Український літературний канон: перезавантаження

Агеєва В. Апологія модерну: обрис ХХ віку: статті та есеї /                                         

    Віра Агеєва. – К.: Грані-Т, 2011. – 408 с. (Серія: De profundis).

В українському літературознавстві віддавна найгостріші дискусії викликає питання заповнення (точніше: перезаповнення) канону ХХ сторіччя. Ці дебати то стихають, то наростають з новою силою. Досить згадати хочаби початок 2000-х, коли їм присвячували сторінки провідні періодичні видання гуманітарного профілю. У недавно виданому колективному томі „Історії літератури” (Львів, 2010) знову акцентуються проблеми сучасного переписування історії літератури. Слід завважити, що сам час зумовлює гостроту питання на порядку денному. Адже академічний літературний канон визначає похідні від нього – вишівський та шкільний канони укрліту. А нам же зовсім небайдуже – кого і що вивчатиме сучасна молодь, який образ вітчизняної літератури вона засвоїть, аби понести його крізь усе своє життя. Відтак потреба критичного перегляду новочасної літературної класики,відповідно до духу доби й вимог сьогодення – залишається гостро на часі.

Ніяк не можна обійти цю проблему при написанні поважних праць і монографій на тему укрліту, тому-то вона неодмінно присутня в кожній подібній студії. Ось і в щойно опублікованій книжці Віри Агеєвої питання перегляду літературного канону порушується неоднораз, причому авторка робить це відверто й гостро, можливо, навіть трохи провокаційно щодо традиційно налаштованого читача. Яку ж модель новітньої української літератури пропонує відома дослідниця, професор «Києво-Могилянськоїакадемії»?

Розмову про «здобутки та перспективи» провокує сам факт появи цієї книжки, амбітність її надзавдання. По-перше, минає двадцять літ функціонування українського літературознавства в умовах незалежності. Це було двадцятиліття новаторських інтерпретацій, затятих дискусій, скандальних оскаржень, переписування канону – словом, непрості будні, що нерідко нагадували стан затяжної війни з раптовими атаками та несподіваними перемир’ями й затишшями. І хоча й по сьогодні дим від перепалок ще не розвіявся, настала пора підсумків, хоча б проміжних. По-друге, авторка книжки свідома такої потреби й добровільно зголошується на роль підсумовувача попереднього століття (чи пак,підсумовувачки, перепрошую феміністів за некоректність термінів). Такі амбіції вона однозначно підтверджує в назві праці: „Апологія модерну: обрис ХХ віку”.  

Віра Агеєва представляє в «Апології модерну» процесуальну якість нашої красної словесності. Призма, крізь яку авторка пропонує дивитися на літературу, загалом передбачувана. Про модерність і модернізм говорено-дискутовано в останні роки багато, часом надміру багато, аж до знудження. Проте, як не крути, історію новітнього письменства доводиться уявляти саме так – як історію спроб (вдалих або невдалих, то вже інша річ) модернізувати національно-культурний дискурс. А що література в ньому займала таки провідну позицію, то й вага проблеми набуває стратегічного значення. Отож,історик української новітньої літератури волею-неволею починає свою працю з усвідомлення засадничої проблеми, яку він не в силі розв’язати: яким чином увесь цей розрізнений, суперечливий, нерідко понівечений цензурою й самоцензурою, покавалкований самими обставинами,матеріал убгати в єдину схему? Ще півбіди, коли йдеться про окремі постаті. Ціла морока, коли доводиться окреслювати загальний процес, відновлювати (чи – встановлювати) канон.

Саме таке завдання й важиться розв’язати Віра Агеєва. Причому авторка книжки цілком свідома його «непідйомності». У вступному слові, оголошуючи читачеві основні теми та мотиви дослідження, вона зазначає, що не претендує на абсолютну істину. Проте два критерії, які наводить, добре взаємодоповнюються у праці: «Письменники, творчість яких я бралася аналізувати, перш за все були мені по-читацьки найцікавішими з-поміж інших. Але поза тим саме вони, з мого погляду, яскраво репрезентують (аж ніяк його, звісно,не вичерпуючи!) канон українського модернізму» (с. 7). Щодо першого застережень немає: звісно, авторка реалізує власну візію, власну компетентність і часами інтуїцію, і це її абсолютно легітимне право ( Ccredo quia absurdum казали давні римляни ще задовго до травестії Котляревського!). Щодо другого (кого і в якій ролі делегувати до модерністичного канону) хочеться сперечатись, але тим-то й важлива ця лектура, що вона ініціює таку полеміку, заохочує, стимулює.