«Za Wulf». Історія триває…

…Пила спочатку вино, та щораз витягувати корки набридло. Перейшла на лікер – до блювоти гидкий… Горілка пекла й п’янила, заїдала її чорним хлібом, черствим і вже запліснявілим, але після неї хоч могла спати, а коли спиш – то забуваєш своє горе. Моє горе було в тому, що я не мала сім’ї, а тепер – і роботи, до того ще й не хотілося бачити людей – усіх, навіть подруг. Незалюднених місцин тут немає, щоб поставити якогось намету й зректися всього, що нагадує тобі про тебе ж саму… Перша думка – продати квартиру й поїхати світ за очі. Та  нагодилася тітка – голосила на всю вулицю, і сусіди подумали, що я померла, зібралися під дверима зі смутними обличчями, одночасно, певно, міркуючи, кому пощастить викупити мою скромну квартирку («з усіма зручностями», так пишуть в оголошеннях, «у престижному районі»). Тоді й було досягнуто компромісу: тітка забирала свого брата, мого батька, до себе, а батькову однокімнатну в Рясному здавали винаймачам; мені ж, безробітній, доки влаштуюся, батько віддаватиме пенсію (йому в селі гроші не потрібні, житиме в сестри на всьому готовому). Тітка на цьому не заспокоїлася, вона не побачила в мене жодного бажання десь працювати («хоч двірничкою піди, аби копійку свою мати!») і, привозячи гроші, усе натякала, як важко ведеться її сину («ну, хату построїв велику, і ще на одну намовляю – так діток же двоє, а які його заробітки: нині куплять порошок до прання, а завтра – ні; та яка там у нього крамниця – комора під ворітьми»). Я й подумала, що мені все це – тимчасове житло, я нищу себе, то хай комусь буде якийсь зиск. Батько не сам, він повернувся до своїх стін і споминів… Мама там, на сільському цвинтарі; так заповіла, а не виконати заповіту – гріх; її везли туди в домовині, жалобним автобусом жовтого кольору ми з батьком самі; а вже село зійшлося все, і було багато жінок, чимось схожих на маму: ще не старих, але понищених часом, з сумними очима й сумними розмовами – «усі ми там будемо»… Папір, завірений нотаріусом, що по моїй смерті ці міські квадратні метри належатимуть тітчиному онукові, ми закріпили з нею кількома келишками горілки. «Галюню, ти не пий, – казала тітка, надкушуючи помідор, – тобі ж тільки сорок, а маєш вигляд, як я». «Та що ви! Я маю гірший вигляд! Та чим більше питиму, тим швидше це помешкання буде вашим. Тож не вмовляйте!» З того часу тітка платить за воду, світло, газ і за стіни сама.

Вона лежала в старенькому халатику, купленому за три гривні на секонді. Решта одягу тулилася до стіни на вішаках, що чіплялися своїми дужками за цвяхи, вбиті то вище, то нижче. Шафи позбулася ще в перший рік свого протестного існування (а проти чого вона запротестувала? Проти людського невігластва? Хто, коли й чому навчав ту горилоподібну кобіту? Та вона ж темна, як осіння ніч!) І кому вона щось довела, знищуючи себе? Не скажіть, була певна насолода в тому, що не треба нікуди поспішати. Починаєш належати собі й чинити так, як тобі хочеться. Незалежно – на п’яну голову чи на тверезу…

Гроші від тітки так і лежали на столі, під ним стояла торба з бульбою – у тітки така пивниця, що бульба придатна до нового врожаю. Марнота марнот: не розгинатися все літо, тягти то все на базар, виставляти просто на хідник  моркву, цибульку, кріп, щоб не платити за місце, утікати від міліціонерів – і в цьому всьому є якийсь сенс? Коли вона заходила в клас, то зразу бачила діток, чиї батьки виросли в селі: вони були скупіші на усмішки, упертіші, поводилися так, ніби готові були відповісти на гнівне слово; та вона ніколи собі не дозволяла гніватися на них, любила всіх… Неправда, не можна любити всіх однаково, як не намагайся. Вона любила кмітливих (хоч і непосидючих) і казала гарні слова про відмінників, проте бачила, що високі оцінки – то не знання, а часом результат зазубрювання чи вмілого списування. Так-так, у третьому класі вже бували умільці…

«Спочатку думала: ось добуду цей місяць та й знайду собі роботу. Та як уявила, що доведеться йти в школу, в іншу школу, де вже знають усю цю принизливу історію… Сусідка, метка пенсіонерка, усе життя пропрацювала в «общєпітє», пекла пиріжки й возила в термосах каву на базар. Колись зайшла, почала охкати, як їй важко, і я сказала: киньте, вам пенсії вистачить, діти забезпечені; вона обурилася, бо, бачте, не можна лінуватися, поки маєш сили; і зразу ж мені хомут на шию – от якби я возила її торбу на коліщатках, так вона б устигала двічі обернутися, а за це мене б годувала повноцінним обідом: борщем, палюшками, варениками, тертюхами, голубцями… Пахощі домашніх страв самі пливли в мої ніздрі, згадалася мама, котра вставала на світанку, аби ми снідали варениками; я дивилася на сусідку – рум'яну бабусю, яка не прочитала жодної книги, знала лише роботу в їдальні й роботу вдома, підняла сама дітей, вивчила їх, а ось тепер іще й кинулася в дрібний бізнес – і заздрила їй, бо вона – щаслива. А я нещасна…

Наступного дня я волочила торбу з термосами, а сусідка трюхикала вслід із загорнутими в рушники пиріжками. Мені здавалося, що всі на нас обертаються: ось чоловік вивів на прогулянку пса і перечекав, поки ми пройдемо повз; жінка вела двох діток, а вони впиралися й капризували, то вона налякала: «Віддам тій бабці в торбу»; о, то я таке страховисько – бабця? Найгірше було переїжджати бруківку на переходах, у мене тряслися руки й коліна з напруги, і я вже нізащо не погодилася б ще на один такий «рейс» – краще відмовитися від борщу й голубців; та ще гірше було лавірувати на базарі мені, відвиклій від скупчення стількох людей, від галасу й лайки; удома я сиділа за пляшкою сама-саміська, бо вважала, що коли надибаю таких самих друзів, то вже не виштовхаю їх із помешкання; зараз я просто пиячка, а стану хазяйкою притону, і тоді міліція шукатиме тут макову соломку, тюремників, котрі втекли, викрадені лахи… Ні, то вже ганьба, зло, біда, А що кому заподіє тиха пиячка?