ZaWulf

Антитезно до Вірджинії Вулф, але взоруючи з неї

Пані Деллоуей по-українськи.– Я сама! – дещо роздратовано сказала Лариса; проте в голосі вчувалися образа й сльози, що ніхто – ні чоловік, ні донька  (які ж вони все-таки егоїсти!) – не схопилися з місця й навіть не заперечили, хоча би мляво: «Та що ти!», «Це і я могла б!». Вони допивали вранішню каву з вершками перед телевізором, згромадженим на  мікрохвильовку, що давно вже не шуміла в гарячці, бо коли її вмикали – струм зникав (його бракувало, як і здорового глузду в людей); вони не зводили очей із лялькоподібної співачки – такої собі Мерилін Монро, штучно створеної хутірським шоубізом; Лариса ж карамелізувала яблука (їх ще треба посипати корицею й дочекатися, поки добре вихолонуть), замішувала сирне тісто і прислухалася, як щось тарабанило в пралці. Якщо знову це б’ється в істериці щось із чоловікових кишень… Хай сам із них все витрушує, коли кидає в корзину з брудним одягом…

«Мені вже мало не півстоліття, мені пошматовано груди, бо я там намацала дві підозрілі ґульки, а перед хірургом маячіла відпустка – і він прооперував, і я ходила цілий червень сповита в широкі бинти, не могла поворухнутися, щоб не відчути пронизливого болю, ніби це були вишукані тортури: довжелезною гострою голкою – наскрізь, через усе тіло; того літа ми вперше нікуди не поїхали на відпочинок і нудилися в спітнілому зі спеки місті; та це нудився чоловік, позірно співчуваючи мені (та ні, він і справді співчував, навіть сам прибирав помешкання, мив посуд і скуповувався на найближчому базарчику за списком, який я ледве могла написати – так  боліла рука – «м», «мол», «с», «б», «кар», «кап»; і завжди щось забував, і повертався докуповувати, кинувши торби під дверима). А я плакала від безсилля… І от уже третє літо ми нікуди не їдемо, ніби хтось зурочив, бо ніяк не можемо узгодити наші плани з нашими можливостями».

Лариса намагалася провітрити голову від думок і позирала навколо, насильницьки пробуджуючи в собі зацікавлення навколишнім рухом людей, автівок, розцяцькованих рекламою трамваїв, на яких  дівка, задерши ноги, обіцяла меблевий комфорт. О, меблі – «болючий спомин, тихе ридання», що потрібно знову  видзвонити так звану дизайнерку: уже тиждень морочить голову своїми невдалими пропозиціями, як облаштувати залишки простору на кухні. А такою видавалася притомною! «Фірма «Командир» гарантує… Наші меблі на замовлення – якісні… Якщо ми зупинимося на цьому варіанті, то ви зекономите гривень…» Поведінка  придворної дами, добре доглянуті руки, якими вона поводила в повітрі, пояснюючи свою пропозицію, сукня, вишукана, елегантна за рахунок простого крою та пастельної барви… (Самозванка!) Вона не наполягала, а радила, прислухалася («а що скаже ваш чоловік?») і зрештою чотири «шафи» чоловічої статі вперли – без ліфта – на  третій поверх споруду ніжно-кавового кольору, яка не могла вписатися ні дотично до холодильника, ні… Та яке це має значення, коли той  ніжно-кавовий був несподіванкою для наших стін! І що можна сказати виконавцям примітивної роботи, які хутко підсунули на підпис папір  («пані, ми вам привезли ваше замовлення й відповідаємо лише за це, а всі претензії  – до шефа») і так само хутко збігли сходами вниз, ніби втікаючи від можливого скандалу… Другого дня ті самі «шафи» стягли споруду донизу і, за згодою сторін, поставили на продаж у своєму салоні: а раптом знайдеться клієнт, який її вподобає?.. «Дизайнерка» ж  навідалася двічі – і знову виміряла стіни, але щоразу, як зачарованим колом, верталася до першого варіанту: «ваша кухня нестандартна».  Аргументи, що їхня поважна фірма помилилася не лише в кольорі замовлення, а й у розмірах, не мали ваги. «Добре зорганізований непрофесіоналізм», – зауважила подруга.

«Не хочу починати день із конфлікту, – думала Лариса, – пройдуся парком; психологи радять послухати, як шелестить листя, і постояти в затінку дерев, а я йтиму тим затінком хвилин з десять без поспіху. То що там на сьогодні? Забрати в Марусі трускавковий торт? Чому цього не зробить чоловік? «Петро Зайкевич із Буди вітає свою улюблену дружину Анну з іменинами та передає для неї пісню у виконанні Оксани Білозір «Келих терпкого вина». Щось подібне чути з місцевої телепрограми в неділю. Мій улюблений чоловік… Зайнятий, у нього важлива зустріч… Донька? Не має часу… Це в мене його має бути вдосталь, щоб панькатися з ними».

Завжди такої миті, коли розгойдана душа, Лариса уявляла себе «жінкою простої долі» – це вона сама вигадала таку формулу. Живе ж її однокласниця Надійка в селі, учить дітей німецької, вибудувала хатинку на два ґанки (син колись одружиться), заклала новий дім у кінці городу (доньці, щоб нікуди не їхала від мами) – і щаслива зі своїм звичайним продавцем зі «Спорттоварів» на Привокзальній, який тепер завозить у село хліб, оселедці, цигарки й пральний порошок та торгує під своїми воротами з окультуреної «вагонкою» халабуди. Якось Лариса з чоловіком гостювала в них на Великдень: такої гори печеного, вареного, смаженого й вудженого шлунки не годні були перетравити. І Надійка метушилася така вся розчервоніла, усміхалася, не ходила своєю облаштованою хатою, а літала, і в її рухах і поглядах відчувався захват від добробуту: вона милувалася великими вікнами, лляними шторами з півнями й рожами, вишитими якоюсь місцевою майстринею, дорогими меблями, що вилискували, ніби їх натерли воском, іконою Божої Матері, вигаптуваною шовком; а в прочинені двері спочивальні було видно здоровенне ліжко в півтораметрових тугих подушках… Лариса почувалася ніяково на цьому «святі життя» і кинулася шукати між гостей чоловіка (Надійка ж не мала часу її бавити балачками). Побачила його в саду під розквітлою вишнею:

– Вдихни – і затримай подих! – не наказав, а попросив він. Вона вдихнула так глибоко, аж запаморочилася голова, і вже не хотілося повертатися в дім, де горілчані випари, гамір, вологі тіла в турецькій синтетиці й китайських футболках…

Надійка спакувала їм дві картаті торби, і вони не наважилися їх поставити в багажник («Там же паска! І сирник! І маківник! І літр сметани!»), а поклали на заднє сидіння автівки – старенького «форда», таку модель уже й не випускають. Він виглядав немічним дідусем біля чорного джипа з тупою мордою. Другого дня ґаздиня мала не такий святковий вигляд і вже скидалася на зморену наймичку.

– Подякуй Богу, що живеш у місті! – з гіркотою прошепотіла Ларисі…

Місто, яким вона зараз ішла, було переповнене нахабнуватими туристами в зім’ятих шортах  і розмальованих майках. Вони окупували  всі лавки перед оперою, застрибували під бризки фонтану, ґелґотіли розмаїтими європейськими мовами; дітвора на іграшкових автівках верещала; снували фотографи; сидів швидкий на руку художник і пропонував графічний портрет за десять хвилин – за десять доларів; усі смоктали воду з пластикових пляшечок; бабусі їли морозиво, поки діти ганяли кругами з гелевими кульками; осамотілі чоловіки недоглянутого вигляду билися на смерть на шахових полях – сяк-так поголені, у старих костюмах брежнєвської пори, в капронових капелюхах  – жовтавих, у дірочках, як у друшляку («Висип макарони в дришляк», – просила молодша сестричка Ларису-школярку, коли вони  самі лишалися вдома).

«День народження в тебе – не сумуй, а веселись»… Якого біса вчепилася ця дурнувата мелодія з ідіотськими словами? День народження в мене – і я сама мушу забрати того трускавкового тортяку з «Фраєрки», а сестра зараз морочиться з фаршированою рибою в кількості три штуки, бо одну рибину обов’язково має лишити собі («Я ніколи не встигаю взяти хоча б хвоста – з-під рук вихоплюють – то з’їм удома»); іще треба принести  торбу мінералки з нашої «придворної» крамнички на куті вулички; добре, що м’ясо запекла майже вночі, коли стухла спека, бо в нашій сонячній кухні (коли ж ми завершимо її облаштування?) – пустеля Сахара… Ніяких салатів! Грузини нарубують помідори, огірки та перець великими кавалками, скидають на тацю, зверху накладають зелені  – і прошу дуже! Бринзу не забути б… Який я маю вигляд? Щось перукарка мене зависоко підстригла… О Господи! Це ж треба…»

З бічної алеї, ніби навперейми, вийшов чоловік – стрункий, невисокий, увесь світлий від усмішки до черевиків, з чорною течкою, що ніби поплямовувала його «світлий образ», і  звіддаля гукнув:

– Пані поспішає чи вдає, що поспішає?

Що вдієш? Хоч би яке  велике було місто… Лариса не встигла й здивуватися… Андрій! Вони давно не бачилися. Власне, якось зустрілися, але не вдвох: вона була із сестрою та донькою на польсько-українському концерті у філармонії, а він – при якомусь поважному панстві. Усмішки й помах рукою – і все. Коли збиралися випускники їхнього факультету, він надсилав  вітальну телеграму, як завжди, із-за кордону, але сам не був жодного разу. І всі знайомі випитували, чи вони не «підтримують зв’язків»? Ні, казала Лариса, так уже склалося.

–Джентльмени не репетують, Андрію! Стільки років межи шляхти, а шляхетності не перейняв!