Віктор Вовк: літературний портрет

Нам в дитинстві казали:

                                                                    якщо райдугу доженеш,

                                                                    то навіки щасливим будеш.

                                                                    …Я ще й досі

                                                                    біжу за веселкою.

Віктор Вовк 

                     “Я не знаю,

                     коли з’явилось дерево мойого роду.

                     Та знаю напевне,

                     що виросло воно

                     із землі”, –

так пише про свій родовід талановитий майстер короткого жанру В. І. Вовк. Він упевнений у головному – коріння його родового дерева сягає глибоко в землю. А звідки ж іще може рости щось справжнє, не штучне, не вигадане, а природне? Тільки з рідного ґрунту, що живить і наснажує, дає силу й духовну міць.

Віктор Іванович Вовк народився 28 грудня 1937 року в мальовничому місті Бахмач Чернігівської області. У “Спробі автобіографії” читаємо:

                     Результатом палкого кохання

                     моїх батьків

                     стала маленька

                     тепла грудка

                     червоного крику.

                Отак із мінорного ладу

                почалась партитура

                мого життя

                в той далекий

                тридцять проклятий.

Це був справді проклятий, несказанно тяжкий рік і для всієї України, і для сім’ї військового офіцера Івана Вовка. Молодий батько забрав дружину із сином на місце своєї служби в Білосток (Польща), а в перші дні війни відважний прикордонник поліг смертю хоробрих, захищаючи свою Батьківщину від німецько-фашистських загарбників.

                     Ти не зміг повернутись

                     до мене, тату?

                     Вже ніхто більш не вірить

                     в твоє повернення.

                     А я кожного ранку

                     бачу в небі очі твої

                     і все ще

                     чекаю…

                     чекаю… – 

напише В. Вовк у своїй першій збірці “Дорога до себе”, виданій у 1994 році в Чернігові. Гіркота втрати ніколи не зникне:

                     Я бачив,

                     як лелека

                     своїм діткам

                     золоті горішки

                     приносив.

                     А у мене

                     немає

                     татка…

Марії Вовк непросто було вибратися з оточення, а ще важче – дістатися до рідного Присеймів’я.

Приїхавши в Бахмач, Вітя не володів ні українською, ні російською мовами – лише польською. Та хлопчик був дуже кмітливим, допитливим, чутливим до слова. Отримував насолоду від спілкування з природою, яка його оточувала. Віктор навіки прикипів душею до людей, які випромінювали добро та світло. Розумні темно-карі очі – як дзеркало, що відображає дитячу душу, яка, ніби губка, усотувала все те, що бачив, чув, переживав. У не по літах серйозному погляді відбилося нелегке напівсирітське дитинство. Міцно стиснуті вуста, здається, виражають невисказану образу за понівечене війною дитинство  й  водночас  свідчать про наполегливість, твердість та силу волі, які знадобляться в майбутньому на нелегких життєвих дорогах.

Вітя був лагідним та мрійливим хлопчиком, любив поринути в чарівний світ казки, пісні.

                     Десь загубилась

                     мамина казка

                     на тернистій моїй

                     дорозі з дитинства.

                     Я часто чую,

                     як жалібно плаче вона.

                     Та немає мені

                     туди вороття.

                     А так сумно

                     без казки, –

скаже майстер лірики через багато літ по тому, бо й у зрілі роки не переставав дивуватися чарівності навколишнього світу, силі образного слова, впливові народних наспівів на душу людини.

      Школа… Для Віктора – сумлінного, дисциплінованого учня, допитливого, спраглого до знань, розумного школяра – вона стала справжнім храмом науки. Учився легко, подобались усі предмети без винятку, але найбільше захоплювався літературою. Царство художнього слова вабило вразливого хлопчину, він  переймався долями героїв літературних творів як українських, так і зарубіжних письменників. Уже тоді й сам пробував писати.