Помилка

 «Усе! Нарешті!» – Марина відсунула від себе папку з документами й вимкнула комп’ютер. Вийшовши з кабінету, попрямувала довгим коридором до виходу зі свого відділу. Озирнулася назад. Знову. «Як же ж я втомилася! Зате завтра спокійно відпочиватиму. Заскочу до слідчого. Дістав цей упир зі своїми погрозами!» – миготіли думки.

            – Хай тобі…! Якого…? – Гнівно зреагувала на замкнені двері. – Знову ця недолуга прибиральниця! – Затарабанила по них. – Є там хто? Га? – Не почувши відповіді, глибоко зітхнула.

            Зачекала хвилин із п’ять. Повторила спробу докричатися хоч би до когось. Не вдалося. «Безлад! Нічого, вона ще в мене побачить!» – лаялася в душі. Повільно покрокувала назад, до іншого кінця офісного коридору. «Нещастя! І як там іти?» – перспектива вибиратися на вулицю через недобудоване крило бізнес-комплексу аж ніяк не радувала жінку. «Якби хоч телефон у кабінеті працював! А то від ранку скаржуся, та даремно!» – міркувала невдоволено.

            Відчинила двері. За ними – пітьма. «Чудовий вечір» – пробубоніла собі. Витягла з сумочки мобільний. Слабке світло від дисплея ледь-ледь розбавляло чорноту попереду. «Не вбитися б!» – подумала. «Ой!» – вигукнула, спіткнувшись об цеглину, що валялася на підлозі. Пообіцяла собі не лишити так просто горе-прибиральниці її ідіотського, за визначенням самої Марини, вчинку.

            «І чому я не поповнила рахунок на мобілці?! Була б зателефонувала на пропускний. Вийшла б, як нормальна людина. А так…» – досадувала сама на себе. Проминувши величезне темне приміщення, опинилася в іншому, з вікнами, що пропускали до нього світло з проспекту. Воно трохи відкривало очам пошарпані стіни, оперті об них високі драбини, баки, відра, цеглу й різні металеві конструкції навколо. «А як ті двері замкнула не прибиральниця?» – визіпилася з глибин свідомості гадка. «Та ні, не може бути», – одразу ж заперечила її. Дісталася сходів. Знову довелося присвічувати мобільним. Спускалася обережно, знов і знов хапаючись за поручень.

            Вийшла на вулицю. Перед нею розгорнулася галерея «принад» будівництва. Перерита земля, гори цегли й бетонних плит, височезні крани («Де – іржаві, де – пошарпані, навіть діряві. На вигляд, таки стародавні. Як тільки ще працюють? Зараз, уночі, схожі на якихось потвор…» – відзначила жінка). Поза всім цим, у віддалі виднівся високий паркан. «Оце місце! Тут, у разі чого, хоч кричи, хоч не кричи… Ніхто не почує! Мабуть, повинна бути охорона, але ж де? Жодної людини…» – роїлися не вельми приємні міркування. Задзвонив мобільний. «Знову номер, невідомо чий!» – занепокоїлася Марина. Вибрала «прийняти виклик».

– Алло. Хто це?