— Марічко, ти повинна допомогти мені, — з ноткою благання в голосі проказав шеф, розгублено тиснучи кнопки на стільниковому телефоні. – Презентація ось-ось почнеться, а я забув роздаткові матеріали в офісі. Чи не могла б ти принести їх? Вони вже надруковані, лежать у мене в кабінеті – просто на столі. Ну ти побачиш… А я ще мушу зробити кілька дзвінків. О, є зв'язок – альо!..
Марічка стрімголов кинулася виконувати прохання шефа. Ще б пак, адже в офісі вона почала працювати нещодавно, тому щосили намагалася заімпонувати керівництву. Та й за характером дівчина була дбалою та відповідальною, тому кожен наказ, а тим паче поданий у такій ввічливій формі, сприймала як закон.
Шлях до конференц-залу стелився через великий зелений парк. Ним неквапливо походжала охорона бізнес-центру, прогулювалася молодь, і офісні працівники часто виходили посидіти на лавках під час ланчу. Сьогодні погода тішила теплом і, попри сильні пориви вітру, людей у парку було чимало.
Коли Марічка відчинила двері кабінету і в поле її зору потрапив стіл шефа, вона жахнулася. На столі височіла кіпа паперу, що нагадувала Пізанську вежу. Саме так – кіпа, ціла гора папірців стандартного формату, висотою десь у половину невеличкого зросту Марічки. Як же вона зможе навіть підняти таку вагу? А ще й пронести через увесь парк, аж до іншого корпусу?
Дівчина подумки закликала на допомогу всіх святих і, щосили притиснувши стос паперів тонкою рукою згори, підхопила його знизу… і титанічними зусиллями поставила собі на стегно. Так — одну задачу виконано, вона спромоглася підняти це. Але як рухатися з таким тягарем? Ще й перед собою нічого не видно…
Кульгаючи й пересуваючись боком, Марічка так–сяк зробила кілька кроків і навіть дошкандибала до ліфта, на своє щастя, ні на кого не наштовхнувшись. Добрих самаритян на її шляху не зустрілося, та й хто допомагатиме Марічці? Вона лише якась там асистентка, та ще й новенька у фірмі. Крім того, зовні далеко не фотомодель – тому й лицарі в блискучих обладунках дорогих костюмів із краватками не поспішають на допомогу.
Руки відвалювалися, від напруги на чолі виступив піт, але дівчина не здавалася. Якось натиснувши ліктем кнопку, викликала ліфт і, влізши в нього, таким самим чудернацьким методом направила його вниз. Боже, яка вага! Вона ризикує заробити собі грижу. Але перший пункт офісного законодавства засвітився перед очима Марічки червоними неоновими літерами – шеф завжди має рацію. А другий пункт у випадку неправоти шефа радить пильно перечитати перший. Ну ось, уже хол. Ледве-ледве пересуваючи ноги, ніби черепаха з неймовірно важким панциром, Марічка нарешті виповзає на свіже повітря. Паперовий тягар, наче карма, тягне її до землі. А треба ще перетнути парк – попереду неблизька дорога.
Отож, чимчикує наша Марічка парком – ні, краще сказати, шкандибає зі своїм велетенським паперовим стосом у руках. Піт заливає очі, макіяж давно вирушив у плавання. І тут... налітає порив вітру і здмухує з верхівки стосу кілька папірчиків. «А-а-а-а-а! Ні-і-і!» – подумки горлає Марічка, розуміючи, що земля ризикує вийти в неї з-під ніг. Але треба йти далі, час підтискає Марічку, і образ розлюченого шефа не зникає з уяви.
Плентаючись стежкою в парку, дівчина уявляє себе національною героїнею – за такий подвиг їй неодмінно дадуть медаль! Але, трохи вивчивши вдачу свого шефа і його щедрість, розуміє, що може сподіватися тільки на шоколадну.
|