Україна в пошуках детективу

Цінність кожної книги перевіряється два рази. Спочатку – після виходу в світ: яку кількість прихильників знайде новинка. Потім – коли її перевидадуть через рік, два, десять, сто, і вона буде затребувана та прочитана заново. В ідеалі кожен автор мріє про обидва варіанти. Але часто трапляється інакше: твір не сприймають сучасники автора, і він, ображений, погрожує: «Нічого, через сто років вам усім буде соромно!» Хоча потай все одно виношує мрію достукатися не до кількох десятків, а багатьох тисяч людей.

З українським детективом відбулася в зв’язку з цим дивна і парадоксальна річ. Відразу після серпня 1991 року масова література, важливою складовою якої є детективний та пригодницький жанри (разом із усіма піджанрами) втратила читача і, що найгірше, виробника.

За радянських часів українські видавництва регулярно друкували книги українські та перекладені українською твори як у спеціальних серіях («Компас», «Зарубіжний детектив»), так і окремо. Романи українських радянських детективщиків Р. Самбука, В. Кашина, В. Кохана, тандему П. Поплавський – Ю. Ячейкін, не кажучи вже про інших, менш відомих, ставали бестселерами ще в видавничих планах. Варто було поставити підзаголовок «детективні повісті» чи словосполучення «гостросюжетний роман» або «судові нариси» у анотації – і все, за долю тиражів можна було не турбуватися. Навіть якщо сам текст виходив у результаті паршивим. Таким чином, детективна література в Україні була затребувана, розвинута і відповідала поняттю «масова».

Сьогодні український масовий читач так само читає на дозвіллі детективи. Але після 1991 року це – здебільшого література, написана в Росії і, що дуже важливо, для громадян Росії. Актуальні переклади як класики жанру, так і новинок європейської, американської, а також – японської популярної книжки ми теж отримуємо в російському перекладі. І теж – з-за східного кордону. Причому не треба бути аналітиком книжкового ринку, аби знати: кілька останніх років російське кримінальне чтиво користується в українців дедалі більшим попитом, ніж американське, англійське чи французьке. Нечисленні винятки лише підтверджують правило: за українського масового читача ведуть боротьбу на українській території російські та західні автори, причому брати - слов`яни поступово перемагають.

Дедалі більший попит здобуває навіть радянське ретро: класики російського радянського детективу, дефіцитні за життя, нині, після смерті, почали активно перевидаватися в Росії, продаватися в нас, і навіть не редагуватися. Радянські сищики з партквитками так само успішно викривають проклятих розкрадачів соціалістичної власності, фарцівників, колишніх військових злочинців, котрі зрадили батьківщину, партію та особисто товариша Сталіна тощо.

Натомість зразки українського радянського детективу, навіть найкращі, до яких насамперед належать книги Ростислава Самбука, не перевидаються. Згоден, левова частка цього доробку тепер просто не буде сприйматися, ми живемо в іншій країні. Але в Росії поряд із радянською класикою жанру почали, як гриби після дощу, рости нові автори, і тепер можемо вже говорити і про класику сучасного російського детективу (О. Марініна, А.Константинов, А.Ківінов, О.Бушков, Ю.Латиніна), і про успішні видавничі проекти, котрі мають сумнівну якість текстів (Д. Донцова, Ф.Незнанський, Ч.Абдуллаєв, В.Доценко), і навіть про феномен Б.Акуніна, якому вдалося створити на заздрість усім як нового російського героя, так і нові російські міфи. В Україні ж на зміну українській радянській детективній літературі не прийшла така ж кількість письменників, котрі готові були активно розвивати затребуваний читачами жанр на питомо українському актуальному матеріалі.