Оповідки з жіночої торебки-1

(спомини і згадки)

Альтернативне весілля  

Марії

Будь-хто може визначити мої роки, якщо скажу, що на початку шістдесятих я вже вивчилася на скульптора й отримала призначення на промислове підприємство, що штампувало голови давно померлого вождя.

Цього літа моя онука виходить заміж, і кожен має частину обов’язків: син вимірює кроками залу вже четвертого ресторану, щоб визначити, чи всі гості помістяться, хоча власники надають йому план із розміченими місцями; невістка обійшла всі крамниці із сукнями в пошуках чогось оригінального, після неї в ті ж крамниці забігла наша наречена й усе забракувала; я знайомлюся з господинями і щодня смакую пляцки, аби вибрати до солодкого столу. І все це триває вже з місяць!

…Того дня я скористалася своїм півгодинним обідом.

– Ти куди, Марійко?

Дівчата ставили на столик паперові «трикутники» з кефіром і діставали домашні канапки з вареною ковбасою.

– На пошту, – сказала й почервоніла, бо це була неправда.

– То можна руки й не відмивати, – порадив хтось із них, – на пошті нас знають.

Руки… Їх важко було відмити й у кінці роботи робочого дня, бо глина в’їдалася в усі пори. Але зараз я просто витерла їх сухою шматою, що колись була рушником у дрібні квадратики.

Під районним загсом уже стояв мій майбутній чоловік, який так само тихеньку втік з обіду «на пошту», не сказавши правди колегам, котрі після роботи затягли б його на пиво.

Тоді слово «розписатися» означало офіційно оформити стосунки в радянській установі, після яких наречені стають чоловіком і дружиною. Процедура нетривала – кілька хвилин, і ось ми зі свідоцтвом про одруження в кишені прощаємося до вечора, власне до того часу, коли на переповненому пероні упхаємося в потяг. Нас чекали в селі…

О п’ятій ранку мене розбудила мама: час. На підвіконні лежав віночок з барвінку – його сплела вона, не дружки. Ось холодна полотняна сорочка падає на мене після легкої купелі. Мама заплітає мені косу. Я одягаю на шию коралі, подаровані нареченим. Уже час…

У церкві, окрім панотця, нас четверо – дві мами і двоє дорослих їхніх дітей. Вінок на моїй голові – знак цноти, і я мала на це право, хоча ми кілька років зустрічалися.

– …Ваша Марійка брала шлюб у церкві? – питаламаму місцева партійна активістка.

– Хто вам таке сказав? – намагалася не ховати очей мама.

У понеділок я звично місила глину на скульптурній фабриці, ніби нічого особливого не сталося в моєму житті.

За рік я вже народила сина й так само таємно охрестила його в тій самій церкві.

…Коли моя онука йтиме до шлюбу, пишно, ні від кого не ховаючись, я сплету їй барвінковий вінок і дам свої коралі. І розповім про свій – альтернативний – шлюб.