Українська радіоп’єса: можливості відродженого жанру

Своїми думками про стан та перспективи майже втраченого жанру, його специфіку та історію із  читачами «Дніпра» ділиться один із переможців всеукраїнського конкурсу радіоп’єс

 Нині знамените біблійне "Спочатку було слово, і слово було у Бога, і слово було – Бог" розтиражоване де треба, де й не треба. І тому мало хто замислюється, що воно несе в собі чи не найпервіснішу інформацію. Бо якщо повідомлення про створення світу важливе, хоч і явно запізніле для людини, що цей грішний світ вже освоює, то божественна природа слова як такого, піднесення його до рівня Бога, багато вартує, аби це значення усвідомити і осмислити. Древні люди дуже часто  спілкувалися з Творцем, а оскільки ніде не говориться, що це спілкування було письмовим (не кажучи вже про есемески), а Бог просто повідомляє своїм людям-дітям «те то й те то», вони, у свою чергу, запросто вступають з Ним у діалог! Відтак виникає єретична думка про існування своєрідного божественно-людського театру, і не просто театру, а проторадіотеатру, оскільки тодішні люди-слухачі – Мойсей, Яків, Авраам, Єзекііль і т.д., явно чують голоси, а то й цілі діалоги.

То ж не дивно, що з виникненням сучасного реального радіо виник і цей театр, де навантаження на слово просто колосальне у порівнянні із театром звичайним, не кажучи вже про сотні разів продубльовані сцени кіно. Якщо глядач не бачить актора, його рухів, міміки, жестів, а чує тільки його голос, то він мусить все те – порухи персонажів, як і порухи їхніх душ, весь підтекст дійства, – уявляти. Тут слово справді стає Богом. Тож не дивно, що за радянських часів радіоп’єса (особливо в Україні) стала об’єктом репресій, як і їх автори. "Кузнец нам ни к чему", – каже герой відомого телефільму. Ні до чого  в тоталітарному суспільстві був і такий жанр, який будив уяву, давав підставу для небезпечної фантазії.

У той час, коли на Заході радіоп’єси писали (й отримували за них престижні премії), такі суперписьменники як Семюел Беккет, Інгеборг Бахман, Генріх Бьолль, Макс Фріш, Фрідріх Дюрренмат і багато інших, на сході Європи, зокрема, в Україні, існував хіба що "Театр перед мікрофоном" з його усіченими радіоваріаціями вистав театрів імені Франка, Лесі Українки, а трохи пізніше – львівського театру імені Марії Заньковецької й харківського – імені Т.Г.Шевченка. Тому значення Всеукраїнського конкурсу  радіоп’єс "Відродимо забутий жанр", перший з яких був оголошений 2006 року, важко переоцінити. Тоді радіоролики про конкурс крутили по першій програмі Нацрадіо і каналі "Культура" так часто, що моя дружина запитувала: "Чому б тобі не взяти участь у конкурсі? Ти ж умієш писати радіоп’єси. Твою ж п’єсу  колись поставили".

Вона мала рацію. Я справді був чи не єдиним живим автором поставленої радіоп’єси ще в совєтській Україні доперебудовної пори. Тоді в 70-ті роки минуло століття, я, як і багато хто, молодий-молодюсінький захопився театром і став писати п’єси, працював у лабораторії молодого драматурга, а така тоді діяла в Києві при СПУ і УТТ. Коли я написав чергову п’єсу  – "Суворий вітер у червні", де значна частина дії відбувалася у розбурханому морі, куди віднесло човен з двома веслувальниками напередодні випускного вечора, почув неминуче запитання від режисерів і колег по лабораторії: "А як ви це собі уявляєте на сцені?". Даремно я говорив про умовність мистецтва театру. І тоді хтось з колег-драматургів порадив: "А перероби її у радіоп’єсу". Я послухався, і (о диво!) п’єсу поставив знаменитий тоді режисер, вже покійний Володимир Бохонко. Радіовиставу, після прем’єри у червні 1978 року, років п’ять крутили по Українському радіо, програмі "Промінь".