ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ
Грудень 2011 |
Ой |
Павло Довгань-Левицький |
Трафунки в житті бувають різні. Також різною буває реакція на них. Наприклад, для фізиків-ядерників найстрашніше слово – це «ой». Зовсім по-іншому це саме слово звучить, коли в найвідповідальніший момент рветься презерватив. За 27 років зі мною траплялися різноманітні трафунки. «Ой» із моїх вуст злітало не один раз. «Ой» – коли розбив улюблену мамину кришталеву вазу. «Ой» – коли тюбик гумового клею (який я використовував як факел) випорснувся на привезену з Німеччини замшеву куртку. «Ой» – коли бавились у «Робіна Гуда» і моя стріла прохромила ногу сусідському пацану (я був визнаним на районі майстром із виробництва луків). «Ой» – коли не склав вступних іспитів в університет, і подвійний «Ой» коли прийшла повістка з військкомату. Кожного разу таке однакове коротесеньке слово несло нову суть. Різні трафунки були, але зараз я хочу розповісти лише про один із них, який назавжди залишиться в моїй пам’яті. Трапилося це рівно 10 років тому, сьомого липня 2001 року о 17:57 за київським часом. Тоді ще зовсім зелений шістнадцятирічний юнак, я рвав малину в батьківському саду. Зі школою вже було покінчено та ще, як на зло, зламався телевізор. Робити було нічого. Тож я як слухняний син вирішив допомогти батькам по господарці. Обоє в цей час ще були на роботі. Зробивши третю ходку (малини того року вродило нівроку), я дістав із нички – азбестової труби – пачку сигарет і сів посеред малиннику покурити. Тоді я ще курив не часто, тому кожна цигарка була подією, і уся увага приковувалась до неї. Пускаючи димові кільця, я не помітив, як хтось тихенько підійшов ззаду. – Привіт! – А-а-а!!! – я підскочив із відра, на якому сидів, і автоматично затис недопалок у кулаці, зовсім не відчувши болю. Різко повернувшись, я вперся поглядом в лице досі небаченого створіння. Воно стояло, смоктало «Чупа-чупс» і єхидненько так посміхалося. Створіння витягло канхвету з ротика, при цьому так сексуально цмокнуло губками, що мене заступорило й лице застигло в дурнуватій гримасі. – Хі-хі, – сказало створіння, – ти такий кумедний. Цієї ж миті я усвідомив, що то не батьки, і адреналін відхлинув, залишивши нервові рецептори беззахисними. У повітрі запахло смаженим і я відчув, що ПЕЧЕ! – А-а-а!!! – скрикнув я вдруге, але вже не від переляку, а від болю. При цьому підскочив. Підскочив доволі невдало, бо зачепив відро, яке слугувало табуреткою, і незчувся, як опинився на лопатках посеред малиннику. Дівча вже зовсім не стрималося, побачвши таку мою поведінку: – Ха-ха-ха! – порснуло слиною в припадку сміху. – Ти ще й лякливий до того ж. – Та нє, – образився я, – то я попікся. – Попікся?! Дякую за комплімент. Я, звісно, знаю, що я гаряча дівчина, але щоб аж так… |



Найважливіше
з теорії детективу!
Знайомтеся з цікавими статтями і доповнюйте рубрику своїми теоріями та практичними історіями. Чекаємо на ваші листи за адресою: lit-jur-dnipro-zav.proza@kas-ua.com
ОГОЛОШЕННЯ
До уваги передплатників!
Друкована та електронна версії журналу «Дніпро» виходять щомісячно!
Передплатити журнали можна:
на сайті:
www.dnipro-ukr.com.ua;
за телефоном:
(044) 454-12-80;
у відділеннях «Укрпошти».

ЦИТАТА ДНЯ
«Текст – це лише пікнік, на який автор приносить слова, а читачі – сенс»
(Цвєтан Тодоров)

УВАГА!!!
Пропонуємо всім охочим узяти участь у написанні літературно-критичних статей про нобелівських лауреатів.
Чекаємо на ваші роботи про Томаса Еліота до 31 липня 2016 року.
Найкращу статтю буде опубліковано на сторінках журналу.
Роботи надсилайте за адресою: lit-jur-dnipro-zav.proza@kas-ua.com (із позначкою "Нобелівка").