У зоні етичної небезпеки

9 квітня в київському «Мистецькому Арсеналі» було презентовано книжку «Є поети для епох» («Либідь», 2011), автор якої –літературознавець-шістдесятник Іван Дзюба. Іван Михайлович одразу зауважив: «Одне прізвище на обкладинці книжки — видавниче непорозуміння». Поряд мають бути зазначені імена Оксани Пахльовської й самої Ліни Костенко, позаяк у виданні, окрім історико-літературознавчого дослідження-есею, вміщено біографічне інтерв’ю з письменницею. Ця друга частина має метафорично-філософську назву «У майбутнього слух абсолютний» і виступає психологічним життєписом Ліни Костенко, що складається з різних сюжетів й акцентів, які допоможуть глибше зрозуміти внутрішні виміри й порухи творчості.

Презентація відбулася у формі полілогу, на якому фахівці зачіпали різні соціокультурні, історичні, політичні аспекти життя. Модератором зустрічі виступив журналіст Святослав Цеголко. Презентація перетворилася на круглий стіл, інтелектуальний консорціум солідарності. Ліна Костенко та Іван Дзюба – дві постаті, «які зберегли в собі дві дуже важливі риси та якості – гідність і невтрачену совість». Так розпочав презентацію Святослав Цеголко. «Це дві якості, яких сьогодні так бракує всім нам…» — додав він.

Іван Дзюба в нетривалому вступному слові (бо все найважливіше вже було сказано в дослідженні) зазначив: «Маємо, по суті, книгу-есей; те, що я написав про Ліну Василівну, — одна з можливих версій… Можна не сумніватися, що в підсумку перед нами – основа майбутнього автобіографічного роману Ліни Костенко, і тепер їй просто нема куди подітися – треба писати його!..»

Публіцист Ігор Лосєв звернув увагу на те, що в «житті й творчості Ліни Василівни відчувається потужна етична домінанта, що є природним для Поета, який розвиває класичну традицію нашої літератури. «Вічність» Ліни Костенко  не надчасова, а конкретно-історична». Головний редактор газети «День» Лариса Івшина зізналася, що «в дитинстві часто ставила собі запитання:  «Чи все я розпитала у своїх «старших»? І було таке відчуття, що, схоже, головного не розпитала... Будемо вважати, що ця книжка — початок життєво потрібної розмови середнього й молодшого поколінь із тими «старшими», які в нас є». Професор Могилянки й редактор «Літакценту» Володимир Панченко підсумував, що це видання — «історія про Поета, який зумів зберегти внутрішню свободу в умовах відсутності свободи зовнішньої. Суттю, «гаслом» цієї книжки можуть бути слова Альбера Камю: «Не стати на бік чуми — ось головне!» Не стати на бік чуми — це значить зберігати гідність за будь-яких умов. Інтелектуальна ситуація в суспільстві нині доволі складна. За даними соціологів, 30% українців хочуть водночас іти і в Росію, і в Європу. Якщо це й не шизофренія, то принаймні зіткнення у свідомості людей». Журналіст Віталій Портников спробував окреслити місце книжки в сучасному соціокультурному просторі України, покликаючись на аналогічні видання в Європі. «Нам не вистачає належної цивілізаційної культури, яка б дала Україні можливість вільно розвиватися. Колись я мандрував у літаку й звернув увагу на те, що майже половина пасажирів читає книжку про творчість Станіслава Лема, написану молодим журналістом. І я подумав: от якби хтось написав так про Ліну Костенко! І ось такий «молодий журналіст» знайшовся. Це — Іван Михайлович Дзюба. Ліна Василівна — одна з перших українських письменників міської культури. Ми навіть не уявляємо собі, як це важливо й що це означає. Ми не станемо державою та державною нацією без українського уявлення про світ». Насамкінець донька Ліни Костенко професор Оксана Пахльовська зізналася, що «ці вечори, які я провела в бесідах із мамою, відкрили мені Космос: Поет говорить про історію. Поет завжди є медіумом історії – і я дуже гостро це відчула. Дві категорії: слово й пам’ять – саме вони завжди першими знищуються в тоталітарних системах, і зрозуміло чому. Бо так легше знищити суспільство. Я нещодавно розмовляла з мамою, і в неї було трагічне відчуття, що Івана Михайловича та її не чують у нашому суспільстві...»

У власному виступі Ліна Костенко порушила складні питання. Неувага до них уже призвела до гуманітарної катастрофи, а із часом ці проблеми можуть перетворити Україну на простір чуми в суто екзистенційному розумінні. Чума – термін Камю, який у філософській системі Ліни Костенко позначає звиродніння, убогість і «шабаш фікцій». Нинішній культурний простір – це бізнес-індустрія масової культури, яка має комерційний успіх. Комерціалізація тримається на таких китах, як скандали, численні порушення кордонів приватного простору, створення антиетичної системи, надмірна егоцентричність. Таким є нинішній «формат» культури, і в такому світі поет-шістдесятник не може існувати. І хоча ми звикли, що Ліна Костенко — останній титан української літератури, проте мовлене слово письменниці оголило її тонкий і вразливий перед цинізмом внутрішній світ: «Коли ж я повернулася в цю літературу, то за два роки такого надивилася, пережила… і збагнула, що потрапила в кризу. Через що? Тому що ситуація недостойна. Я не була готова до таких стосунків, не готова до скандалів (мені й скандали вчиняли), бо сприймаю лише нормальне письменницьке спілкування зі своїм читачем». Сучасний світ культури девальвований, а тому чужий поетові.