. Мені чомусь стало приємно від цих слів, хоча зміст їхній дивний. Звучали вони як похвала із ноткою гордості за «людину без шолома» і навіть легкої заздрості. Іронія теж була, звісно, але не глузування. Ми ще раз зіткнулися перед пішохідним переходом. І знову дівчина в червоному шоломі пильно подивилася з усмішкою на обличчі. Вона була дуже милою. Ми стояли поряд, і я запитав: — Поясніть, чому ви всі носите шоломи? Я вперше у вашій країні… Дівчата засміялися. Загорівся зелений, і вони із хихотінням побігли через дорогу. На переході я помітив іще одну дивину — усі люди переходили дорогу по четверо, рівними шеренгами. Навіть дівчата, що бігли попереду, вписалися у цей стрій. Я побоявся порушувати цю химерну місцеву традицію й зайняв відповідне місце — дорога була широка й перехід довгий. Невдовзі я знову побачив попереду червоний шолом. Вони пленталися аж надто повільно, ніби нав мисне хотіли, щоб я їх наздогнав. Однак мені вже було незручно, і я уповільнив крок. Біля одного з магазинів вони зупинилися. Червоний шолом сказала іншим знову російською і знову так, що я почув навіть на відстані: — Мені треба зайти за продуктами, до зустрічі. Ті їй щось відповіли й побрели далі, а вона озирнулася й пильно зиркнула на мене, після чого таки зайшла до магазину. Мене все це заінтригувало. Хоч я підозрював, що тут якась банальність типу неповнолітньої повії, однак усе ж зупинився біля обшарпаного кіоску, аби купити щось почитати. От тільки вибрати там було нічого. Усе на їхній тарабарщині, та ще й таке пожовкле й сіре на вигляд, що навіть на пам’ять брати не хотілося. Я й не зогледівся, як поруч опинилася та дівчинка. — Привіт, — сказала. Я теж привітався. — Звідки ви? — запитала вона. Не встиг я відповісти, як додала: — Приїжджі ходять групами, чому ви сам? — Мені було нецікаво з ними. — Вас не попереджали? Не варто було вам їх полишати, — мовила вона неуважно. — Чому?
Дівчина пробурмотіла щось нерозбірливе, а потім різко підняла голову й глянула на сонце. Воно вже |



Найважливіше
з теорії детективу!
Знайомтеся з цікавими статтями і доповнюйте рубрику своїми теоріями та практичними історіями. Чекаємо на ваші листи за адресою: lit-jur-dnipro-zav.proza@kas-ua.com
ОГОЛОШЕННЯ
До уваги передплатників!
Друкована та електронна версії журналу «Дніпро» виходять щомісячно!
Передплатити журнали можна:
на сайті:
www.dnipro-ukr.com.ua;
за телефоном:
(044) 454-12-80;
у відділеннях «Укрпошти».

ЦИТАТА ДНЯ
«Текст – це лише пікнік, на який автор приносить слова, а читачі – сенс»
(Цвєтан Тодоров)

УВАГА!!!
Пропонуємо всім охочим узяти участь у написанні літературно-критичних статей про нобелівських лауреатів.
Чекаємо на ваші роботи про Томаса Еліота до 31 липня 2016 року.
Найкращу статтю буде опубліковано на сторінках журналу.
Роботи надсилайте за адресою: lit-jur-dnipro-zav.proza@kas-ua.com (із позначкою "Нобелівка").