Заради справедливості не подумайте, що катувати полонених або мирних жителів у радянській армії навчали старші командири –ні, ні та ще раз ні, воно якось само... По-перше, управлялися на молодому поповненні. Навіть армійська наша термінологія пропонувала однакове слово для позначення як душманів, так і радянських солдатиків наймолодшого призову – «духи». До «духів» ставлення однакове, без градації на національні корені й громадянство. Полонені не завжди попадали під постійно гарячу руку ротного «дідугана», але молодший призов, як правило, завжди у меншости, щохвилини під боком, до послуг його величности «діда» Збройних сил. Старожили не лише передавали бойовий досвід, а й багато часу присвячували майстер-класам із рукопашного бою. Перше ніде не записане, але незмінне правило: молодий мусить «літати». Ранній період служби – найтяжча рутина, яку тільки можна уявити. «Польоти» тривали щонайменше  півроку, а тоді вже, з прибуттям чергового поповнення, ота кормига трохи послаблювалася. Тобто пресинг залежав від строку служби.

    По-друге, іноді національний склад окремих підрозділів давав поштовх міжетнічним суперечкам із застосуванням грубої сили. Слов’яни купчилися собі, кавказці – своїм угрупованням, середньоазійці, до яких тяжіли деякі представники уральських етносів, звісно, молдовани та прибалти… Москвичі – щодо них панувала якась упередженість. Усе це в різних варіаціях існувало як явище. Воно не перекреслює іншої правди: все-таки міжнаціональна дружба теж була по різних підрозділах, на бойових постах, точках, в екіпажах машин, але… Означення «чурка» багатьом стало відоме тільки в армії. Я не беруся «стерилізувати» цю сферу нашого життя. Коріння ненависти росли й звідти теж.

    Молодого воїна впізнавали легко. Непідігнана форма, перетягнута дерматиновим («діди» носили м'які шкіряні) ременем, висіла мішком, ніяк не інакше. Ремінь на талії підганяли так, щоб неможливо було просунути палець між ним і кітелем. Скажімо, «черпаки» (від одного року служби) такого носити собі вже не дозволяли. Прослуживши рік, ми мали деякі привілеї, як та дрібна шляхта на Заході України. Хоч небагато тих привілеїв, та гонору по самі вінця. Однорічкам уже не личило махати віником, перемивати посуд за весь батальйон тощо. Перше, що робив новоспечений «черпачок», – благоговійно підганяв штани й кітель по тілу. Нерідко це мало гротескний вигляд, як казали: ушився а-ля презерватив. Даремно командири забороняли, а іноді самі розшивали те страхіття. У вільну хвилину розшитий знову брав до рук голку, бо ходити батальйонним чуперадлом було соромно перед своїм і молодшим призовами.

    Отже, «духів» упізнавали не тільки наші, а й афганці з легкістю неймовірною, бо він мав бути схожим на «чмо в ботах». Звісно, так «піднімався» авторитет Червоної армії в очах народів світу. Капелюха молодий носив з опущеними донизу крисами. Очі – додолу, тільки б не зустрітись із поглядом представника вищої касти. Дивитись орлом можна було лише в строю, щоб «дідусь», бува, не розцінив це як виклик, зухвалість або надлишок бадьорості й зайвий привід для тренажу. На ногах воїна першого періоду служби, за рідкісними винятками, красувалися порепані шкарбуни (нові чоботи відразу «вимінювали» діди). І скрізь це вважалося законним, беззаперечним правилом, хоча на словах велася безкомпромісна боротьба з позастатутними стосунками (ех, словеса, чого ви були варті?).

    Не стверджую, що таке явище процвітало скрізь. Дідівщина мала відмінности, і це залежало від уміння, мудрості та волі офіцерів, які мали б цьому протиставляти статутні вимоги. Натомість скільки не запобігали ганебній практиці, дідівщина процвітала, як поля опійного маку в афганській глибинці. Дякувати Богу, не така вона нестерпна була у взводі охорони, куди мене приписали по прильоту до Шиндандського гарнізону. Можна сказати, дихалося нам значно легше, ніж «духам» із сусідніх підрозділів. Наскільки ж у такому разі мої слова відповідають дійсности?

     Яким могло бути життя і яким воно було в сотень інших молодих солдатів, я побачив у першу ніч, тільки-но потрапив на «Кубу». Власне, особливою жорстокістю і запам'яталися мені «діди» тієї кабульської частини. Багато розмов на цю тему давали волю фантазіям від першого дня призову. Наскільки жалюгідними бувають уявні баталії солдатських буднів, я з жахом переконався, як тільки вечірні сутінки насунулися на дерев’яну солдатську казарму. І що там трасуючі кулі, які літали собі десь там, метрів за сто–двісті від нас? От де йшла війна. Точніше, не війна, бо на війні маєш хоч якусь можливість і шанс узяти гору над супротивником. Побачене скидалося, швидше, на приміщення, де безголосі жертви піддаються тортурам. А за який гріх? Та тільки через бажання приниити, завдати  болю, відчути себе панівним класом у тій казармі. Їх була більшість. Переважна більшість «дідів, дідків і дідочків», інакше мало хто посмів би розкрити свого слинявого рота й заверещати: «Охочий! Сюди!!!»