У пошуку свободи: нове відчуття реальності в театральній діагностиці

Якщо театр є своєрідною діагностичною моделлю світу, то сучасна драма – її найчутливіша й найточніша зона. Характерно, що серед недавніх постановок нових українських п’єс чимало авторів, які друкували свої твори на сторінках «Дніпра», що засвідчує прогностичну точність вибору журналу. Переглядаючи вистави останнього часу, мимоволі відчуваєш суттєвий поворот і замислюєшся – що їх об’єднує? Перш за все очевидна тенденція до сучасності, адже ще недавно в репертуарах переважали історичні п’єси. Найбільшу популярність завоювали біографічні тексти, зокрема персонажі-митці, особливо літератори: постаті Лесі Українки в Неди Нежданої і К. Демчук, І. Франка у Тетяни Іващенко і Кліма, Т. Шевченка в О. Денисенка, Б. Пастернака і Марини Цвєтаєвої у Є. Чуприної, Л. Толстого в І. Коваль, М. Шагала у З. Сагалова, Едіт Піаф у Ю. Рибчинського і О. Миколайчука та інші. Радикальні інверсії архетипних персонажів  пропонували А. Крим – відносно Дон Жуана та Ромео і Джульєтти, Р. Феденьов – Моцарта і Сальєрі, Марина та Сергій Дяченки – Дон Кіхота тощо. Театри ніби здійснювали радикальну ревізію системи цінностей, знімали з п’єдесталів і олюднювали минулих героїв. Імовірно, у мінливому й оманливому світі часу перемін одна з основних тенденцій – пошук авторитетів і стабільності. Натомість нині пріоритетним стало усвідомлення сучасності…

Зокрема знаковою видається вистава «Гімн демократичної молоді» С. Жадана в постановці Ю. Одинокого в Національному театрі ім. І. Франка. Перш за все поверненням театрального «флагмана» до сучасності. Останнім часом з’явилася ціла плеяда постановок за п’єсами сучасних авторів, серед іншого і на замовлення самого театру: Я. Стельмаха, О. Денисенка, Кліма, І. Коваль, Ю. Рибчинського, Неди Нежданої, І. Афанасьєва, але всі вони були або на історичні теми, або за мотивами класичних творів. «Гімн…» – перша ластівка постановки сучасної п’єси про сучасність. С. Жадан, узявши за основу оповідання з однойменної прозової збірки, розвинув його у співпраці з режисером до масштабного «полотна» нашого часу. Наша недавня історія демократичних перемін і спроби побудувати новий гармонійний світ обернулися катастрофою. Власне з катастрофи, а саме з коми від спроби самогубства й починається вистава. Головний герой – «борець», який став у цій іпостасі не потрібним новій країні. Тепер він пише дисертацію й намагається займатися бізнесом – будує з друзями «гей-клуб» – своєрідний пародійний символ демократичних цінностей. Сценографія являє собою конструкцію, яка з одного боку нагадує риштування цього нескінченного будівництва «капіталістичного раю», з іншого – традиційний двоповерховий вертеп. Адже й тут є по суті дві частини: сакральна –  з історією любові до свободи і її переродженням і світська – калейдоскоп соковитих характерів-масок нового часу: бізнесмени, чиновники, рекетири, іноземні пастирі… Бізнес-проект у пародійному задзеркаллі автора дедалі більше проявляє абсурдність нашого життя. Свобода також постає у двох іпостасях – щемливого «кайфу» польоту, заради якого героїня ризикує їздити на великих швидкостях,  і те, чим «забило каналізацію» у версії чиновниці від культури. У монтажний принцип побудови вплетено своєрідних Арлекіна і П’єро, які з’являються в різних іпостасях і, зрештою, рятують життя героя. Маски нового дель-арте, пародія і бурлеск органічно лягли на франківських акторів, адже стиль С. Жадана добре вписується в українську природу театральної гри. На «вертеп» наклалася лірична лінія кохання головного героя та дівчини з дивною пристрастю до швидкісної їзди на моторолері, яка, зрештою, розбивається на смерть. Партія героя, що так і лишився радше стороннім «оповідачем», видається найслабшою й у тексті, і у виконанні. Але так чи інакше, у концептосфері вистави бажання свободи обертається катастрофою, а побудова власного світу втрачає сенс, що й стає причиною коми. Трагікомедія переходить у трагіфарс з елементами драми абсурду. Попри гомеричний сміх публіки, який супроводжує виставу, і оптимістичний «вихід із коми» у фіналі, лишаєшся з відчуттям тотальної безнадії й «катастрофи свободи», яка, здається, і виступає тут у ролі головного трагічного героя.