Чуже кохання в масовій культурі

Щедралюбов, яка усвідомлює одночасно свою
неповторність і тлінність.
Альбер Камю
Міф про Сізіфа. Есе про абсурд

Роздуми на тему кохання й масової культури, про виявлення кохання в масовій культурі найдоречніше почати з опису самого дискурсу. І тут ми відразу натрапляємо на складність: тільки-но ми промовляємо «кохання – це...», починаючи окреслювати дискурс, ми тим самим позбавляємо його якоїсь родзинки, загадки. Ми розширюємо межі й самі собі пояснюємо, що кохання – це набір певних якостей, характеристик. Але з чого ми вирішили, що кохання – набір саме таких якостей, а не якихось інших? Зводячи любов до «це...», до визначення, до меж, ми самі в собі її заперечуємо, обмежуємо свободу. Тільки-но починаємо аналізувати, розуміємо: ні, любов не лише ці якості, а й щось більше. Схильність до аналізу в нас прокидається не часто. Переважно ми задовольняємося простим визначенням. Так зручніше й спокійніше. Між ти, за зручністю та спокоєм ховається штучність і геть втрачається істинність, справжність, автентичність. Ми кохаємо чужим коханням. Такими словами можна виразити лейтмотив цього роздуму. Як не парадоксально прозвучить, проте єдине, чого людина так і не змогла досягти, – кохання. Багато хто заперечить, мовляв, я люблю її, мої батьки кохають одне одного, і це неспростовний факт. Дуже може бути, що так воно і є. Але якщо почати розпитувати, у чому саме проявляється любов, відразу посиплеться шквал слів, образів та інших доказів на користь того, що ми кохаємо. Порівнюючи кілька аргументів різних людей, з’ясовуємо: кохають вони однаково. Подібність любові, її банальність не цілком відповідає тому образу, який створили медіа, письменники, маляри, музиканти, філософи. Оглядаючи попередні епохи, з’ясовуємо, що для пересічної людини, незалежно від соціального статусу, у коханні завжди були зразки – літературного, художнього або ж релігійного характеру. Як тільки дитина починала більш-менш усвідомлено сприймати навколишній світ (і навіть до того), у її свідомість негайно закидалися необхідні матриці, моделі поведінки. Любов займає привілейоване становище вже в силу того, що в християнській культурі Бог є любов’ю, її джерелом. Зараз не йдеться про те, що такого роду матриці й моделі мали й мають негативний вплив. Ми не оцінюємо культурну пам’ять. Однак для того, щоб зрозуміти дискурс кохання в масовій культурі, необхідний досвід попередніх епох, а в них любов модельна. Народившись/зглянувшись на одних, інші й собі її уявили такою самою. Моє кохання не має нічого спільного з коханням Іншого. Кохання – не досвід Іншого. Кохання не однакове, а єдине з шифрами однаковості. Кохання – розділене існування.

Іншими словами, інтенція ми кохаємо чужим коханням має позачасове значення – модельність, шаблонність властиві минулому й сучасному в масі. А це означає, що кохання Іншого, яке ми проговорюємо, споглядаємо, існує тривалий період історії. Доречне запитання: чи вся любов шаблон? Очевидно, що не вся, з тієї простої причини, що були люди, які шаблони створювали, не думаючи про їх створення. Можливо, слова «шаблон», «матриця» щодо кохання здадуться навантаженими негативним змістом, мовляв, автор нівелює саме поняття кохання. Аж ніяк. Ми намагаємося відшукати справжній сенс любові навіть в умовах масової культури, що видається цілком реальним, але прихованим від очей самої маси.

Отже, кохання – поняття по суті своїй таке, що відштовхує будь-які дефініції на свою адресу, воно соромиться їх (у розумінні Ж.-П. Сартра). Сором’язливість дефініцій доречна для дискурсу справжнього, істинного кохання, що розкривається в коханні одкровенному та словесному. Приймає дефініції любов масова, наслідувальна, зневажлива. Вибудуємо своє міркування в дискурсі істинного, справжнього кохання. Кохання в жодному випадку не «це...». У дискурс зазначеного кохання входить (без порушення свободи) – слід, фрагмент, осколок. Кохання в мовчанні. Але кохання і поза мовчанням. Любов завжди віддаляється і любов завжди одкровенна. Кохання не в живописі, літературі, кінематографі, музиці та ін. А між. У нюансах, і в живописі, кінематографі, музиці, не вичерпуючись ними. Любов – не завжди повнота пряма, але повнота завуальована. Витягуючи один із елементів повноти, ми примушуємо її до моментального зникнення, але через елементи вона відновлюється. Любов стає камерною, навіть елітарною. Її зберігав/дарував князь Лев Мишкін із роману Ф. Достоєвського «Ідіот». Чи готова сучасна людина, вивернувши розум, стати божевільною (і ставши безумною, не забувати про розум) від кохання до жінки до любові до світу, не на словах «та я!», а вчинком, одкровенням, жертвою? Якщо такі  знайдуться, то їх одиниці. Та чи стосується кохання Мишкіна сьогоднішньої людини?

Чи можемо ми виявити справжнє кохання в масовій культурі? Не станемо вдаватися в розлогі роздуми на тему, що таке масова культура і які її взаємини з культурою елітарною. Погодимося з мислителями-постмодерністами в тому, що масова культура неминуча, її варто не заперечувати, а приймати, досліджувати. Масова культура – даність. Культури елітарної як такої в чистому вигляді у ХХІ ст. не знайти. Людини, не схильної до маскульту, майже не залишилося. Ми можемо говорити про ступінь впливу і, найважливіше, про розуміння впливу масової культури. Якщо ми розуміємо, що масова культура – культура масової людини, культура стереотипна, культура симулятивна, то ми в змозі як сторонні спостерігачі критично розмірковувати над подіями, що відбуваються.

Розглянемо на конкретних прикладах дискурс справжньої любові в масовій культурі. Дискурс не потребує докладного аналізу тих чи інших сюжетних ліній. Зосередимося на епізодах. У своїй основі масова культура тиражує любов, створюючи її у множині, видаючи за достовірність вдаване, помилкове. При пильному погляді вбачаються уламки справжньої любові. Звернемося до кінематографу та літератури.