Українська історична проза: яскраве минуле чи перспективне майбутнє?

«Якщо ми хочемо знімати якісне українське кіно, то на найближчі 10-20 років нам варто забути про козацьку тему». Ця фраза, мовлена під час одного інтерв'ю вустами відомого українського режисера і кліпмейкера Алана Бадоєва, окреслила перспективу розвитку не лише вітчизняного кіно, а й тих видів мистецтва, які є його складовими частинами, тобто театру, малярства та літератури. Бо ж і справді, варто викинути один із трьох означених чинників, і кіно як жанр просто перестане існувати. Відтак, проблеми розвитку цілого синтетичного жанру є спільними для всіх згаданих видів сучасного мистецтва.

Не дивно, що творчі невдачі, яких зазнали автори останніх українських кінострічок на історичну тематику «Чорна рада» (М. Засєєв-Руденко), «Молитва за гетьмана Мазепу» (Ю. Іллєнко) та «Зиновій-Богдан Хмельницький» (М. Мащенко), примушують сучасних молодих режисерів критично і подекуди застережливо ставитись до козацької, а точніше історичної тематики. І за винятком Олеся Саніна, який зняв якісний, проте недорогий поетичний шедевр «Мамай», історичне кіно для більшості випускників факультету режисури різних вишів все ще залишається в Україні «terraincognita» і «tabula rasa». Те саме можна значною мірою сказати і про вітчизняну історичну прозу, яка, як не дивно, але з отриманням Україною незалежності та зникненням цензури як такої, також не здобула якогось значного поширення та популяризації, а відтак не зробила письменників заможнішими, а книговидання – прибутковішим.

Тим часом історична проза як жанр в Україні має тисячолітню історію. Бо ж першими пам'ятками літератури, які оспівували героїзм наших пращурів, були «Велесова книга» (хай би як до неї ставилися науковці), «Повість врем'яних літ» та «Слово о полку Ігоревім…». Ці три твори, ніби три кути піраміди визначають традиційність та якість української історичної літератури. Четвертим кутом означеної хеопсової споруди були українські билини-старини (що згодом переродились у народні думи), котрі за допомогою поетичного слова та музичного супроводу боянів-мамаїв зберегли і донесли до нас відгомін історичних подій у народній пам’яті. Саме ці твори і стали фундаментом для історичної прози пізніших часів – охудожнених козацьких літописів та історичних романів доби романтизму.

З української історичної літератури перш за все згадується «Захар Беркут» І. Франка, «Тарас Бульба» М. Гоголя та «Гайдамаки» Т. Шевченка. І напевне не тому, що ці невеликі за змістом твори було легше опанувати і зрозуміти. Секрет був в іншому – в ідеї. Їх об'єднувала спільна риса – жертовність персонажів, тобто готовність головних героїв – Захара Беркута, Тараса Бульби і Івана Гонти – пожертвувати найдорожчим заради високої ідеї. Проте якщо виправданість жертовності головного героя гоголівської повісті є спірною, оскільки все відбувається на тлі громадянської війни в державі, коли співгромадяни вбивали одне одного лише з релігійних чи етнічних міркувань, то у І. Франка все виправдано: на Русь-Україну пришли жорстокі азійські вороги, тож заради їх знищення варто пожертвувати і життям свого одноплемінника, хай навіть і рідним сином. Трохи осторонь стоїть твір Т. Шевченка. Хоча в історичних джерелах немає підтвердження того, що провідник гайдамаків І. Гонта і справді вбив своїх дітей через те, що вони були католиками, проте художнє наповнення цього епізоду викликає справжній читацький шок: очільник українських повстанців готовий принести на вівтар смерті власних неповнолітніх дітей лише через те, що вони належать до іншої релігійної конфесії, хоча і є християнами. Відтак згадана трійка авторів без перебільшення є тією альфою і омегою, яка заклала підвалини історичної прози нашого народу, а їхні твори стали недосяжним еталоном для майбутніх письменників.