Література у місті і місто в літературі

Місто в сучасній українській літературі

 Уважаємо,

що Україна мусить завоювати свої власні міста.

Будь-яке хуторянство пахне резервацією.

Юрій Андрухович, Маніфест БуБаБу

Сьогодні для українського чительника уже не є екзотичним літературний твір, де б місто було не лише образом чи художнім тлом, а й чимось більшим. І якщо Україна ще тільки мусить, як сказав поет, завоювати свої міста, то література наша, вочевидь, потроху, але впевнено це робить.

ХХ століття особливо актуалізує тему міста в літературі, як українській, так і європейській, що пов’язується з дискурсом модернізму.

С. Павличко писала: «У європейських літературах урбанізм, як відомо, асоціюється з модернізмом. В українській, де перетворення сільської культури в міську ніколи остаточно не завершилося, ставлення до міста стало лакмусом позиції митця, а дискурс міста позначений глибоким і болісним конфліктом». Місто стає не лише об’єктом, так би мовити, літературного аналізу, воно стає правомірно літературним героєм. Цілі «енклави» митців, і літераторів зокрема, організовуються саме в місті. Культура міста диктує літературі теми і стилі в залежности від вимог часу і попиту, з іншого боку –  літератори творять проект міста: спочатку модерний, а далі, з ходом історії, актуальний для них світ міста стає постійним об’єктом рецепції.

Процес урбанізації, який спричинив активний ріст міст і їх ролі в житті поспільства, вплинув і на літературу. Адже сьогоднішній письменник – людина міста: як не крути, а читатимуть твої тексти тоді, коли ти будеш включений у життя міста з його тусівками, книжковими ярмарками, виставками, літературними фестивалями.

Урбанізм став способом життя. Оточуюча архітектура, система міського транспорту, мережі магазинів, театри, кінозали, кав’ярні – все це провокує особливий спосіб мислення і буття. Літератори так чи інак але змушені вдаватися до опису міста, ба більше – його естетизації, аксіологічно акцентуючи ті чи інші аспекти урбаністичного життя, міського простору.

Якщо умовно, то відлік власне міського помодерного літературного тексту можемо почати, хіба трохи сміливо, але все ж зі Стусових урбаністичних гіпертекстів – збірки «Зимові дерева» і «Веселий цвинтар». Це поезія духовного і морального стоїцизму, бунту вольового і сильного чоловіка проти філістерської філософії міщанства, екзистенційний крик у шамотінні безликого і сірого натовпу. Унікальне явище тогочасного красного письменства – повість «День мій суботній» Григора Тютюнника, яка, за словами Ю. Мушкетика, довго «замерзала на рівні версток» і яка заслуговує на увагу сьогодні з боку дослідників літератури, адже є добрим прикладом виразно урбаністичного утвору на тлі соцреалізму.

Не можна оминути Валерія Шевчука з його епічними полотнами «Стежка в траві. Житомирська сага» та «На березі часу. Мій Київ. Входини». Перша є своєрідним філософським осмисленням духовних шукань людини на фоні життєвих перипетій напівпровінційного Житомира 50-60 років. У ракурс зображення потрапляють усі практично прошарки населення: від інтелігенції до декласованого елемента – що творить особливу атмосферу оригінального переплетіння доль, психологічних колізій ув переміші простору добра, любові, відчуження і самотності. Книга «На березі часу. Мій Київ. Входини» є радше спогадом-есеєм про життя української молоді, атмосферу київського студентства 50-60 рр., в якій зародилося шістдесятництво. В. Шевчук фокусує погляд на громадськім і культурнім житті того часу, для якого місто постає як унікальний документ; текст інкрустровано фотографіями, листами, спогадами, що увиразнює особливість і значимість книги.

Місто для письменників, що входили в літературний процес у 80-90 роках стає форпостом творчості і навіть символом існування. Професор Ярослав Поліщук у своїй монографії «Із дискурсів і дискусій» ставить проблему освоєння міста у сучасній літературі і вказує на меншу виразність і репрезентативність «київського» тексту в порівнянні із «львівським». Хочеться тому означити кількома словами сучасний київський урбаністичний текст.