Новелетка
Є люди, приречені бути загадкою. Як моя Гальшка з Бівакової... Навіть Гальшку Гулевичівну чи Гальшку – княгиню Острозьку знають хіба історики, та іще, може, лінгвісти, а Гальшку з Бівакової? Що за Бівакова? Мантикора яка чи що? Звідки походить ця назва, що означає? – можете лише запитувати. Відповіді не дістанете, як не дістав її я. Нині цю вулицю старого Львова просто перейменували, то нема про що й питати... Гальшка теж відійшла у вічність – можливо, саме це й додало мені відваги розповісти про неї. Кілька разів брав чималий розгін, як до великого стрибка, та стрибав упівсили – молоді літа були завадою чи іще що? Тільки не наважувався розповісти про неї УСЮ правду, бо без інтимної, або, як колись казали, сороміцької частини її життя, виглядала, як старша пані – однобоко, невиразно.
Нівроку гладенька була, та ні, краще – усе-таки заокруглена, бо до округлості схильними були всі її форми: вилиці, щічки, підборіддя, перси, животик, носик – теж заокруглений картопелькою, а ще округлі випуклі лінзи окулярів робили її схожою на якусь морську рибину. Ноги й руки теж цілком добре можна було малювати циркулем. “Видати, у Бога під рукою не було генчого інструмента”, – стиха піджартовував найстарший на вулиці сусіда, пан Міськів, який для Гальшки, звісно, «шмаркач»! Така-то вже вона була – баґалітизувала собі всіх, хто не дотяг її віку, а таких щасливців, принаймні на нашій Біваковій, не було... Мабуть, іще й тому видавалася мені, малому, таким неохопним огромом. Батьки казали, що їй уже близько дев’яноста. Завше дивувався тому дивному перетворенню – на стінах висіли світлини молодої, ставної і дуже вродливої жінки, чомусь не хотілось вірити, що та гордовита панія і нинішня Гальшка – суть одне.
Іще в часи золотої моєї юності здивовано почув, як відчитала якогось зайшлого фацета, який посмів, зрештою, як і всі на вулиці, назвати її панею Гальшкою. Звила.
– Co wolno wojewodzie to nie tobie smrodzie! Яка я тобі, скурвелю, Гальшка? Нема кому тобі юху із дзьоба пустити! – те призивне слово диркнуло пилою навіть по моєму серденьку, із Гальшки ж лилося – що дощ із ринви.
– Я пані з пань Монцюбович із дому Криштальска, а таких, як ти, шмаркатих гунцвотів, з нашої вулиці поліція кийками випрошувала! Стояти біля мене не мавбис права, вилупку єден! Колись то Львів був містом для панів, а не всілякої голоти, як нині... Заввидять на Лавах Гетьманських такого обірвуса – кийком у плечі магуляють! Знай своє місце, недорайдо!
Лише раз дозволила собі старша пані той амбітний випад (у смутні часи диктатури пролетаріату люди боялись визнавати своє походження, та чогось «прорвало» стареньку...) Гальшка, як пояснив згодом пан Міськів, походила із ходачкової шляхти. Чому шляхту зовуть «ходачковою», я, тоді іще хлопчисько, звісно, не тямив, але й до голови того собі дуже не брав. Назва, та й усе... Із того всього імпонувало мені, що тета Гальшка все-таки – шляхта. До слова сказати, жодною тіткою мені вона не була, просто добра знайома мого покійного дідуся (наскільки «добра», батьки детальніше не пояснювали)... Розповідали, що, заввидівши мене, тоді ще малого «ґнота», розчулилася, сплакнула й звеліла величати її тетою. Жила вона неподалік і не в якійсь там квартирі, а у “віллі”. Щоправда, я ніяк не міг дібрати, чим та “вілла” відрізнялася від решти хат – старенька, вгрузла в землю так, що перший поверх видавався мало не пивницею, а з балкона другого я легко зіскакував на землю. Та, як і всі, із повагою називав тетин будиночок віллою, а тету – шляхтянкою. Це додавало мені гонорів...
|
Помилка в тексті? Виділіть її та натисніть:
