Сміх і гріх: українська кінокомедія ХХ століття

Українська кінокомедія, за прикладом Оскара Уайльда, обрала спосіб жартувати, говорячи правду. Вітчизняний кінематограф, стаючи на ноги в післяреволюційній Росії та в новоутвореному Радянському Союзі, опинився в специфічних умовах. Затиснутий між ідеологічним молотом та політичним ковадлом, він мусив шукати компроміс між художнім вирішенням замислу й цензурною відповідністю. Сміх у кіно мав бути зброєю проти всього, що віджило, адже те, що зробилося смішним, уже не може бути небезпечним. Проте українські кінематографісти розуміли, що сатира, яку цензор здатен зрозуміти, і сама заслуговує заборони. Тому найкращі комедійні стрічки, слава про які збереглася до сьогодні, зроблені не просто дотепно та смішно, а справді філігранно: вони поєднували технічне новаторство, талановиту гру акторів і можливість «прочитання» екранізації на кількох рівнях.

Сьогодні в Україні, на жаль, немає студій, які повністю відповідали б стандартам MediaCity (величезні центри кіно- й телевиробництва) або хоча б CinemaCity (студії повного циклу виробництва), і надавали відповідні послуги. На теперішньому етапі розвитку українського кіно діють кілька кіностудій і організацій, які як мінімум мають знімальні павільйони та ведуть роботу над створенням гідних умов для кінознімального процесу. Сто років тому, хоч як це дивно звучить, ситуація була зовсім іншою.

До 1926 р. українське кіновиробництво зосереджувалось на Одеській та Ялтинській студіях. Цьому сприяли кліматичні умови та поліпшення інфраструктур. Проте, як відмічає історик кіномистецтва Любомир Госейко: «…за браком кваліфікованих техніків, засланих або зниклих безвісти, а також режисерів, сценаристів, спроможних змагатися з російськими кінематографістами, українське кіно впродовж певного часу бачиться не вельми професійним. Оскільки Державний технікум кінематографії ще не міг наситити національну кіноіндустрію фахівцями, ВУФКУ[1] було змушене запрошувати визначних кінодіячів із Росії».

Усе це гальмувало процес формування української національної кінокомедії, ускладнювало її подальший розвиток. Щоправда, тут працювали такі відомі майстри, як М. Охлопков та І. Пир’єв, і пробували свої сили такі видатні українські режисери, як О. Довженко й Лесь Курбас. С. Ейзенштейн, В. Пудовкін, С. Юткевич починали саме з комедії, проте їхня творчість у жанрі комедії носила епізодичний характер. Діяльність режисерів, котрі ставили комедії більш-менш постійно (Х. Шамайн, П. Коломийцев, Г. Гричер-Чериковер), не залишила помітного сліду в історії її розвитку.

Національна політика часів непу та пов’язане із цим піднесення статусу української мови та культури спричинили появу професіоналів, імена яких увійдуть до сучасних світових кінорейтингів. Усього за сім-вісім років (1921–1928 рр.) в Україні стають «сучасними класиками» Володимир Гардін, Петро Чардинін, Лесь Курбас. Сила особистості Курбаса та його вплив на театр і кіно двадцятих років позначилися далеко за межами України – на кількох поколіннях акторів, драматургів, режисерів.

Першим фільмом, який зняв на Одеській кінофабриці Курбас, була сатирична короткометражна комедія «Вендета» (яка ввійшла в одну з перших програм кінозбірки «Маховик»[2]), що нагадує антиклерикальну агітку. Стрічка побудована на фейлетоні з «Правди», у якій ішлося про суперечку між попом і дяком через черешні на межі їхніх садиб. Суперечку, що переростає у відчайдушну ворожнечу. Режисер почав фільм із прологу, стилізованого під фарсові «феєрії» відомого свого часу французького режисера Жоржа Мельєса: коронована курка зносить два яйця, із яких з'являються на світ піп і дяк. А потім уже йде розповідь про вендету – сміховинну ворожнечу персонажів.

Перший фільм Леся Курбаса став дебютним і для вже тоді відомого театрального актора Амвросія Бучми, котрий знявся в маленькій ролі сільського сторожа. Разом із ним комедію розігрували березільці І. Гірняк, С. Шагайда.

Наступною кінороботою режисера-початківця став памфлет «Макдональд» на адресу англійських можновладців – карикатура на англійського прем'єр-міністра, який проводив антирадянську політику. Короткометражка викликала сміх своєю злою, часом навіть грубуватою клоунадою. Так, скажімо, будинок буржуазної преси був представлений громадським туалетом із низкою унітазів, на яких були вказані назви друкованих органів. Стрічку Курбас знімав у комічній манері – із погонями, несподіваними трюками, смішними ситуаціями, у які зазвичай потрапляли по-клоунськи безглузді персонажі. У фільмі використали техніку ФЕКС – «Фабрики ексцентричного актора» Григорія Козінцева та Леоніда Трауберга. Окрім того, Любомир Госейко у своїй «Історії українського кіно» (2001) відзначає ключову деталь: «Виконані ролі реакційного лідера англійських лейбористів Макдональда (Амвросій Бучма) і короля Георга V (Василь Василько) викликають зворотну реакцію: тут завуальовано карикатуру на радянське суспільство».

Разом із двадцятирічним Дмитром Фельдманом, для якого «Макдональд» був однією з найперших його операторських робіт, режисер використав прискорену й сповільнену зйомки, накладав різні каше (екран, який розміщують перед об’єктивом, закриваючи таким чином частину поля зору апарата), що створювало несподівані можливості побудови кадру, поєднував макети Лондона, споруджені його постійним театральним однодумцем, художником Вадимом Меллером.

Амвросій Бучма, який цього разу виконав у фільмі головну роль, власноруч накладав грим і виконував каскадерські трюки: його персонаж літав у повітрі, тримаючись за колеса аероплана, стрибав із триповерхового будинку, бігав по дахах. Усе це забезпечило стрічці справжній успіх у глядачів. Ці фільми, на жаль, не збереглися й не стали такими гучними та фундаментально важливими для української культури.

Знятий 1925 р., наступний фільм – «Арсенальці» – чи не найдосконаліша стрічка Курбаса як у концептуальному, так і в постановочному плані.

 Відзначилася також сатирична комедія 1924 р. «Кандидат у президенти» П. Чардиніна ((за романом Нотарі «Три злодії»), що розповідає про парламентський побут у демократичній державі), комедії М.О. Охлопкова «Митя» (побутова сатира на провінційних обивателів, де йдеться про смішного, але людяного персонажа, який увесь час потрапляє в найнеймовірніші ситуації та, щоб мати більше успіху в житті, симулює власне самогубство) (актор М. Охлопков пробує себе в ролі режисера) і «Проданий апетит» (за участі А. Бучми) за однойменним памфлетом П. Лафарга. «Сповнений динаміки, візуальних пошуків, цей памфлет, де вгадується вплив театру В. Мейєрхольда (чиїм учнем був М. Охлопков), розповідає про поганий стан капіталіста, який страждає на незвичайну хворобу – огиду до їжі», – відмічає Л. Госейко. Помітним до певної міри став і агітфільм О. Перегуди під художнім керівництвом Л. Курбаса «Сон Товстопузенка», що ввійшовдо першого номера «Маховика».

Таким чином, 1924 р. перші кроки робить і молоде українське кіновиробництво, яке починає випускати короткометражні фільми, поступово набираючи національної своєрідності та дедалі вищого рівня.

Наприкінці епохи німого кінематографа Григорій Гричер-Чериковер та Володимир Вільнер екранізували кілька творів єврейських письменників: за сценаріями Ісаака Бабеля й адаптаціями романів Шолом-Алейхема з’явилися фільми «Беня Крик», «Мандрівні зорі» (1927), «Крізь сльози» та «Наївний єврей» (1928).