Юшка на Хортиці

Навчання завжди важке. Особливо коли ти студент-першокурсник. А виш, до якого тебе «всунули», називається медуніверситетом. А на вулиці, як на біду, прекрасне бабине літо, що віє теплом у найпотаємніші закутки молодого серця. Життя чудове, адже тебе оточують красуні-першокурсниці, які випурхнули з-під крилець батьків і мешкають на одному поверсі з тобою в потворі-гуртожитку. З ранку до вечора вони тендітно-граційно пролітають повз тебе коридором у легеньких халатиках, вибрязкуючи своїми новенькими, щойно придбаними для життя в місті квітчастими кляпками, а серце так і б’ється в унісон тим звукам: «кляп-кляп», «кляп-кляп», «кляп-кляп»...

– Здоров, Володьку! Ти чого на тому коридорі товчешся? Пішли на пиво! – обірвав Володчину ідилію споглядання його сусід по кімнаті Влад.

– Немає за що хліба купити, а ти все по барах. Батьки аж через тиждень обіцяли із зарплати щось вислати, – похнюпив носа Володька.

– Не вішай носа! До Сєрьоги вчора брат, що в плавання ходить, приїздив. Тож він ставить, – сяяв від щастя Влад.

Сергій часто радував своїх сусідів по кімнаті подібними сюрпризами. Хто жив у гуртожитку, той добре знає, що першокурсників завжди виставляють на гроші, харчі, послуги й теде, і тепе. 513-та кімната була винятком у цьому плані, хоча її повністю заселили новачками. Просто Влад був справжнім атлетом-спортсменом зі зростом під два метри, тож йому лише двічі довелося продемонструвати силу своїх м’язів сусідам по поверху. Після цього їхню кімнату не турбувала жодна душа. Завжди грошовитий Сергій з радістю ділився зі своїми, як він сам жартував, «сокамерниками». Тож життя було прекрасним, а часу на навчання чомусь зовсім не вистачало.

Наприкінці жовтня життя зіпсувала СС. Так прозвали завкафедрою Сніжану Сильвестрівну за її неабияку дисципліну, та й предмет, який вона викладала на першому курсі – анатомія – був не з легких. Хто ходив на заняття, той іще міг сяк-так розраховувати на прихильність чи поблажливість від СС, однак «прогульникам» – хоч у Майданек здавайся.

Весела трійця із 513-ї саме претендувала на роль останніх. Сергій якимось чином чи то залагодив свої пропуски, чи то десь відкупився (хто ж розповість правду). А от менш спритним Володьці та Владу довелося вже вп’яте залишатися після занять під кабінетом СС у черзі на здачу боргів. Цього разу знову безрезультатно. Спробуй запам’ятати двісті кісток, які знаходяться в людській голові, та ще на мертвій латинській мові. А людство досі дивується, чому це римляни зі своєю такою багатою культурою, філософією та мовою вимерли. Спробуй це все вмістити в голові, якщо вона складається зі стількох кісток. Певно, мозок просто перетворився на чергову кістку. У студентів із 513-ї мозок поки функціонував, однак знань бракувало, тож довелося проханнями замолювати пропуски. Не допомагало. СС повністю відповідала своєму прізвиську. Як завжди – незворушна й грізна. Чим тобі не льодова королева Сніжана. Здоровань Влад навіть сльозу пустив:

– Мене як виключать з університету, то батько додому не пустить. Уся сім’я й родичі скинулися, аби мене на платний у медичний влаштувати. Помилуйте, Сніжано Сильвестрівно!

– Облиште ваші плачі й скиглення, Владиславе. Ми не в гестапо і ніхто вас не змушує видавати таємниці. Просто розповідайте засвоєний матеріал. Оскільки ж пропуски без поважних причин завадили вам отримати допуск до контрольної, то й до іспиту наприкінці семестру допущені не будете. Не хочете вчитися, підете працювати. Коли я була студенткою, то навіть хвороба не була для мене приводом пропустити заняття! – голос завкафедрою наростав із кожним словом, і останні звуки вже лунали далеко за прочиненим вікном. Може, навіть долинав до далекої батьківщини фюрера.

– Може... якось... усе ж... можна... відпрацювати... – гугнявив уже без сліз Влад.

– Прошу звільнити кафедру, скажіть, щоб заходив наступний, – винесла вирок крижана Сніжана.

Влад уже делікатно зачиняв за собою двері, коли викладачка значно теплішим голосом покликала повернутися.

Влад зраділо, здавалося, одним кроком подолав немалу відстань до столу завкафедрою. Очі обнадійливо світилися іскорками з-під могутніх вій студента.

– Оскільки матеріальна база університету нині вкрай важка, ви все ж маєте шанс здобути допуск, – трохи засмученим голосом на одному подиху прорекла СС.

«Клята хабарниця, – одразу майнуло у голові Влада, – а казали, що в Запорізькому медунівері корупцію вже подолано. Навіть вступити тут було значно легше, ніж до Львова. От, значить, як свої прогули «прикрив» Сергій».

– В університеті катастрофічно не вистачає препаратів. Скелети та черепи на кафедрі ще із сімдесятих, тож якщо вдало підготуєте із голови препарат і назвете всі кістки, то я дам вам допуск до контрольної. У напарники можете взяти собі свого клоуна-колегу з вашої групи. Як там його, здається, Ващук? – голос СС став знову крижаним. Певно, згадала витівки Володьки.

– Володю? – тихенько пробурмотів Влад.

– Вам видніше. До побачення!

– А з чого ж ми зробимо той препарат? – спохопився біля виходу хлопець.

– Я вже розпорядилася. Вам видасть лаборант у сто вісімнадцятому.

Влад вийшов із кабінету, однак не знав, чи радіти, чи плакати. Кістки все одно треба вивчити, а що з тим препаратом робити? У коридорі його чекав Володька. Теж невеселий. Влад розповів йому вирок СС.

«Краще б вона виявилася хабарницею», - подумав Володька.

Робити нічого, час до лабораторії. Там лаборант видав їм під розписку голову бомжа в поліетиленовому пакеті. Формаліновий сморід заповнив лабораторію.

– І що нам з нею робити? – запитав Володька.

– Очистите від шкіри та мозку й принесете, – спокійно прорік лаборант і знову взявся за свій мікроскоп. – Тільки обережно все зробіть, щоб не пошкодити кісток, бо більше немає. Усі інші органи вже розібрали. Запасних частин більше нема. Не заважайте, ворушіть поршнями звідси.

Ще місяць тому їм довелося вперше брати в руки мертву людську плоть. Адже кожна група мала свого «жмурика». Мерці плавали в басейні із формаліном, щоб не псувалися. А коли приходило заняття, то чергові мусили гаком виловлювати «свого» трупа і доставити в аудиторію на стіл. Там кожен мав змогу зробити свій перший надріз скальпелем, а далі пробувати накладати шви, знімати шкіру, щоб не пошкодити жодної судини. Перше знайомство з Валєрою, так прозвав мерця групи Володька, далеко не всі витримали. Ігор і дві студентки одразу вибігли в коридор. Найбридкіше було те, що СС забороняла торкатися Валєри руками в рукавичках. Казала, що кожен лікар має відчути на дотик тіло. Хто не переборе в собі відразу, той лікарем не стане. «Переводьтеся на фармацевтів чи стоматологів», – спокійно, немов насолоджуючись своїм рецептом, проказала СС вже на першому лабораторному занятті. Влад з Володькою одразу «потоваришували» із Валєрою. На перерві фотографувалися з тілом, щоб похвалитися згодом знімками в себе вдома. Згодом і всі інші в групі звикли до трупа і боязнь зникла, хоча відраза минула не в усіх. Слабохарактерна Юлька досі вся тремтіла, коли їй доводилося контактувати із Валєрою. За це навіть двійку від СС отримала. Трупи ж медуніверситет брав у найближчому притулку. Люди, що там перебували, інколи згоджувалися, взамін на невелику платню, підписати папери, що не мають нічого проти того, аби їхнє тіло після смерті принесло користь науці. Тож коли людина помирала, її плоть передавали університету. Притулку менше проблем із мертвяком, а студикам – користь.