Еліас Канетті: «…схопити століття за горло»

…Писати про нобелівських лавреатів з літератури завше не так то й просто, як може видатись. Одначе з перспективи вкраїнської таке завдання для всякого філолога з досвідом лектури чи просто цікавого, хто бачить претензійність літературних практик, – обростає дізнаннями й зітханнями: од Івана Франка й Володимира Винниченка до Василя Стуса та Ліни Костенко (а цьогоріч Національною академією наук України висунуто на Нобелівську премію Бориса Олійника) – ми мали доста претендентів, проте все не щастило. Причин на то нараховувати можна багато, але чи вирішує це проблему? Сказане повище до того, що письменник, про якого йдеться в статті, спростовує своїм прикладом можливі виправдання й зайві розумування навколо, які так хочеться висловлювати: чому ж усе-таки одні мають «нобеля», а инші – ні.[1]

Еліас Канетті – лавреат Нобелівської премії, однієї з найпрестижніших на планеті літературних премій. Цю нагороду Шведської академії він отримав 1981 року за роман «Засліплення» (Die Blendung, 1935). Цікаво, що майже 50 років текст чекав на своє повне визнання, така ж приблизно доля іншого бестселера від Канетті – всесвітньо відомої роботи «Маса і влада», у якій він показав себе як філософ і науковець. Праця писалася впродовж тридцяти п’яти років – із 1925-го по 1960-й! Але про це трохи далі.

Народився письменник 25 липня 1905 року в болгарському містечку Рущук (нині – Русе), що належало тоді Австро-Угорській монархії, у сім’ї сефардів, себто євреїв-неашкеназів. Ще в ХV ст. вони переселилися з Піренейського півострова на територію сучасної Болгарії. Коли літній уже Канетті відвідає Марокко, то щиро шукатиме серед тамтешнього кольориту сліди тієї давньої, майже містичної культури його предків. Про це читаємо в його подорожніх записках 1967 року «Голоси Маракеша». У родині діда говорили староеспанською з домішками різних діялектів, однак батьки письменника були палкими прихильниками німецькомовної культури, особливо Віденського театру, тому в побуті любили провадити бесіди німецькою. Із раннього дитинства автора «Засліплення» оточували ще й болгари, румуни, турки. Назавше в пам’яті закарбувалися несподівані з’яви в містечку циган. Зрозуміло, така багатокультурність не могла не залишити сліду – і хлопець навчився по-особливому сприймати слово, виробив іще змалку  філологічний «нюх», а вроджена допитливість і багата уява лише допомагали йому в опануванні мов і літератури. Дитинство письменника описане в першій книзі його спогадів «Порятована мова» 1977 року.

Доля написала Еліасу Канетті багате подіями життя й численні подорожі. У шість років він із сім’єю переїздить до Англії, де батько – купець в енному коліні – займається комерційними справами. Проте, у зв’язку з трагічною та раптовою смертю годувальника родини, овдовіла мати перебирається разом із трьома синами до Відня. А трохи згодом сім’ю Канетті приймає Цюріх.

Саме мати прищепила юному Еліасу любов до читання: у родині всі були одержимі цим, а книга стала об’єктом пристрасного поклоніння. У щоденникових записах («Замітки 1942–1948», 1965 і «Замітки 1973–1985», 1987) письменник подає інтимний і дуже характерний запис: «Найбільше хотілося б – яка ж скромність! – безсмертя, аби лиш читати». Від матері Канетті отримав і розуміння простої істини: кожен повинен мати власну думку, і все, навіть невловиме на перший погляд, можна передати словами, а головне – зробити так, аби це стало зрозумілим для інших. Таке письменницьке кредо виявляється в постійній зацікавленості людиною, тому антропологізм й екзистенціалізм можна вважати домінантами художнього мислення автора. Канетті розумів надзвичайну важливість будь-якого діалогу – чи то міжлюдського, чи інтеркультурного. На схилі літ він говорив: «Німота призводить до занепаду».