Зорі після опівночі

Постріл… іскристі снопи посипалися з очей, світ викривився, і нагріта сонцем серпня бруківка опинилася раптом близько-близько, боляче стукнувши собою об голову. Лунке нічне повітря донесло звуки кроків, що швидко віддалялися. «У центр побіг», — подумав юнак, відчуваючи, як ніч закутує їх у себе. Спочатку слух розрізняв окремі звуки, але зі зникненням відчуття присутності зникала й їхня забарвленість, перетворюючись на пронизливий свист у вухах. На рівні грудної клітини, трохи правіше від центру, на яскравій футболці з’явилася та почала поступово збільшуватися червона пляма, але болю не було – тіло не відчувало  втоми, не було судом, ось тільки нічна прохолода, що легким подихом вітру пестила волосся лежачого юнака. Спробував удихнути на повні груди – повітря з хрипінням  та бульканням ковзнуло до пошкоджених легень, але повернулося назад без крові. Поки. «Усе-таки в серце не влучив – подумки всміхнувся хлопець, – а обіцяв, що розірве його на шматки…»                                                                                   

У будинку, навпроти якого лежав юнак, спалахнуло світло. Можливо, хтось  таки почув постріл і зараз викличе міліцію, швидку та пожежників – усіх, хто міг би зараз допомогти хлопцеві вижити, зупинивши повільний червоний струмочок життя, що потихеньку розтікався калюжею під тілом, та хлопець про це не думав. Не думав він і про холод, який, заволодівши кінчиками пальців ніг, поволі підіймався догори, витискаючи з організму життя. Його думками зараз заволоділо минуле: розум поволі  подавав свідомості картини, схожі на аматорські короткометражки, і юнак упізнавав у них найяскравіші моменти життя.

                                                             * * *

…Мама. Така молода й гарне, дивиться згори ніжно-ніжно та співає колискову, мабуть, найкращу пісню у світі. Руки стиха погойдуються, заколисуючи маля, і світ навколо поступово стає схожим на м’яку білу вату, що огортає все навколо. Повіки важкі-важкі, але він не засинає – хочеться дослухати пісню.  Мама радісно обіймає  дитину, цілує в теплий носик і співає, співає…

                                                             * * *

…Дитсадок. Він сидить на колінах у молодої  виховательки, яка всміхається, годуючи капризне дитя. «Видно, справжній чоловік росте, – говорить вона подрузі, несучи чергову ложку гречаної каші з молоком до рота малому, – он який вередливий. Але до чого ж гарне дитя! Серцеїдом виросте, точно тобі кажу!» -і обидві заливаються веселим сміхом. Дитя ж у цей час бореться із собою – довести, що він зовсім не вередливий, чи й надалі сидіти на колінах в Алли Миколаївни. Згодом вирішив, що там сидіти все-таки краще, аніж бути хорошим…