Лесь Курбас. Знаний і забутий

Цьогоріч Україна, а разом з нею і весь світ вшановуватимуть три ювілейні дати, пов’язані з ім’ям видатного українського режисера, актора, теоретика театру, драматурга, перекладача Леся Курбаса. 25 лютого буде 125 років, як у родині Степана та Ванди Курбасів-Яновичів народився первісток – Олександр-Зенон. Наприкінці цього ж 2012 року, 3 листопада, виповниться 75 років, як у карельських лісах біля урочища Сандормох Леся Курбаса і ще тисячі інших ув’язнених розстріляли енкаведисти, відзначаючи 20-річчя Жовтневої революції. Цього року ювілей відзначає і Харківський академічний театр ім. Т. Шевченка, колись – дітище Леся Курбаса, славнозвісний «Березіль» (у 2000-х цю назву повернули його малій сцені).

Лесем Курбасом ми можемо пишатися не менше, а може, навіть і більше, аніж поляки – Єжи Ґротовським чи Юліушем Остервою, британці – Гордоном Крегом чи Пітером Бруком, росіяни – Костянтином Станіславським чи Всеволодом Мейєрхольдом, французи – Антоненом Арто, а німці – Максом Рейнхардтом чи Бертольтом Брехтом. Усі ці імена об’єднує передовсім те, що вони всі – видатні режисери-реформатори театру ХХ століття, кожен по-новому шукав суть театрального мистецтва, його основу й завдання професії режисера, пропонував свою методику виховання й закони існування актора на сцені, організацію сценічного простору і музичної структури вистави тощо. Кожна з цих постатей на сьогодні овіяна міфічно-містичним ореолом пошани, викликає неймовірне зацікавлення в неофітів театральної справи, перебуває під постійним прицілом прискіпливих науковців…

Із Лесем Курбасом усе не так просто і пафосно. Довгі роки це ім’я перебувало під забороною. Можливість як перейняти його методу, так і дізнатися про творчість від його сучасників, учнів, однодумців, була фактично втрачена – небагато було сміливців, які берегли пам’ять про цього видатного українського режисера. А зважаючи на те, що театральне мистецтво, на відміну від живопису, музики чи кіно, зафіксувати неможливо, збитки, завдані українському, та й взагалі світовому театральному мистецтву, зростають у стократ, примножуються на збитки від цькування і знищення й усіх інших талановитих митців, які мали необережність жити і творити в Радянському Союзі.

В роду Леся Курбаса всі чоловіки з діда-прадіда були священиками. Цю традицію порушив лише батько Леся, пішовши «в артисти». Він із дружиною Вандою Адольфівною багато років грав в єдиному на Західній Україні українському мандрівному театрі «Руська бесіда» – ця справа вимагала цілковитого самозречення, однак не приносила відповідної фінансової компенсації. Зважаючи на свій прикрий досвід, батьки Курбаса вимагали, аби син, який хотів продовжити їхнє мистецьке покликання, спершу отримав вищу освіту – гімназійну та університетську.

Завдяки цьому, навчаючись на філософському факультеті у Віденському університеті, Лесь Курбас мав змогу збагатитися знаннями про найсучасніший, найкращий європейський театр. Зрештою, як свою професійну освіту пізніше Курбас вказував Віденську драматичну школу, яку відвідував як вільний слухач.

У столиці Австро-Угорської імперії майбутній режисер пробув близько двох років і мусив перевестися до Львівського університету через смерть батька. Проте досвід, отриманий у Відні, розкриті традиції модерністського театру, нові віяння та реформи значно вплинули і на його виконавську манеру як актора (далося взнаки його захоплення грою прем’єра Віденського бургтеатру Йозефа Кайнца, який своїх героїв наділяв звичною для декадентів нервовістю, крайньою чуттєвістю, витонченою інтелектуальністю), і на його зацікавлення як режисера.

Сучасники Леся Курбаса зауважували, що його знання сягали найрізноманітніших галузей науки, філософії, мистецтва, вони були «ґрунтовні, пережиті, своєрідно опосередковані» (Валентина Чистякова). Митець знав вісім європейських мов, перекладав п’єси з німецької, норвезької, польської…

Утім, і Львівський університет йому також не пощастило закінчити, цього разу через участь у демонстрації студентів-українців, які вимагали від влади відкриття свого національного університету. Більше не було жодної завади його бажанню займатися театром.

У 1912 році його ім’я виринає у зв’язку з Гуцульським театром Гната Хоткевича – українського письменника з Харкова, вимушеного виїхати з Російської імперії за участь у страйках 1905–1906 років. Вражений, зацікавлений, а може, і залюблений у гуцульський фольклор, специфічну гірську обрядовість, поетичність їхнього побуту, відголоски язичницьких вірувань, Гнат Хоткевич організував театр, який складався з молоді села Красноїлля тепер Івано-Франківської області.

Аматорам-початківцям годі було просто зі сцени демонструвати публіці свої традиції, обряди, вірування, пісні, музику і вбрання. Гуцульський театр із п’ятьма п’єсами, написаними Гнатом Хоткевичем за народними піснями, переказами і віруваннями, гастролював Галичиною, Буковиною, побував у Кракові. Тоді такому театрові не було аналогів у Європі. Та й зараз використання не зіпсутої професійним театром автентики користується попитом у багатьох авангардних режисерів. Наприклад, американський режисер українського походження Вірляна Ткач до участі в деяких своїх виставах запрошує справжніх трембітарів з Криворівні (селище в Карпатах).