Кумарі

ЯВА ПЕРША

Порожня сцена. Стіл, два стільці. Один майже не видно – він у цілковитій темряві, другий яскраво освітлено настільною лампою. На освітленому стільці сидить жінка в елегантному європейському вбранні. Якусь хвилину вона сидить абсолютно непорушно. Потім починає говорити – тихо, без емоцій. Вона відповідає на питання інспектора, який сидить з другого боку столу, в темряві. Глядач його не бачить і не чує.

Добрий день. Так. Міла Войніч. Так, це я. Дуже приємно. Так, пане інспектор, я знаю, навіщо мене покликали. Маю повістку. Ось.(виймає з сумочки папірця, кладе на стіл) Ну звісно. Правду. Присягаюся. Всю пра… Гаразд. Тридцять шість. Ні, дітей немає. Ні, не працюю, як це зветься… а так, домогосподарка. Заміжня… тобто, радше… була. Чоловік загинув… Розказати про це? Але ж ви знаєте… випав з вікна. Сидів на підвіконні. Ми розмовляли. Він відхилився. Втратив рівновагу. Сьомий поверх, авжеж. Мабуть, так і було. Так, це все. Більше… більше не маю, що сказати.

(Пауза. Жінка сидить непорушно у скутій позі – коліна разом, руки на колінах. Тоді трохи схиляє голову, мовби прислухаючись.)

                Сусіди… Що? Лайка? Ні, ми… ні. Може, голосна розмова. Вікно відкрите, машини... Перебити шум, так. Не сварились – сміялися навіть. Що? Ні, це сімейний жарт. Я мушу говорити? Мушу вас переконувати? Я? Так і написано? (дивитись на повістку) О. Ну це ж смішно. Навіщо мені…? Я… ну гаразд. Він велів, "танцюй!", я казала, "плати!" Це, ви розумієте, це через те, що ми…

(Жінка починає конвульсивно сміятись, тоді завмирає, мовби їй бракує повітря, шукає за подихом. Врешті заспокоюється. Повертається до інспектора. Тепер її рухи більш розкуті, природні.)

Та в нас були чудові стосунки. Теодор любив мене! Він мене обожнював! А я… Він був для мене всім. Він взяв мене заледве не з вулиці, він дав мені дім, свою любов, людську повагу, нормальну родину – коли я вже і мріяти полишила! Бо такі, як я, не знаходять пари, не виходять заміж…

От ви, пане інспектор, буваєте в міських вар’єте? В нічних клубах, тих, що коло порту? Там є один, знаний в околиці, зветься "Скарби Агри"... Там іще дзеркальний канал, наче коло Таджу, жива музика вечорами, екзотичні танці… Дійсно екзотичні, запевняю вас… Я працювала там шість років. Танцівницею, так.

(Вона робить кілька танцювальних рухів, потім її руки безсило падають.)

Я танцювала для Теодора. Спершу на сцені. Потім… в окремій кімнаті, лише для нього. Він любив… екзотику.

(Жінка опускає очі, думаючи про своє. Потім знову кидає погляд на інспектора.)

Так, певна річ. У нас були конфлікти. Хіба можуть двоє прожити стільки літ разом, жодного разу не посварившись? Якось ми… ми вирішували, де провести відпустку. Я хотіла до моря, він – у гори… А я не зношу гори! Вірите? Не-на-вид-жу! Вони змушують мене відчувати себе такою малою, нікчемною! Хай краще в місті, аніж так… От я і… Я сказала, що не поїду. Сказала, не піду, з місця не зрушу!

(сміється)

А він що? А він… він сказав, добре, не ходи, а тоді взяв мене на руки і так – на руках! – відніс до машини. І ви знаєте, ми так добре тоді відпочили! Що вже ті гори, коли поряд той, хто…

(Зненацька скулюється, наче її б’є судома)

Госпо… Та що ж це… Він… він не… ой ні… ні…. Я не знати… знаю… як так ста.. вчини… Боже…

(Кілька секунд мовчить)