Навіть важко сказати, чому мені так запам’ятався той вечір п’ятирічної давнини… Було в ньому щось таке вкрай символічне, що ми не змогли відчути тоді та що я дотепер не можу чітко сформулювати словами. Якась магія молодості чи що – така, на яку звертаєш увагу тільки того дня, коли помічаєш, що вона вже остаточно розчинилася в кислоті буденності й рутини.

         То був, у принципі, доволі звичайний для нас тодішніх літній вечір – таких уже було й, здавалося, ще буде без ліку. Ми – я, мій молодший брат-гітарист, наш спільний близький друг-басист Віталик і барабанщик Ваня –поверталися з репетиції до свого району.

         Власне, Ваня з нас усіх був найбільш дивним персонажем. Поняття не маю, звідки саме він узявся: одного дня він просто опинився за барабанною установкою групи мого брата й там і залишився. Своєю світлою шевелюрою а-ля Єсенін, вічно розфокусованим поглядом голубих очей, легким заїканням і назагал розгубленим ставленням до життя він справляв враження інопланетянина, який щойно звалився на цю планету й ніяк не міг допетрати, куди ж це його занесло. Звичка не стільки грати на барабанах, скільки їх завзято товкти, не дуже при цьому дослухаючись, що там грає решта музикантів, доповнювала цей образ напрочуд гармонійним штрихом.

         Ясна річ, із такими особливостями Ваня не міг не стати улюбленим об’єктом для наших незлостивих, але частих підколювань. Можна навіть сказати, що він сам на них наривався, – як ось того самого вечора, коли зненацька вистрелив у нас із братом запитанням:

         – А ви, типу, рідні брати, так?

          Відповісти на такий інформаційний запит банальним «так» ми не могли – тільки не після того, як Ваня вже три тижні поспіль бачив на репетиціях нас обох, страшенно схожих одне на одного загальновідомих братів.

         – Ага, рідні. Але мама в нас двоюрідна, – уточнив я.

         До честі малого та Віталика, у цю мить вони зберегли повний спокій. Моменти, коли починався безжалісний стьоб, вони відчували без зайвих слів і натяків. Ваня натомість від розриву шаблону аж зупинився на півкроці і, здавалося, навіть трохи присів.  До всього незрозумілого він мав звичку ставитися надто серйозно.

         – Це як? – спитав він, переводячи ошелешений погляд з мене на брата й назад.

         – Ну, так, – «пояснив» я. – Він мені рідний, я йому – теж. А мама в нас двоюрідна – що мені, що йому.

         Іще раз просканувавши нас із малим, Ваня знову рушив уперед. Кожен м’яз на його обличчі видавав напружену розумову роботу, його голубі очі втупилися в землю, що дозволило нам формалізувати змову, швиденько переглянувшись.

         – Не розумію я, як це, – пробелькотів він урешті.

         Тут у гру включився мій брат.