Все можна змінити

Перед моїми очима труп моєї сестри.

– У нас іще залишилося одненьке дівча. Отой складний випадок, – каже Артем, жуючи бутерброд.

Мені погано. Мені завжди погано. Я здригаюся, тру лоба, намагаюся відігнати страшні видіння минулого.

– Складний випадок? Настя?

– Настя.

Не можу не думати про це. Я весь час згадую. Мені є що згадувати.

– Може, сам з нею розберешся?

– Знаєш що, подруго... Я працюю вже вісім годин. І перерви на обід у мене не було, – він багатозначно піднімає бутерброд. – І я гадки не маю, що робити з цією дівкою.

– Як так, Артеме? Ти ж професіонал.

Артем раніше працював у центрі планування родини. До нього приходили пари й розповідали, яку дитинку хотіли б мати. Він заздалегідь робив проект, а після першої доби вагітності здійснював генетичне програмування ембріона прямо в утробі матері.

– Вони замовляють одне й те саме, – скаржився він мені. – У людей більше нема фантазії. Подружжя приносить мені журнал, тицяє пальцем у якусь пику і каже: «Отаке, тільки шия довша, а очі більші». Я міг би створювати геніїв. Робити щось неординарне, правда. Які непересічні комбінації можна було б вигадати. Але ні. Це дорожче й довше, і вони беруть напівготові проекти. Хочуть, аби їхні діти були схожі на людей з телевізора. І чим я, урешті-решт, займався? Клонуванням. Фактично – клонуванням. Нащо для цього вища освіта?

Тому він звільнився і пішов працювати у соціальну службу. Тут усе навпаки. Ми розробляємо батьків для дітей-сиріт. Беремо будь-яку яйцеклітину, будь-який сперматозоїд. Немає значення, що там за гени. усе можна змінити. Ми повністю переписуємо отримане ДНК. Далі використовуємо технологію прискореного вирощування організму. Закладаємо їм штучну пам'ять. Батьки готові – вони дорослі, розумні й подбають про своє дитя.

– Вона вперлася, і хоч ти лусни, – каже Артем. – Не хоче.

А я знову бачу труп. Уже інший.

– Чому?

– Мені й так добре... мені добре так, – перекривлює Артем. – Вона чекає.

– Хай заходить.

Діти, з якими ми працюємо, це здебільшого діти покинуті, небажані, народжені без генетичної корекції. Саме тому Артем перейшов сюди.

– З ними цікавіше, – пояснив він мені. – Бо природа має право, якого ми не маємо, право на помилку. Це те, завдяки чому відбувалася еволюція.

Зараз я раптом здригаюся.

– Що з тобою? – питає мій колега.

– Нічого.

Просто... мені не дуже пощастило.

У дитинстві мене били всі. Щодня. Тітка ременем, брат скакалкою, мати табуреткою.

Артем тисне кнопку. За мить у приміщення заходить Настя. Нічим не примітна худенька дівчинка чотирнадцяти років. Вона киває нам і вмощується на стільці посеред кімнати.

– Ну що, Настуню, ти подумала, яких хочеш батьків? – лагідно починаю я.

– Я вам уже казала. Я залишуся в притулку.

– Усі притулки закриють, наказ уряду, – каже Артем.

– У суспільстві з таким рівнем розвитку діти не повинні жити в притулках, – пояснюю я, усміхаючись.

Моя мати намагалася втопити мене в ставку. Мить жаху – і вода змикається над твоєю головою.

Артем бере склянку з персиковим соком, відпиває.

– Хай просто залишать мені кімнату.

– Так не можна.

– Поглянь на її лоб, – каже Артем, указуючи рукою зі склянкою на дівчину. – Зависокий. Таких лобів уже двадцять років як не роблять.

– Настуню, ти, певно, хочеш, щоб твої батьки були розумні?

– Ні, хочу батьків недоумків.

– Ти, дитино, так не жартуй, – відказує Артем. – Бо ми зробимо, а тобі ж із ними жити.

Якось мій батько придушив кота, а потім перерізав горло моїй сестрі. Моя мати наклала на себе руки, коли мені було дванадцять.

Тільки все це неправда.

– Неправда, неправда... – шепочу я.

Артем дивиться на мене.

– Знову?

– Ні, нічого, це нічого... Настуню, ти, певно, хочеш, щоб твої батьки тебе дуже любили?

– Ні, я хочу, аби я сама їх любила. А тих, яких ви мені зробите, я не любитиму.

– Але ж чому? Ми даємо тобі право вибору. Усе в твоїх руках...

– Бо вони будуть несправжні.

– Несправжні? Чому? Вони будуть такі самі, як інші люди.

– Вони проживуть три дні й повчатимуть мене з висоти свого досвіду. Це безглуздо.

– Ти неправа. Батьки справді знатимуть більше за тебе.

– Знатимуть що?

– Життя...

– Вони оповідатимуть мені історії, яких ніколи не було, вони...

– Зачекай, – перервала я, – то ти справді вважаєш, що люди зі штучною пам’яттю... несправжні?