Ця шокуюча Східна Європа

У своєму рідному селі я не був років із двадцять. І ось нарешті вирішив навідатися туди під час чергової відпустки. Після смерті батьків і продажу батьківської хати їхати в село не було до кого, але, зізнаюся, мене завжди тягнула туди якась сила. Хотілося подихати тим повітрям, пожити сільським життям, зустрітися й поговорити зі знайомими та друзями, попити з ними скаженого та смердючого самогону, згадати часи молодості. Бажалося просто відпочити від нескінченної метушні й шаленого ритму життя великого міста.

         І ось після нічного потягу та півгодинної їзди курною дорогою на таксі я нарешті у своїх рідних Голопупинцях. Іще на під’їзді до села помітив, що нічого в ньому за двадцять років моєї відсутності не змінилося. Анічогісінько! Навпаки – село ще більше занепало. Єдиними будинками, які вирізнялися на тлі загального занепаду й цілковитої убогості, були збудовані в євростилі велика продуктова крамниця та палац місцевого скоробагатька, так би мовити, два островки прогресу й цивілізації.

         Зупинився я у своїх далеких родичів і вже під час сніданку за розмовою запитав:

         – Кому належать палац, контора й крамниця?

         – Таж твоєму однокласнику Петру Товчигречці.

         – Петру?! – здивувався я. – От ніколи б не подумав! Та він не тільки мій однокласник, а й одногрупник. Ми разом училися в торгово-економічному технікумі. Він насилу школу закінчив, і якби не армія, то не бачити йому було б і технікуму.

         – О, та він справжній пан! Усе село в його руках. Не лише крамниця, палац і контора, а й усі навколишні землі, ставок, ліс. Перший бізнесмен у районі, – в один голос запевнили родичі.

         Відпочивши після ситного сніданку, я пішов прогулятися селом. Чесно кажучи, дуже кортіло побачити Петра, адже, як-не-як, він був моїм близьким другом у шкільні й студентські роки. Хотілося не тільки побачити його, а й поговорити. Особливо не терпілося розпитати, як він цього всього досяг.

         Проходячи повз контору агрофірми, я вздрів поряд із нею кілька дорогих легкових автомобілів іноземного виробництва та великий парк сільськогосподарської техніки, виготовленої теж не в Україні.

         І ось я вже в просторому кабінеті Петра. Боже! Що то була за зустріч! Як ми обоє зраділи, коли побачили один одного. Петро, незважаючи на свої статки, зовсім не змінився. Принаймні мені так здалося.

         – Усе, друже, їдемо до райцентру відзначати зустріч, – сказав він. – Я запрошую. Навіть не думай відмовлятися, бо тут я господар.

         Уже за якихось півгодини  ми сиділи в найкращому місцевому ресторані. Сиділи довго. Говорили про життя, згадували спільних друзів і подруг, навчання в школі й технікумі, пили дорогий коньяк. Зустріч була щирою. Таке не забувається. І ось коли вже пили  на коня, я запитав свого друга:

         – Як? Як ти досяг цього? Як ти, простий сільський хлопець, вибився в люди? Адже для цього потрібно мати не лише голову, а й везіння.

         – Ти не повіриш, – відповів він, – але все почалося з першого капіталу, який я заробив дуже дивно. Він упав на мене несподівано, як  перший сніг. Це мене переконало, що гроші можна заробляти з повітря, але тільки  тоді, коли ти мислиш не так, як усі. І ти знаєш, хто мене цьому навчив? Муха!