Столичний роман

1

На пероні київського залізничного вокзалу було, як завжди, гамірно та велелюдно. Котили за собою валізи на коліщатках ті, хто збирався на відпочинок, – щойно почався сезон відпусток. Невгамовні “човники” з картатими пузатими сумками, що звалися в народі ніжно – “мрія окупанта”, снували поміж транзитних потягів, мов мурашки, які тягнуть до мурашника набагато важчу від себе здобич. Тут ніхто ні на кого не звертав жодної уваги; потоки тих, хто від’їжджає, і тих, хто проводжає чи зустрічає, змішувалися між собою, наче у чудернацькому вирі. Вокзальне радіо хрипкуватим, але приємним жіночим голосом без упину оголошувало про прибуття, посадку чи відправлення того чи іншого потяга. Розгубитися від цієї штовханини було легко, і Женя таки розгубилася. Відійшла вбік, до ліхтаря, і тремтячими пальцями розгорнула зіжмаканий папірець.

“місто Київ, вулиця Лук'янівська, 69/71”.

Адреса гуртожитку театрального інституту, тобто університету театрального мистецтва імені Карпенка-Карого – так він тепер називається.

Знати б іще, як дістатися до цієї вулиці. Їй щось диктували по телефону, називали потрібні номери тролейбусів та станції метро, однак Женя була надто схвильована, аби запам’ятати те, що їй говорять. І записати не вдалося – паста в ручці закінчилася саме після номера будинку, який вона встигла сяк-так нашкрябати на вирваному з бабусиного записника листочку. А відійти від телефона, аби пошукати нову ручку, Женя просто побоялася. Їй здавалося, що коли вона це зробить, на тому кінці дроту дадуть відбій, а передзвонивши, вона почує у відповідь: “Євгенія Родина? А хто це? У наших списках такої не значиться!”

І ось тепер їй доведеться або згадати те, про що їй говорили, – що само по собі було б дивом, або розпитати киян, як дістатися до потрібної їй вулиці. Проблема лише в тому, що відрізнити мешканців столиці від її гостей доволі важко. Особливо на вокзалі.

Женя зітхнула. Можна, звісно, взяти таксі, але хтозна, у яку суму їй стане це задоволення. Кажуть, у Києві все дорого. А ще кажуть, що місцеві перевізники деруть із приїжджих сім шкур хутряних.

Але, як часто повторювала баба Аля, на питання нема катування. Варто спробувати.

Жені не довелося далеко йти – голосисті таксисти бігали пероном, закликаючи: “А кому машинку?!”,  “Таксі, недорого!” Останнє звучало вельми спокусливо. Женя зупинила одного такого дядька в порепаній шкірянці й несміливо запитала:

 – Мені треба на Лук’янівську.

 – Вулицю чи площу? – уточнив дядько, управно перекинувши язиком заслинену цигарку з одного кутка вуст в інший.

 – Вулицю. Скільки це коштує?

Шофер задумливо огледів дівчину – від кінчиків стареньких черевичків, що давно потребували ремонту, і аж до дешевої пластикової защіпки в буйних золотавих косах.

 – А скільки ти даси?

 – Я не знаю тутешніх розцінок, – тихо мовила Женя. – Ви везете, вам і ціну правити.

 – Гаразд. Триста гривень. Домовилися?

Від несподіванки дівчина аж задихнулася, сині очі наповнилися слізьми. Та невже це так далеко? У неї було триста гривень – власне, водій назвав точну, аж до копійки, суму, яку Женя мала при собі. Та на ці гроші вона мусила жити ще, як мінімум, двадцять днів. Бабуся обіцяла, що вишле трохи, щойно отримає пенсію, але скільки там тієї пенсії? Ще й дідусь прихворів, а ліки нині теж чогось варті… Женя сумно похитала головою.

 – Ні, вибачте. Це для мене задорого.

 – А бодай тебе підняло та гепнуло! – пролунав поруч деренчливий старечий голос. – Щоб тобі шини полопалися, харцизяко! Аби тебе даішники що п’ять метрів зупиняли! Думаєш, як дитина нетутешня, то й одурити не гріх?!

 – Годі тобі, Петровичу! – незворушно відказав таксист. – Я ж її не силую! Не хоче – хай пішки йде. Вольному воля.

І відійшов, насвистуючи щось веселе. Женя повернулася до свого рятівника. Ним виявився маленький та худенький дідусь у форменому кашкеті, який спирався на ручку візка для багажу. Під чорним козирком картуза сяяли лукавством такі ж чорні, немов лаковані, очі.

 – От лихо із цими сріблолюбцями! – забідкався старий, перехопивши Женин погляд. – Мабуть, гадають, що й на той світ із собою заберуть усе добро. Ти, мала… як тебе звати?

 – Женя. Євгенія.

 – Гарне ім’я. Панське. То дивись, Євгеніє, як собі хочеш – або знайди маршрутку, що до Контрактової площі їде, а там добрі люди тобі вулицю Лук’янівську покажуть і грошей за це не візьмуть, не бійся, або на метро сідай і гайда до тієї ж Контрактової. Але з пересадкою.