Січень 2012

Жінка на полюванні

Юлія Шевченко

 

Віра прокинулася від думки, що хоче дитину. Отак просто посеред ночі. Хоче дитину. Свою. Рідну.

На кухні монотонно капала вода. Старий кран підтікав уже давно, проте Віра щодня відтягувала момент виклику сантехніка. Коли кран уперто продовжував свій волого-крапельний концерт без замовлення, Віра врешті-решт здавалася, заглядала під мийку в пошуках слідів підтоплення, а не знайшовши їх, присідала на стілець, накритий вив’язаним зі старих капронових колготок килимком, – мама любила повторювати, що в економної господині нічого не пропаде.

Як справжня радянська жінка, Вірина мати все життя вела циклічний бій із виробами панчішно-шкарпеткової промисловості: коли в найнеочікуваніший момент колготки підло вибухали стрілками, мама вдома зашивала їх із вправністю хірурга, колготки ж вичікували деякий час – і знову мережилися феєрверком дрібних дірок. Екземпляри, які реанімувати було неможливо, роками зберігалися в кошику для рукоділля, аби потім відродитися в божевільних килимках. У юності Віра соромилася такої маніакальної бережливості й висловлювала свій мовчазний протест, ховаючи капронових монстрів маминої уяви в кошик із брудною білизною, якщо чекала на суботню чашку чаю з плітками інститутських подруг. Та з роками вона перестала звертати на них увагу, і килимова епідемія вихлюпнулася за межі кухні, захопивши не тільки головну цитадель – вітальню, де реінкарновані колготи млосно вилежувалися на кріслах та дивані, а й у її кімнату. Власне, соромитися було вже нікого – усі Вірині подруги давно повиходили заміж і тягли кожна свій віз проблем, на якому сиділи начальники, чоловіки, діти, свекри та свекрухи, тож спільне суботнє чаювання відпало як непотрібний рудимент.

Віра обережно поворухнулася на розхитаному старому дивані, від чого той ображено схлипнув усіма пружинами. Навпомацки пішла на кухню через вітальню, де спала мама. З-під ковдри на дивані чулося хрокання та схлипування – акорди маминого сну. Ці звуки вже давно не заважали їй спати, а часом Віра навіть не могла без них склепити очей, прислухаючись до рухів у сусідній кімнаті. На автоматі підкрутила кран, потім отямилась і набрала з нього води в емальований чайник. Він стиха зашипів під укусами вогню, щоб через хвилину переможно свиснути, випустивши з носика струмінь гарячої пари. Віра швидко кинулася вимикати конфорку, подумки картаючи себе за неуважність, – мама ж могла прокинутися та вкотре насварити її, як малу дитину. Хвилину прислухалася, стоячи у дверях кухні. Із вітальні так само долинало нежіноче хропіння.

Заспокоївшись, запарила собі в чашці міцну каву – чайну ложку з гіркою та два шматочки цукру. Серпневі ночі ставали не по-літньому прохолодними, і від поєднання гарячої кави та свіжого повітря з кватирки Вірине тіло під нічною сорочкою вкрилося  дрібними мурашками. А може, не від цього, а від думки, яка прийшла до неї в ліжку й міцно засіла в голові?

Із задуми знову вивів кран. Кап-кап, кап-кап. Віра вкотре приречено подумала, що сантехніка викликати таки доведеться. Або «чоловіка на годину» – саме бачила недавно в газеті подібне оголошення. Лише уявивши, яким жалісливим поглядом ще з порога нагородив би її співробітник цієї служби, Віра одразу відкинула таку думку. Зізнаватися стороннім, що у свої 37, окрім довічного звання «стара діва», їй уже нічого не світить, було дуже прикро та соромно.

– Чого ти тут сидиш?

                Віра здригнулася. Заглибившись у думки, вона й не помітила, як до кухні зайшла мама й тепер нависала над нею в «бабській» нічній сорочці та капцях.

– Не спиться, – відповіла просто й сьорбнула кави.

– Воно й не дивно – після того, як ти каву глушиш літрами. Сама не спиш і матері не даєш, – командний голос Віриної мами з кожним новим словом набирав нових барв, розбухаючи від образи та обурення. – Ти ж знаєш, як я сторожко сплю! Муха пролетить – я вже прокидаюся й мучуся від безсоння решту ночі. От помру, тоді пошкодуєш, що матір не жаліла, не…

  – Мамо, – раптом перебила її Віра. – Я їду на море. У відпустку.

Мати схопилася за серце, мовчки гепнувшись на стілець з капроновим килимком. Віра звичним рухом накапала у склянку з водою сорок крапель валер’янки. Наелектризоване повітря різко запахло тривогою.

  Ранковий Сімферополь зустрів Віру прохолодною мжичкою. Вийшовши на залізничному вокзалі із задушливого вагону, вона підставила обличчя під мікроскопічні крапельки й рушила в напрямку тролейбусної зупинки, із гуркотом тягнучи за собою валізку на коліщатах. Довгий барвистий сарафан, який вона купила давно, та довго не наважувалась вдягнути, колихався в такт рухам, від чого Віра була схожа на незграбну екзотичну пташку, що поривалася злетіти, але не могла – через холод, мокрі крила та обважніле в неволі тіло. Вона й справді почувалася пташкою, яка вирвалася з клітки, адже ця поїздка фактично була її першим самостійним вчинком.

З роботи її відпустили на диво легко, адже ніхто на фірмі не очікував, що Віра може ось так несподівано зірватися у відпустку. Директор Семен Петрович кректав над її заявою та супив брови, але документ усе ж підписав. Жіночки в бухгалтерії, де Віра працювала, гиготіли та перешіптувались, коли вона прийшла попрощатися перед поїздкою, прихопивши свіжоспечений вишневий струдель та пляшку коньяку. Задобрені гостинцями, вони навперебій піднімали тости, у яких бажали відпускниці приємних знайомств і нових незабутніх вражень. У перекладі з мови бухгалтерського серпентарію це означало: «Ну, нарешті й ти хоч когось собі знайдеш!» Після кількох ковтків коньяку зазвичай непитуща Віра відчула, як її тіло неначе провалюється в пухку вату, а по венах біжить енергія передчуття чогось приємного та давно очікуваного. Вона навіть перестала відчувати себе чужою в компанії своїх давно глибоко заміжніх колег, весело розсміялася та помахала їм рукою після того, як перечепилася на порозі, утративши не тільки голову, але й ноги від наближення скорого щастя. Коли Віра вийшла – неквапливо, безуспішно намагаючись координувати кожен рух тіла, яке раптом перестало її слухатися, бухгалтерія вибухнула реготом.

– Та цитьте ви, – нагримала на реготух старша жінка в окулярах, яка сиділа за найбільшим у кімнаті столом. – Може, хоч цього разу їй пощастить. Не вік же їй дівувати. Вона наче й дівка непогана, а не ладиться в неї з мужиками, і квит. Боїться вона їх чи що… – вона замислено помацала велику родимку на бороді й про себе відзначила, що та трохи виросла. – А ви чого порозсідалися? Ану бігом по місцях працювати!

Введіть ваш абонентський код, щоб читати далі :

Система OrphusПомилка в тексті? Виділіть її та натисніть: CTRL + ENTER

Найважливіше
з теорії детективу!

Знайомтеся з цікавими статтями і доповнюйте рубрику своїми теоріями та практичними історіями. Чекаємо на ваші листи за адресою: lit-jur-dnipro-zav.proza@kas-ua.com

Читати журнал "Дніпро" Статті

ОГОЛОШЕННЯ

До уваги передплатників!

Друкована та електронна версії журналу «Дніпро» виходять щомісячно!

Передплатити журнали можна:

на сайті:
www.dnipro-ukr.com.ua;

за телефоном:
(044) 454-12-80;

у відділеннях «Укрпошти».

ЦИТАТА ДНЯ

«Текст – це лише пікнік, на який автор приносить слова, а читачі – сенс»

(Цвєтан Тодоров)

УВАГА!!!

Пропонуємо всім охочим узяти участь у написанні літературно-критичних статей про нобелівських лауреатів.

Чекаємо на ваші роботи про Томаса Еліота до 31 липня 2016 року.

Найкращу статтю буде опубліковано на сторінках журналу.

Роботи надсилайте за адресою: lit-jur-dnipro-zav.proza@kas-ua.com (із позначкою "Нобелівка").