Переможці конкурсу прозового шкіца

Переможці конкурсу прозового шкіца:

Марія Карпенко

Юрій Ющак

Анна Рибалка

Руслана Вихристенко

Тетяна Старцева

Данило Мокрик

Олександр Вітолін

Людмила Баран

Інна-Вікторія Шкурко

Катерина Єщенко

Ганна Рибалка

КСЮХА І ВІОЛА

У Ксюхи не було подруг. Хіба Віола.

Добре, що їм нічого не заважало. Якби у Ксюхи була алергія, вона не змогла б торкатися Віоли руками і навіть бути поруч із нею. Дрібниці зазвичай усе псують.

 Удень Віола безперешкодно мандрувала квартирою з перервою на їжу та сон. Проте Ксюха знала, що її улюблениця – істота нічна. У темряві у Віоли зростає загальна активність і прокидаються хижацькі інстинкти. Чуючи вночі шарудіння в кімнаті, Ксюха долала спокусу ввімкнути світло й застукати свою Віолу на гарячому, зненацька, у її таємничих нічних виправах.

  Удень вони визирали з вікна надвір. Ксюха дивилася на прямокутник городу й дерев’яний паркан. Під парканом росли лопухи, височенні, широкі, мов парасолі від сонця. Підставляючи сонцю бліді голі руки, Ксюха згадала, що коли вона була ще зовсім малою, тато закопав під лопухами дохлого кота. А десь через два роки померла бабуся. Її тіло обмили, а воду виплеснули туди ж, на город, де під землею лежали котячі кості. І тої ночі батькові Ксюхи наснилося, що їхній сірий кіт, живий, плескається в мисці з водою.

  Дівчина дивилася на чорне блискуче волохате тіло Віоли на підвіконні й думала, що та точно житиме із нею, Ксюхою, ще років десять чи й більше. Ще довго. Вона задерла голову, мружачись на сонці, і всміхнулася. Віола, здавалося, усміхалася теж.

 «А якби з нами поселився ще хтось, чи ревнувала б Віола?» – міркувала Ксюха. Спершу це були суто теоретичні роздуми. Поки одного дня у двері не подзвонили й на порозі став високий патлатий хлопець із букетом. У той час як вона розгублено стояла посеред кухні, крутячи букет у руках (вазочок у хаті не водилося), хлопець по-хазяйськи всівся за стіл. І тут же підскочив, мов його хто вкусив. Заверещав так,що дівчина випустила з рук квіти.

Він помітив на підлозі біля своєї ноги Віолу – п’ятнадцятисантиметрового павука-птахоїда.

Побачення було безнадійно зіпсоване.

– Ах ти ж!.. – крикнула Ксюха вслід кавалерові, висовуючись у під’їзд, як зозуля з годинника. – То, я, значить, мала б завести дурнувату кицьку?!

І вона люто гримнула вхідними дверима. 

Юрій Ющак

НАТЯК

– Пішов! – крізь монотонний гуркіт гвинта Олексій почув голос випускаючого.

Він зробив крок і відштовхнувся від рампи гелікоптера. Відчув, як різко провалюється донизу, і різкий ривок. Здалося, що трусонуло сильніше, аніж у його перший стрибок.

– П’ятсот один... П’ятсот два... П’ятсот три... Кільце! – Олексій рвонув кільце парашута.

– П’ятсот чотири... П’ятсот п’ять... Купол! – він підняв голову й подивився вгору: – Є купол!

– П’ятсот шість... П’ятсот сім... Вільні кінці!