Творці журналу до ювілею «Дніпро»

Автор журналу «Дніпро», лауреат Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка

Валерій Шевчук

ОДНА З ІСТОРІЙ  ІЗ ЖУРНАЛОМ «ДНІПРО»

Із журналом «Дніпро» в мене склалися довготривалі стосунки, починаючи з 1962 року по 1996-й. На сторінках цього видання вперше з'явились у світ деякі мої романи, повісті, оповідання та новели –окремі з них згодом здобули й немале визнання (наприклад, «На полі смиренному» перекладено на німецьку, чеську, російську та в урив­ках на польську мови), але публікації не завжди йшли гладко – біля деяких із них виростали й своєрідні історії, про одну з них і хочу розповісти.

Я ввійшов у літературу в 1962 р. і доволі, можна сказати, успішно (було тоді 17 публікацій). Почав же це моє входження журнал «Вітчизна» новелкою «Вона чекає його», за якою пізніше навіть кіно було знято. Але найбільше спричинилася до того газета «Літературна Україна», тут мені відвели цілу сторінку з портретом і з трьома моїми новелами, відтак почалося активне друкування й по іншихвиданнях; зрештою, сама «Літературна Україна» за цей рік надрукувала шість моїх новел. У цьому ряді виявився й журнал «Дніпро», який у номері 10-му за цей рік надрукував новелу «Навіщо я про це згадую». Одночасно мене почала громити  критика, пришиваючи «смертні гріхи»(було таких відгуків рівно стільки, як публікацій, і лише одна позитивна – І. Дзюби в «Молоді України»). Але в грудні трапилося ще одне: мою сторінку в «Літературній Україні» передрукував журнал «Сучасність», що видавався в Мюнхені. Відтоді всі публікації мої та про мене різко припинилися, і мене вперше викинули з літератури, а через те, що я кілька разів вільнодумно виступав у Спілці письменників, як і тодішній мій колега В. Дрозд, нас вирішили послати на перевиховання: Дрозда в Забайкалля, а мене в Заполяр'я – для служби у війську.

Ця пауза тяглась близько двох років і завершилася лише в 1964-му, коли журнал «Зміна» надрукував моє оповідання «Атілла і Сірий», яке згодом було перекладено сімома мовами. Відтак ініціативу «Зміни»підтримав  «Дніпро», який у номері 12за 1964 р. надрукував моє оповідання «Батько». Той номер в історії «Дніпра» був особливий, бо не тільки мене проскрибованого, було надруковано, а ще й Ліну Костенко. Реакція тих, хто стежив за літературою, була блискавична: уже 25 грудня 1964 р. «Літературна Україна» надрукувала розгромну рецензію на «Батька» В. Вільного, а Ліну Костенко нещадно розгромив С. Тельнюк, який колись терся біля націонал-демократів, а відтак змінив, м'яко кажучи, орієнтацію. З обуренням мені писав про те В. Дрозд із Забайкалля, так само з обуренням я йому відпо­вів (наше листування див. «Кур'єр Кривбасу»).

Рецензія ж В. Вільного звалася «Яка вона – синівська любов». Хто ж такий був отой Вільний? Справжнє його прізвище Волчков (від "волчок" -підглядальне око в тюрмі), а назагал такого грубезного чоловіка не завжди й побачиш – ніби величезна бодня. Писав він і вірші, і прозу, але знали його письменники (і прямо про це говорили), як штатного доносителя. Коли був у СНУ (Може, СПУ?) якийсь захід, ця бодня підходила до дверей і зупинялася (ніколи не сидів), пильно слухаючи, що говорять; відтак і продукував свої чорні послання.

Номер 12-й «Дніпра» тоді здобув розголос. Дружина писала мені в Заполяр'я, що не змогла його купити, бо розхапали. Був із того й результат: надіслані мною в журнали оповідання лягли там мертвим  вантажем за винятком "Жовтня", який надрукував новелу «Барви осіннього саду». Сам «Дніпро» до 1967 р. мене вже не друкував, а з 1971 р. мене вдруге, уже на 10 років, викинули з літератури. І лише з 1981 р. я почав друкуватись у «Дніпрі» регулярно: чотири романи, три повісті, кілька великих оповідань.

Була ще цікава історія й із опублікуванням роману «На полі смиренному», але про це розповім при нагоді, бо зараз мені виділено замало площі.

«Українське слово», першою публікацією якого цілковито опікувалася редакція «Дніпра» й особливо його головний редактор М.В. Луків, виконала історичне завдання: під дахом Українського Слова об'єднала розрізнені колії розвитку української літератури – материкову та діаспорну. За принцип було взято роки народження письменників, а не місце, де вони жили й творили.

Після «Українського слова» історія української літератури вперше постала цілісною в оновленому та розширеному репертуарі.

Пригадуються незабутні зустрічі в редакції журналу з Дмитром Нитченком, Еммою Андієвською, Іваном Кошелівцем, Олегом Зуєвським та іншими українськими письменниками, яких до цього іменували «письменниками з діаспори». Дехто з них був прийнятий у члени НСПУ й таким чином влився в єдину сім'ю українських письменників. Це була неоціненна та подвижницька робота журналу по націєтворенню й державотворенню України.

          Треба підкреслити, що лице журналу завжди творила активна й вагома публіцистика. До свого 85-річного ювілею журнал підійшов в оновленому форматі й на високому професійному європейському рівні. Я сьогодні називаю журнал «Дніпро» «Молодим українцем» на противагу його колишній назві«Молодий більшовик».

Творчої наснаги й успішності в усіх діяннях дружному колективужурналу «Дніпро»!

Працював у журналі «Дніпро» з 1956 по 1972 рік. Із 1958 року — головним редактором.

Юрій МУШКЕТИК

ВИБІР

Восени 1956 року я закінчував аспірантуру при Київському університеті ім. Т.Г. Шевченка і переді мною стало питання вибору шляху – викладацька чи чиста літературна діяльність. На той час у мене вже була опублікована повість, написаний роман, кілька оповідань. І саме тоді мені запропонували працю в журналі «Дніпро», де я вже друкувався, посаду відповідального секретаря. Я дещо потерпав: ця праця мені була невідома, але відповідальний редактор мене запевнив, що я справлюся. Так я обрав дорогу літературну. Редактором був Олександр Підсуха–поет, фронтовик. Це був серйозний, дещо замкнутий чоловік, відповідальний перед ділом і перед самим собою. Саме він увів «Дніпро» у коло серйозних літературно-художніх видань, до цього журнал в основному друкував твори початківців. Підсуха запросив до участі в журналі Павла Тичину, Максима Рильського, Володимира Сосюру, які відтоді завжди публікували свої твори на сторінках часопису. Особливої поваги здобув відділ критики журналу, на його рівень уже орієнтувалися й інші часописи. Із великим пієтетом О. Підсуха ставився до Олександра Довженка, якого в той час не пускали на Україну й не публікували. У «Дніпрі» була надрукована славнозвісна «Зачарована Десна», пізніше – щоденники О. Довженка; свою самостійну працю редактора я також починав з О. Довженка — п’єси «Потомки запорожців».