День народження

В Києві починалась осінь.

Марина не любила цю пору року, позаяк знала, що скоро почне холоднішати… Цей холод, здавалося, прагнув залізти їй у середину, виморозити, погубити її нутрощі. Знаючи, що звичайний природний процес зупинити неможливо, що за літом обов’язково настає осінь, а за нею – зима й потім знов літо, Марина щороку тривожно переживала цю пору. Їй було важко себе побороти, хоча вона – сучасна метка дівчина – чудово розуміла безглуздість свого хвилювання. Зрештою, вона й не прагнула тамувати в собі ці дитячі страхи – їй було просто ліньки це робити.

Тим паче, не було в неї бажання розбиратися з причиною “осінньої навіженості”, бо причина ця була доволі тривіальною для неї – восени був у Марини день народження… Коли в тебе за плечима вже тридцять два таких днів народження й ось-ось має нахабно, немов розбійник, підвалити черговий “день”, а ти самотня, та ще й (соромно навіть собі зізнатися!) незаймана дівчина, певно, є всі підстави для різних ідіотських думок, які, немов оси, починають час від часу тебе доставати.

Скоро, дуже скоро настане цей клятий “день”, разом із яким з’являться чергові зморшки – спочатку ледь помітні, а згодом усе глибші й потворніші, у Марининому блискучому волоссі забіліють іще дві-три сиві волосини, які дбайливо виявить і знищить її мама Галина Василівна… Але підступна сивина з невідворотною впертістю вилізе знов…

Уже вкотре мама запитувала, хто прийде на день народження, і вкотре Марина зі злістю відповідала мамі: “Мені ніхто, крім тебе, не потрібен!” Звісно, як і будь-яка турботлива мама, котра має доньку, Галина Василівна після такої відповіді починала читати нудну й тривалу нотацію, зміст якої дівчина знала ледве не дослівно. Мама говорила про те, що Марина вже доросла, що час “відриватися від маминої цицьки”, час ставати самостійною, виходити заміж, народжувати дітей, про те, що треба мати подруг, із котрими можна кудись ходити, бо так легше познайомитись із хлопцем… Та за безкінечним монологом стурбованої долею дочки мами Марина майже фізично відчувала зовсім інше – мамину радість, що Марина залишається тільки з нею, радість, що донька “не зраджує” їй з якимось хлопцем, не полишає її… Час від часу у дівчини виникав спротив цій приторно солодкій турботі, вона ладна була бігти світ за очі, щоб не бути “центром маминого всесвіту”, але любов до мами, яка її виносила, народила, виняньчила й вивела в люди, та ще й тепер так піклується єдиною донькою, переборювала все.

Такої мами, як Галина Василівна, не було ні в кого!

Марина вже давно помітила (і це її інколи навіть тішило!), що їхні з мамою стосунки будувалися за принципом старшої й молодшої подруг – незважаючи на свої п’ятдесят, Галина Василівна була ще привабливою жінкою, пишалася своїми великими пружними грудьми і стрункою фігурою. Марина не могла похвалитися чимось видатним і була на вигляд старішою за свої роки, тож маму з дочкою можна було прийняти за сестер або подруг. Різниця була лише в тому, що одна з цих “подруг” увесь час повчала другу, молодшу, часто читала їй “правильні” й “мудрі” нотації, опікала в найменших дрібницях, намагалася своїм власним існуванням затулити від другої весь світ чи то, навпаки, – свою “подругу” затулити від усього світу… Галина Василівна заробляла гроші для обох, торгуючи на дарницькому базарі квітами, і хоча цілий день проводила на вулиці, встигала одна робити всю домашню роботу – прати, готувати, прибирати. Марина працювала економістом в одній із київських державних установ, заробляла копійки, яких ледве вистачало на косметику, а прийшовши додому, зазвичай курила, дивлячись телевізор, спала або грала у тетріс. Незважаючи на свій вік, вона в душі залишилась тою маленькою дівчинкою, про яку так часто згадувала Галина Василівна. Чи влаштовувало таке життя  Марину? Вона так звикла… Минали роки, а для дівчини тривало безтурботне дитинство.

Єдиною серйозною прикрістю в стосунках із мамою, що закарбувалась у Марининій пам’яті й час від часу давала про себе знати, був зовсім дитячий (дівчинці було тоді шість років) спогад про батька, цього веселого й балакучого чоловіка. Чи любила його Марина? Так! Батько завжди асоціювався в дівчини з іграшками, пустощами й різними подарунками, які майже не щодня сипались на єдину доньку…

Після того як батько несподівано перестав приходити додому, Марина, інтуїтивно відчуваючи щось зле, запитала про це маму. Галина Василівна методично (значить, чекала на це запитання й давно вже продумала, як відповісти) почала пояснювати доньці, що батько зовсім не такий добрий, як це здавалося. Марині було страшно слухати мамині слова, здавалось, наче хтось повільно й безжально відрізав у дівчини шмат тіла, але вона слухала, ледве стримуючи сльози. А мама тим часом говорила. Лагідно й переконливо, але якось несправжньо, фальшиво звучала її розповідь про те, як батько їх зрадив, як він зневажав свою сім’ю, якою він був паскудою, свинею, мерзотником… Марина вже не могла слухати, уся її сутність протестувала проти цього. “Це все не може бути правдою!!!” Та вона слухала, стримуючи зрадливі сльози, вона слухала свою маму й хитала головою на знак згоди, хоча в душі знала, що батько любить її…

Найважчим було повністю розірвати стосунки з батьком, який нав’язливо переслідував дівчину, продовжуючи приносити їй різні подарунки, які Галина Василівна зі словами “нам твоїх подачок не треба!” завжди повертала. Клька років знадобилося, щоб зовсім відучити його приходити до дочки…

Так, на прикладі власного батька, Марина (за допомогою мами) почала виховувати в себе ставлення до чоловіків – ставлення, на яке, на її думку, вони заслуговували!

Щодня дівчина з огидою й відразою дивилася в школі на прищаві обличчя своїх однокласників, слухала їхні примітивні розмови, що часто перемішувалися вульгарними анекдотами й матюками. А чого варті були ці дурепи-дівчата, котрі потай грались у закоханість? Хіба це мета всього життя – завести собі такого недоумка, який зветься чоловіком, обслуговувати його, наче інваліда, наплодити галасливих дітей і поховати свою молодість у дитячому горщику й пелюшках?! Хіба до такого майбутнього готувала її мама, для цього Галина Василівна плекала свою доньку, віддаючи їй свій час, здоров’я, усю себе?!

Та, будучи ще зовсім “зеленою”, Марина, навіть розуміючи все це, піддавалась природним інстинктам. Її тягло на гульки, дивлячись на своїх подруг, котрі вискакували заміж, народжували дітей, розлучалися. Заздрячи їм, дівчина, й сама прагнула спробувати цього справжнього “дорослого” життя. Але хлопці, яких вона врешті запрошувала додому, виявлялись “абсолютно непридатними” (за визначенням Галини Василівни) до шлюбу з “ніжною, інтелігентною і такою вразливою дівчиною”, як Марина. Усі вони (більш чи менш приховано) були просто тваринами, що “мріяли тільки про одне – отримати в особі Мариночки наложницю й безкоштовну прислугу…”Такої наруги Марина навіть уявити собі не могла – щоб її, витончену романтичну мрійницю, безжально й нахабно З часом Марина ставала все мудрішою й все меньше проявлялись у ній природні жіночі інстинкти, але натомість з’явилися тривога та страх перед власним днем народження…

ІІ

 Того дня, як і зазвичай, в обід двічі телефонувала мама й Марина, немов школярка, докладно розказала їй про те, що встигла зробити за ранок і як пообідала. Вдруге мама допитувалася, чи випила доня вітаміни, які вона вранці поклала Марині до сумочки, що приготувати на вечерю й коли дівчина прийде додому. Докладно відповівши на запитання Галини Василівни, Марина з полегшенням поклала слухавку й мрійливо подивилася на єдиного відвідувача, який уже півгодини мовчки сидів навпроти. Дівчина раніше ніколи не бачила цього хлопця, хоча вони працювали в одній установі, тільки в різних управліннях. Як і інших відвідувачів, Марина зустріла його мовчазно й напружено, а дізнавшись, що від неї вимагають складання довжелезної калькуляції, не поспішала за неї братися. Їй украй не хотілося зараз щось робити, і вона вже була ладна завантажити улюблений комп’ютерний пасьянс, але цей чорнявий високий хлопець, котрий так настирно сидів біля неї, ламав усі її плани. Тільки тепер, крадькома розглядаючи його із-за монітора, Марина помітила, що хлопець гортає якусь яскраву книгу.

    – Що це у вас за книга?