Крацокуф

Напевне, нормально, як усі діти, я не жив ніколи – уже б тому, що ніколи не знав свого батька. Та поки жив із мамою, дідусем і бабусею, життя іще можна було, бодай із натяжкою, вважати нормальним. Далі ж моє життя, а з ним усі мої думки й уявлення закружляли, наче листя під час буревію: мати поїхала здобувати другу освіту в Німеччину, бабуся квапливо розлучалася з дідусем, бо в нього виявилась інша сім’я на стороні. Згодом і бабуся вискочила заміж (на зло дідусеві!), правда, заміжжя було недовгим – на час «пізніх весіль» мама забрала мене в Німеччину, де я потрапив в обійми вітчима, що був старшим за мого дідуся... У столиці Баварії Мюнхені я з мамою й вітчимом прожив п’ять років, та раптом мене знову відправляють до Львова, до бабусі – щось там, бач, не склалось у суді, де вона всеньке життя пропрацювала, і мусила терміново піти на пенсію. Купила прегарний будинок на «Полі чудес», і тепер їй нудно й боязко самій у великому будинку.  Із нічних шепотінь мами з вітчимом почув ще й іншу версію: «Аби старій в голові не закрутило, і вона знову заміж не вискочила (минуле бабусине женихання коштувало їй квартири в центрі міста), нині на кону триповерхова вілла...»  Виходило, бабуся мала пильнувати мене,  я ж – її...

Коли гадаєте, що, переселившись із Мюнхена на Львівську околицю, поміняв шило на мило, значить,  ви ніколи не були у Львові й не тямите, що таке «Поле чудес»! Це – най-найелітніша ділянка, посеред пречудового соснового лісу. Єдине місце, куди на екскурсію приїздять самі-таки львів’яни помилуватись витворами сучасного архітектурного мистецтва,  пооглядати дорогі «маубахи», «порше карерра», «буґатті» та «ламборджині», високе мистецтво ландшафтної архітектури й, звісно ж, подихати цілющим повітрям, настояним на випарах смерекової живиці. Хоча мені, щиро кажучи, усі ці красоти по цимбалах, як і чванькуваті дітваки наших сусідів, та й власне «родинне гніздо» теж... Дружбу я завів із сімейством Дурісів – тими, на кому місцеве панство навіть погляду не зупиняє. Велика їхня сім’я поселилася тут бозна-коли, коли той, хто проектував «Поле чудес», іще й не родився. Довгі роки бовваніла їхня хатина неподалік від дороги самотиною, і, можливо, та стара родура??? наштовхнула новітнє панство на думку звести тут елітний район.

Обшарпана часом хатина, що ніколи не знала ремонту, без натяку на якісь там архітектурні прибамбаси на фоні мистецьки огороджених, прикрашених ковкою вілл, а то й справжніх замків усе ж  видавалася витвором митця, що працює на контрастах. На лисому, почварному подвір’ї були розкидані частини роздовбаних холодильників, електричних генераторів, залізних пічок, залишки двох-трьох автомобілів, що віджили свій вік. Цей двір так густо був зарослий диким зіллям, що, здавалося,  тут інакша земля, а може, і свій мікроклімат. Бур’ян пер із землі з навальною, усепоглинаючою силою, він покривав невеличкий городець, заглушуючи ницу морквочку й кабачки, яким ніколи так і не вдавалося побачити сонячного проміння. Парканчик був так густо заплетений хмелем, а сама хата – диким виноградом, що годі й вгадати, чи що й було під тією зеленню... Двір заставлений старими колодами, дошками й найрізноманітнішим залізяччям. Скручені шматки дроту висіли навіть на вітті дерев, як дивні іржаві плоди. Усе то був варстат[1]голови великого сімейства – «залізного Томця». Хоча металолом й автозапчастини були побічним промислом пана Дуріса. В основному ж він укупі з дружиною приторговував самогоном. Тривалий час я собі мислив, що Римунда, чи Римундиско, як найчастіше звертався до дружини «залізний Томцьо», – то ім’я пані Дурісової. Лише коли сам звернувся до неї  «пані Римундиско» і та позеленіла обличчям і вхопила дрючка, аби мене віддухопелити, зрозумів, що це не поштиве польське ім’я. Як пояснила бабуся, львівською ґварою  це означало - «зла жінка». Так само «калакуньо», і «кочкодан»[2], яким найчастіше пані Дурісова зверталась до чоловіка,  –  теж зовсім не пестливі слова... 

Сам пан Томаш, жилавий, надзвичайної активності чоловічок із завше стиснутими зубами, похмурим самозаглибленим виразом обличчя, був схильний до спалахів несамовитої люті. Окрім того, він вирізнявся  непомірною любов’ю до лайки. Причому лаявся з насолодою, що була близькою до того хворобливо солодкавого почуття осягання  порочності, розбещеності, яке сповнювало мене, коли тихцем залазив на порносайти. Лайка його була мені на диво смачною ще й тому, що подібні слова в домі бабусі були під суворо забороною. Я, вихований у мало не  стерильних умовах католицької школи, потаємно вправлявся в їхньому вимовлянні, від чого отримував майже еротичне збудження.

Одначе хоч би в якому жахливо застрашливому вигляді поставав перед рідними пан Томцьо, було мені зовсім не лячно, дуже швидко пізнався на тім, що він пустий горлопан,  насправді ж – дуже м’яка та добра людина. Як, до речі, і пані Дурісова зовсім не «римундиско», що лише нужда й безліч клопотів примушують її робити «страшний вираз обличчя» - така собі ламаїстська маска, аби відігнати лихе, якого чимало випало на її долю.

Ох, і  любив же я цих Дурісів! Забігати до них намагався якомога частіше  та з насолодою занурювався в цей первозданний хаос, із певністю через повну відсутність у них тих буржуазних устремлінь і претензій, які панували в моїй хаті та які чомусь мені зовсім не подобалися. Заздрив просто тому, у якій кількості це сімейство розплодилось – дітей у них було семеро, а собацюр, кішок, хом’яків, черепах – і не злічити. Кожен міг собі завести друга, якого лиш забажав, за це батько Томаш лаяв жорстоко, та ніколи нікого з подвір’я не викидав.

Найбільше ж приваблювала мене в їхньому обійсті дванадцятилітня фавнолика особа, до якої навіть батько звертався не інакше як «Зосенька, скарб’є злоти». Її скороспілі груди й випуклий  задок викликали тривожну сверблячку не усвідомленого ще бажання, хоча на голос своїх симпатій ніколи не висловив. І не тому що побоювався її старших братчиків.  Боявся нарватися на різке слово, бо Зося була дикункою. Із такою ліпше не зачіпатися.