Зустріч із Трійцею

Двоє нерозлучних друзів, які нога в ногу пройшли і дитинство, і буремну молодість, раптом посварилися і розірвали стосунки. На порозі старості, в годину пік, перед входом у станцію метро вони натикаються один на одного, вітаються і поринають у спогади.

     В подібних ситуаціях причиною розриву часто є жінка, у яку закохані обидва хлопця. Полум'я першого почуття залишає опіки та рубці на всіх трьох. Рани саднять. Ні шлюб, ані поява дітей, ні розлучення не здатні угамувати біль зради. Минають десятиліття, перш ніж приходить усвідомлення того, що невідомо кому із них, насправді, пощастило.

     Але в цій історії друзі змагалися не за любов однокласниці. Полем борні для них була іконографія, той недосяжний обрій мистецтва, на якому технічна вправність зливається із богослів'ям. Туди їх гнало не марнославство, а потяг до правди, краси і добра. Вони мали спільну майстерню в підвалі, стіни якого загарбала цвіль, а з труб над головою звисала скловата. Кожен із них намагався вправним розчерком спіймати рух Безтілесного у бік Єдиного і мріяв знайти таку комбінацію кольорів, яка б дозволила відтворити світло.

     Один з друзів був педантом. Він любив лад і дисципліну. Він вірив, що десь в іншій площині існує Калькулятор, на якому ведеться облік всіх наших думок і діянь. Але він заперечував ідею про всесилля сліпої долі. Він вважав, що людина може впливати на те, що іде в плюс, а що – в мінус. Треба лише все робити за правилами, знати свої чесноти і не піддаватися на провокації.

     Вони зневажав тих, хто думав, що духовність – це щось афорфне. Він не сумнівався, що з погляду Космосу Задум – це креслення, викарбоване в граніті і вивірене до мікрона. Хто ж має таку перспективу, яка б дозволяла оцінити всю велич цього проекту? Лише втаємничені обранці.

     Він цікавився магією чисел, символічним наповненням кольорів, вивчав прадавні трактати й тримався зразків, за якими колись писалися ікони. Він також постував, але не так, як це роблять усі, а за власною системою, з урахуванням своїх біоритмів та якості харчів.

     А його друг, навпаки, покладався на імпульси та інтуіцію. Він був байдужий до тонкощів теології. Дошки для своїх ікон він знаходив на смітниках, серед уламків тумбочок і трюмо. Коли він брався за пензель, то, немов шаман, входив у такий стан, коли голова відмовлялася відповідати за руку. В такі моменти він сопів, гарчав, і на кінчику його носа теліпалася крапля поту, схожа на ялинкову прикрасу.  

     «Я, - зізнавався він, - відчуваю, що це не я, а мною щось малює. Я - лиш інструмент.»