Механіка драми

…І знову ми говоримо про специфіку драматургії порівняно з іншими літературними жанрами – а вона напряму пов’язана з перспективою її сценічного втілення.

Скажімо, у ліриці сидить собі герой Т. Шевченка й розмірковує: «Якби зустрілися ми знову, Чи ти зраділа би, чи ні?..» – але з місця не зрушує. У романі можливий варіант, коли герой протягом 500 сторінок – із переповіданням його біографії та попередніх подій, ліричними та публіцистичними відступами, описами природи – уявлятиме собі оту «зустріч знову». А на останній, 501-й, сторінці зустріне цю дівчину – і нічого між ними не станеться, навіть розмови не відбудеться. П’єса ж, навпаки, почнеться саме із зустрічі – якщо ці стосунки матимуть розвиток. «Роман тяжіє до послідовності оповіді, – каже теоретик театру М. Поляков, – п’єса – до сполучення аспектів часу, подій, ситуацій».

Часові проміжки, наявні в житті, у п’єсі часто опускаються. Спробуйте підрахувати, скільки б тривала дія «Гамлета», починаючи із четвертої сцени четвертої дії, – якщо зважити на тодішні засоби транспорту та зв’язку! А коли читаєш п’єсу або дивишся виставу, виникає враження стрімкого розгортання подій, які «накочуються», мов штормові хвилі!

Отож час у драматургії – не астрономічний, а «драматичний», і рухається він від одної значущої події до іншої.

Скільки ж таких подій має бути в п’єсі?

Звісно, є і різний формат – від багатоактної історичної хроніки до одноактної замальовки, і різні за тривалістю історії. Але чи не можна вивести універсальної формули?

Звернемося до «чарівної палички» – Арістотеля: «Склад подій повинен мати довжину, яку можна запам’ятати. …Завжди краща за величиною та фабула, яку поширено до цілковитої ясності».

Мабуть, найкрасномовніший приклад, протилежного штибу в історії драми – комедія Тірсо де Моліна «Дон Хіль Зелені Штані». Слідів постановок її на вітчизняній сцені відшукати не вдалося, але й за кордоном вона завжди йшла, так би мовити, «десятим екраном». Головна причина – украй перевантажена інтрига: героїня в переслідуванні зрадливого коханого виступає під власним іменем, під чужим іменем та в чоловічому вбранні – як Дон Хіль у зелених штанях, причому кожна іпостась тягне за собою й відповідну сюжетну лінію; вони перетинаються, переплутуються... Апофеозом стає сцена, де збираються аж чотири особи, перевдягнені неіснуючим Доном Хілем, і між ними зчиняється бійка...

Навіть побіжний переказ цієї п’єси зробити дуже важко (почитайте при нагоді – переконаєтеся!) – що й казати про постановку! (Приходить на згадку легенда про премію, яка вже півтора століття чекає на того, хто зуміє зв’язно та просто переказати зміст опери Дж. Верді «Трубадур»).

Отже, «верхню» межу ми можемо визначити так: п’єса має бути придатна для осягнення читачем (надалі – глядачем) усіх обставин, персонажів, подій та зв’язків між ними. Причому «осягати» доводиться синхронно із самим розгортанням дії. І якщо читач ще в змозі зазирнути назад, у попередні сторінки, то публіка в залі такої можливості позбавлена.

Що ж до мінімально припустимої кількості подій, то за класичним каноном їх має бути принаймні три: зав’язка, кульмінація, розв’язка. Позафабульна драматургія ХХ століття ладна обійтися двома (як у «Калігулі» А. Камю – появою «переродженого» Калігули на третій сторінці та його вбивством на останній) або взагалі одною (як у чеховському «Вишневому саді» або в Йонесковому «Король помирає») значущою подією.

Так чи інакше, але в п’єсі має відбутися те, що або змінить ситуацію, або засвідчить неможливість цієї зміни. Пропозиція продати маєток та відмова від неї (у «Дяді Вані» А. Чехова), звістка про те, що Ґодо знову не прийде («Чекаючи на Ґодо» С. Беккета), невихід героїв за двері, які раптом прочинилися («За зачиненими дверима» Ж.-П. Сартра) – усе це теж події, але специфічні: вони характеризують створений драматургами світ та його закони не менше, ніж численні карколомні повороти – світ В. Шекспіра, Тiрсо де Моліна, П.-О. Бомарше, М. Фрейна або Р. Куні.

Водночас події можуть відбуватися як на очах читача, так і «позаочі».