Ліричний герой журналу «Дніпро»

Ліричний герой журналу «Дніпро»-2009

(Збірка «Дніпрові хвилі», серія «Лірика», книга 1)

Підкреслено традиціоналістські риси цієї збірки спонукають із духу суперечності, можливо, навіть усупереч власним уподобанням, не погоджуватися. Хрестоматійна назва «Дніпрові хвилі», пафос передмови, рубрика «Золоті сторінки української класики», сусідство на сторінках книжки поетів різного віку і творчої зрілості, реабілітація нібито несучасної байки – усе це формує відповідну рамку, у якій вірші отримують додаткові значення, що їх вони самі по собі, можливо, не мали б. Зрештою це також творчість упорядника чи упорядників, бо представлені тексти презентують у цілому концепцію оновленого журналу «Дніпро». Як на мене, маємо справу з неотрадиціоналізмом. Класична українська поезія, як відомо, зверталася до громадянських мотивів, формувала національну свідомість, будила історичну пам’ять і т.ін. Більшість віршів у збірці – пейзажна та інтимна лірика. Звісно, є також і Україна, і соціальні проблеми, але на першому місці у згоді з духом сучасності – особисте. Спочатку «вірші затишку й щастя», у кінці – найбільш критична частина книжки. Незважаючи на зрозуміле прагнення подолати хвилі банального песимізму, це трохи нагадує дешевий оптимізм радіо FM, розважальних телесеріалів, голлівудських фільмів, авантюрного роману. А можливо, тут має місце подальший розвиток традицій Олеся й Сосюри. Ідеться наразі як про принципи упорядкування, передмову, так почасти й про зміст книги тою мірою, наскільки між ними спостерігається відповідність. Утім, усі її вірші талановиті й по-своєму цікаві. Напевно, за цією колізією особистого щастя та єдиної на всіх правди криється одна із суперечностей неотрадиціоналізму: нуртування думки, що заміряється на космізм, усеохопність у суто приватному, безсилому часі.

Автор передмови Ігор Павлюк вірить у спроможність журналу об’єднати поетів з усієї України. На жаль, простий підрахунок свідчить, що авторів зі Сходу та Півдня на сторінках «Дніпрових хвиль» майже немає. Безперечно, статистика у мистецтві – річ ненадійна. І все-таки той факт, що серед поетів збірки – дві третини жінок, може послужити приводом для соціологічної студії. На противагу ХІХ ст. сучасна література, здається (поза дискурсом влади, престижу, прибутку), стає суто жіночим заняттям, як у значній своїй частині народна пісня.

Поети збірки мають власне творче обличчя: напрочуд одухотворені речі у віршах Юлії Бережко-Камінської, запам’ятовуються по-мистецьки обіграними мовними неправильностями рядки Євгена Юхниці, густота метафор Олександра Гунька, якась ніби японська естетика переоцінки малого, світ, пропущений крізь збільшувальну лінзу в Івана Левченка, тяжіння до фабули, епічності в Ганни Осадко…

Однак мета в цьому випадку – знайти серед розмаїття спільні риси, тенденції, навіть якщо вони об’єднують двох-трьох поетів. Не претендуючи на об’єктивність, зазначу кілька рис, що видаються виразниками сучасного світовідчування. Причому йдеться більше про формозміст, ніж змістоформу.