Травень 2012

Про теніс без сітки й лопату, яка керує рукою

Ігор Котик

 

У дев’яностих роках ХХ століття майже всі провідні молоді поети писали переважно під лінійку. Принаймні ті, хто сьогодні на слуху: Жадан, Махно, Кіяновська, Бондар, Соловей, Скиба… Ніхто з них не дозволяв собі тоді послідовно ігнорувати традиційний елемент поетичного гардеробу – риму. (Жадан писав верлібри паралельно із силабо-тонікою.) За кілька років, на початку 2000-х, більшість із них переключиться на верлібр. Як і Андрухович. Хоча тепер видно, що всі вони силабо-тоніки не зреклися, час від часу повертаються до неї.

В антології молодої української поезії першого десятиліття ХХІ століття «Дві тонни» приблизно половина текстів – неримовані. Багато молодих поетів поєднують силабо-тоніку й верлібр, дехто пише і тонічним віршем, який є певним проміжним варіантом між двома попередніми формами. Можна припустити, що надалі в українській поезії верлібру буде ще більше, а силабо-тоніки менше і менше. А чому б і ні? Переваги верлібру очевидні: не треба місяцями шукати потрібне слово, щоб запаяти його в риму, верліброва форма не пручається, усе виходить легко й швидко. Остап Сливинський (один із небагатьох «дев’ятдесятників», кого знаємо виключно як верлібриста, хоча й він, виявляється, колись пробував римувати) каже: «У традиційному силабо-тонічному віршуванні мова, її звучання, її мелодика нерідко беруть владу над думкою. У мене колись настав момент, коли я проти цього повстав, і зараз не хочу, щоб мене вела мова. Нехай навіть це буде трохи кострубатіше в сенсі ритміки чи фонетики. Я не хочу, щоб лопата махала держаком, щоб інструмент керував рукою»[1].

***

Майже вся поезія на Заході сьогодні забула риму. Дехто з українських поетів ставиться до цього з неабияким занепокоєнням: нема рими – значить, нема поезії. Один із наших найвідданіших слуг рими Тарас Федюк, наприклад, говорить: «Верлібр пришвидшив загибель поезії в Європі й хоче це зробити в усьому світі. Зникли сакральна таїна рими, ритмічні переливи, музика врешті-решт»[2]. Далі Федюк спирається на авторитети Бродського, котрий порівнював верлібр з вином без пляшки – просто плямою на скатертині, й Роберта Фроста, котрий називав верлібр «грою в теніс без сітки».

На тему цих давніх поетологічних проблем я і пропоную тут ще раз поміркувати: що краще – грати в теніс без сітки чи користуватися інструментом, який керує рукою? Якщо верлібр все-таки є формою поетичною, проти чого дедалі більше читачів (точніше, поетів) не протестують, то де пролягає межа між неримованою поезією та прозою? Які перспективи розвитку гри в теніс без сітки й майстерного орудування інструментом, котрий керує рукою?

***

В одному з недавніх досліджень верлібрової поезії мовиться: «Відштовхуючись од версифікаційних констант (метр, ритм, рима), віршознавча наука часто розглядає верлібр як похідний сегмент класичного вірша, указуючи насамперед на ознаки, що їх верлібр позбавлений, – чого він не має. Визначення через негацію маргіналізує верлібр, підкреслює його вторинність, не дає відповіді на запитання, щό складає й визначає будову верлібру»[3].

Але як верлібр визначати інакше? Щό він має такого, чим не може похвалитися римований вірш? Український поет і теоретик верлібру доби Розстріляного відродження Валер’ян Поліщук з цього приводу писав: верлібр перебуває «не «на грані прози», а охоплює собою всі форми ритмічної будови словесного матеріялу.  <…> Верлібр – є і вірші, і проза, коли вони мають у собі елементи синтезу та художности, цебто коли вони є поезією»[4]. Це визначення Поліщука здається доволі точним. Крізь нього можна побачити не тільки силу верлібрової форми, а й слабкість багатьох верлібрових текстів. Коли ми візьмемо, для прикладу, верлібри Павла Тичини, Миколи Бажана, Григорія Чубая, то побачимо, що, попри відсутність рими, вони мають певну оригінальну ритмічну будову. Те саме можна сказати й про класичні зразки неримованої поезії зарубіжної – про твори Целана, Аполлінера, Гарсія Лорки, Сен-Жон Перса. Усе це тексти зі своєю неповторною чи невловимою музичністю. Хоча музичність зовнішня – алітерації, асонанси, рефрени і т.ін. – не є аж такою важливою. Важливіша музичність сенсів, аніж фонетики. Цікавішим є еліотівське розуміння музики поезії, аніж верленівське[5]. Т. С. Еліот писав: «Музика слова народжується, сказати б, у своєрідній точці перетину: передусім – на зіткненні значень слова зі значенням слів сусідніх і слів віддаленіших, на взаємодії з контекстом: не менш важливим є зіткнення в даному контексті значень слова зі значеннями цього самого слова в усіх інших контекстах, тобто з більшою чи меншою кількістю асоціацій»[6].

Введіть ваш абонентський код, щоб читати далі :

Система OrphusПомилка в тексті? Виділіть її та натисніть: CTRL + ENTER

Найважливіше
з теорії детективу!

Знайомтеся з цікавими статтями і доповнюйте рубрику своїми теоріями та практичними історіями. Чекаємо на ваші листи за адресою: lit-jur-dnipro-zav.proza@kas-ua.com

Читати журнал "Дніпро" Статті

ОГОЛОШЕННЯ

До уваги передплатників!

Друкована та електронна версії журналу «Дніпро» виходять щомісячно!

Передплатити журнали можна:

на сайті:
www.dnipro-ukr.com.ua;

за телефоном:
(044) 454-12-80;

у відділеннях «Укрпошти».

ЦИТАТА ДНЯ

«Текст – це лише пікнік, на який автор приносить слова, а читачі – сенс»

(Цвєтан Тодоров)

УВАГА!!!

Пропонуємо всім охочим узяти участь у написанні літературно-критичних статей про нобелівських лауреатів.

Чекаємо на ваші роботи про Томаса Еліота до 31 липня 2016 року.

Найкращу статтю буде опубліковано на сторінках журналу.

Роботи надсилайте за адресою: lit-jur-dnipro-zav.proza@kas-ua.com (із позначкою "Нобелівка").