Шевченківська премія: погляд у майбутнє

Коли подія набуває не просто розголосу, а всуціль потрапляє під обстріл критики, коли знецінюються моральні основи суспільства, у якому існує певне явище, тоді настає потреба для рішучих змін.

До подібних явищ належить і Національна премія України імені Тараса Шевченка, або Шевченківська премія. Суперечки навколо цієї нагороди розпочалися вже майже десять років тому, а процедура вручення (як і процедура призначення) Шевченківської премії у 2011 році остаточно явила перед українським суспільством проблему. Уперше за всю історію премію вручав не Президент держави, а Прем’єр-міністр. Премію було вирішено вручати в Каневі, хоча до того дійство проводили в Києві, наприклад, в Оперному театрі. Поки що залишимо без відповіді запитання, наскільки етично й доречно вручати настільки пошановану премію на місці поховання, навіть попри те, що це місце стало культовим? Це при тому, що Шевченківський музей у Каневі остаточно втратив будь-які автентичні форми шевченківської аури, перетворившись на велетенську інсталяцію, де навіть мініатюрні офорти Шевченка набули радянського гротескового фундаменталізму, у якому викривлено пропорції.

Окрім того, уперше Президент України, який має підписати Указ про призначення премії на основі рішення Шевченківського комітету, не погодився з думкою експертів. І не вніс до свого Указу одного прізвища — письменника Василя Шкляра, який номінувався романом «Залишинець. Чорний ворон». Так, після рішення Шевченківського комітету присудити премію в галузі літератури Василеві Шкляру письменник звернувся до Президента Віктора Януковича з відкритим листом. Шкляр попросив перенести вручення нагороди на період, коли при владі не буде «українофоба Дмитра Табачника». Відтак у президентському указі про присудження премії, який з'явився ввечері 5 березня, Василя Шкляра не згадано. Для багатьох так і залишилося таємницею, чи отримає колись Шкляр Шевченківську премію. Натомість більшість переконана, що в Указі Президента за жодних умов прізвища Шкляра не з’явилося б.

Можна згадати й про «шевченківський сюжет» із письменницею Марією Матіос, яка протягом року мусила через суд «поновлювати» себе в Шевченківському комітеті пройшовши також непростий шлях «діалогу» з українською прокуратурою. Формування складу Шевченківського комітету — окреме доволі болюче питання. Ким мають бути ті оракули, гідні приймати рішення щодо найвищої в Україні державної нагороди? Чи, скажімо, може належати до цього ґрона Роман Віктюк, який більшу частину свого професійного життя проводить в іншій країні, зрештою, який і не з’являвся на засідання Комітету? Чи можуть входити до складу комітету митці, які задекларували себе як представники ще радянського соцреалістичного світу і не так давно проголошували мистецькі принципи на основі ідеологічних принципів?

Дозволю припустити, що на тлі остаточно девальвованого в нашій державі «Героя України» Шевченківська премія видавалася нагородою, яка все ж таки намагалася втрапити до рук гідного героя. Ліна Костенко свого часу чітко окреслила, чому вона не може прийняти звання «Герой України» (кілька разів відмовившись від цієї відзнаки). Усе дуже просто, якщо керуватися принципами етики: не можуть бути поряд Героями України гідні люди й зрадники, українці й українофоби; митці, банкіри й бандити; ті, хто оспівують сьогодні одну владу, а завтра іншу; ті, хто відкидають мистецтво, а живуть у світі ідеологічної «догоджальності».  

Отже, девальвація нагороди спричинена девальвацією моральних ознак цієї нагороди, якою почали нагороджувати не за заслуги, а «бо треба» — бо треба відзначити «своїх». Зрештою, подібна тенденція помітна й у званнях «Народного артиста України», якими можна запросто нагородити й видатного українського співака Філіпа Кіркорова, і не менш українського Колю Баскова. Шевченківська премія для багатьох представників української інтелігенції тривалий час залишалася «останнім форпостом», після падіння якого потрібно починати кардинальну люстрацію в галузі нагород, премій, державних звань. Проте час «Ч» настав минулого року. Іще кілька років перед тим від Шевченківської премії потенційно відмовився Юрій Андрухович, уважаючи, що ця нагорода ганьбить ім’я справжнього митця, який апріорі мусить належати до опозиції стосовно влади. А в Україні Указ про нагородження Шевченківською премією все ж таки має підписувати (чи ветувати?) Президент.