У вищий світ

Багато хто зізнайомих Авіценни дивувався, що він, проживши у Львові багато років, досі ще не побував утутешньому культурному товаристві. І дехто не пропускав нагоди делікатно натякнути пану лікарю, що йому вартувало б заради чемності „засвітитися” на урочистому рауті – чи то вспілці письменників, чи то вНаціональному музеї. Та Авіценна посилався на зайнятість, а насправді просто побоювався богемників. Він їх мав за дуже розумних, а тому боявся, що, повівшись не до ладу, отримає вних із першого разу репутацію профана. Бо хоча й справляв враження впевненого у собі мужчини, проте в душі потерпав через своє неуцтво. Однак часами травознай відчував себе одиноким і покинутим, як телевізор старого зразка. І тоді йому здавалося, що він вибрав не ту дорогу, вивчившись на ескулапа: ця професія хоча й давала Авіценні хліб зі шпондером, але забрала внього всі ілюзії та перетворила нациніка. Проте змінювати щось утой час, коли поріг переступила друга молодість усупроводі аритмії і остеохондрозу, було вже запізно. І цілитель шкодував, що витратив свій розмай, масажуючи багаті на поклади солі, плечі пацієнтів, викинувши свої кращі роки впомийницю, мов абортований плід – у відро. Йому хотілосяпофілософствувати з кимсь про щось, далеке від лікувальних мазей. Бо з пацієнтами не дуже й зволожиш душу високими матеріями. Ці іпохондрики, закохані в особисті хвороби, про які згадували майже з батьківською теплотою, навіть не припускали думки про існування якоїсь цікавішої теми для розмов і  розтерзали б кожного, хто б зневажив багатство їхніх тілесних недуг.

Щоправда, скласти компанію пану дохтору були не проти деякі сусіди, зокрема той добродій, що мешкав через стіну йтак активно поклонявся Бахусу, що внього траплялисянапади паралічу. Утакі хвилини його живіт випинався наперед, а плечі вивертало впротилежний бік. І лікар потайки охрестив бідолаху Параграфом. Так оцей пронира, який, мабуть, десь у сусідньому гастрономі був за вантажника, проживав із древнім дідусем, якому у вільний від припадків час клявся влюбові. Запевняв, що переріже горлянку кожному, хто не вшанував би старенького. Бився до стіни головою,ще й плакав невтішно, якщо дідусь висловлював йому недовіру. Утаку хвилину онучок хапав його за барки йнамагався викинути з балкона. Поглянувши на панораму міста з восьмого поверху, неборака відразу вірив у щирість нащадка.
Авіценні, який кинув пити навіть пиво, Параграф був особливо неприємним. Перестрівши впід’їзді лікаря, він обмотувався навколо нього, мов античний Лаокоон, і, видихаючи зі свого писка цілу хмару мікроорганізмів, лепетав: “Су-сі-де, я вас ду-же по-ва-жаю… Ходімо до ме-не-е-е… Вип’єте яких  п’ять дека…” Лікар делікатно, але рішуче виборсувався з Параграфових обіймів, що нагадували йому мертву хватку ожиннику, і відмовлявся від частунку під приводом візиту до тяжкохворого. Але тоді особливо гостро тужив за інтелігентним товариством, у якому ніколи не був. І давав собі слово, що якщо йому трапиться нормальний поводир, то дозволить йому заманити себе вмистецьку тусовку.